tin_tina | Церква Прісцілли - Руфін і Прісцілла (Reply)

Попередню частину ми закінчили історичною приреченістю того героя п’єси, який мені особисто (я дуже рада, що не тільки мені) видається найдостойнішим і найбільш вартим співчуття - Руфіна.
Але поразки зазнає і Прісцілла.
Щоб розібратися з нею, мусимо зробити свого роду історичний екскурс, перепрошую, якщо він видасться нудним, пояснити такі речі все одно треба. (більшість далі написаного особливо Лесі Українки не стосується. Зате рада буду бачити всіх, хто цікавиться різноманітними єресями. Я, схоже, закінчу на вогнищі, причому «единствнно от необразованности»)

Героїня п’єси – не єдина з ранніх християнок, що зветься цим іменем. Перша Прісцілла – «…римлянка з середини І ст., яку св.Павло, купно з її чоловіком Акилою, наділяє титулом своїх «співробітників» у Христі [Рим, 16:3] і яка тримала в Римі одну з перших домашніх церков – т.зв. «Прісціллині катакомби», зацілілі до нашого часу» (ОЗ).

Ще цікавіша друга Прісцілла. Але тут ми займемося, врешті, вже згадуваними монтаністами. Поява їх у тексті ситуативно виправдана – під впливом вістей про «монтаністську загрозу» єпископ зважується забрати у Руфіна і Прісцілли рятівні персні, здобуті батьком Прісцілли. Власників перснів тюремна сторожа зобов’язалася випустити на волю. Але подружжя вважає для себе недопустимим скористатися перснями – в результаті вони опиняються у єпископа, який є духовним опонентом головних героїв, але зовсім не банальним боягузом чи негідником. Зважитися на таку втечу з поля бою його змусила реальна небезпека, яку становило єретичне вчення для ортодоксальної церкви.
Що ж ми про цих монтаністів знаємо? От їх опис:
«Монтанізм – релігійний рух у християнстві ІІ ст. Колишній язичницький жрець Монтан, з Фрігії (на кордоні з Мізією), навернувшись у християнство (близько 156 р.) не побажав увійти в церковні рамки, що в цей час складалися, і став проповідувати живе духовне спілкування з Божеством, вільне від ієрархії та обрядів, яке проявлялося в індивідуальних харизмах, тобто особливих дарах Св.Духу, переважно в дарі пророчому. Послідовники Монтана, між якими особливо виділялися дві пророчиці, Пріска (або Прісцілла) і Максимілла, визнали свого вчителя Параклетом (Духом-Утішителем), обіцяним в Євангелії від Іоанна. Рух поширився з Малої Азії у Фракію, відголоски його докотилися до Карфагену, Риму і Південної Галлії. Монтанізм, вбачаючи сутність християнства винятково в релігійному ентузіазмі, своїм запереченням всякої ієрархічної і літургійної форми протистояв церкві, а своєю зневагою до розумового аспекту релігії був протилежністю гностицизму, на яких, однак, послідовники Монтана були схожі в тому, що істинними духовними християнами і «святими» вважали тільки себе, а більшість віруючих зараховували до нижчого типу людей – душевних. Пророчий дар у монтаністів проявлявся у екстатичних приступах, а зміст пророцтв головним чином зводився до проголошення другого пришестя Христа, причому фрігійська місцевість Пелуза проголошувалася Новим Єрусалимом. Оскільки монтаністи залишали незмінними основні християнські догмати і повставали проти церкви тільки в питаннях дисципліни та звичаїв, де вони були крайніми ригористами, то багато впливових представників церкви (Іриней ліонський, Елевфер (інакше Елевтерій) римський спершу дивилися на цей рух поблажливо; суворіше поставився до нього папа Віктор, а пізніше Монтанова чи катафрігійська єресь була остаточно засуджена першим вселенським собором у Нікеї. Про початкову історію монтанізму залишилося так мало безперечних відомостей, що в новітні часи деякі надто скептичні історики схильні були вважати і самого Монтана, і двох його пророчиць міфологічними фігурами. Релігійні ідеї монтанізму відомі нам головно з книг Тертуліана, який навернувся в цю секту» (за Вл.Соловйовим).
Звернемо увагу на цю монтаністську Пріску-Прісціллу, яка була настільки впливовою особою, що цей релігійний відлам навіть назвали церквою Прісцілли. Наша ж Прісцілла, героїня Лесі Українки, виявляється тезкою й опонентом цієї першоєретички, вони протистоять одна одній, як дві Ізольди з «Ізольди Білорукої».
Повернувшись до монтаністів – от ще кілька цікавих відгуків, залишених «отцями церкви».
Philasterius, Haer. 49
«Після них повстали катафрігійці, що жили в провінції Фрігії. Вони приймають пророків і закон, вірують в отця і сина і дух, очікують воскресіння плоті, як це проповідує й церква, але при тім прославляють і деяких своїх пророків, тобто Монтана, Прісціллу і Максиміллу, про яких не звіщали ні пророки, ні Христос. Вони додають, що повнота святого духа не була відпущена від Христа через апостолів, але через цих їхніх лжепророків і лжевчителів. Вони хрестять мертвих, відправляють таїнства прилюдно, називають Єрусалимом своє місто у Фрігії, Пелузу, де провів своє пусте і безплідне життя Монтан і де відбувається містерія циніків і огидна, жахлива містерія з дитиною»
(Нагадаю, що членів релігійної громади, до якої належала Прісцілла Лесі Українки, теж формально звинувачували у ритуальному вбивстві дитини).
Ієронім, ad Marcellam ep. 41 (Ор. I 188)
"По-перше, ми розходимося в правилі віри: ми поміщаємо Отця і Сина і Святого Духа кожного в окремій особі, хоча з’єднуємо їх в субстанції; вони, наслідуючи Савелія, втискують трійцю в одну особу. Ми, хоч і не вимагаємо другого шлюбу, але дозволяємо його … вони до такої міри вважають злочинним другий шлюб, що того, котрий вчинив подібно, оголошують розпусником. Ми, згідно з переданнями апостолів, дотримуємося одного сорокаденного посту … вони влаштовують три сорокаденні пости на рік так, начебто трьох спасителів розп’яли… У нас місце апостолів займають єпископи, в них єпископ на третьому місці, перше ж займають патріархи м.Пелузи, у Фрігії, а друге – так звані «товариші» (koinonoi), і, таким чином, єпископи скочуються на третє, майже останнє місце."
Тут я вже дозволю собі трішки прокоментувати. Якщо реальні монтаністи дійсно відповідали цим описам, то особливих симпатій «катафрігійська єресь» в мене особисто не викликає. Схоже, що у випадку перемоги цієї течії ніякого торжества християнства у загальноісторичному масштабі не відбулося б: віруючі просто перемерли б від недостатнього харчування і відсутності природного приросту.
Але заступники монтаністів, яких є немало, заперечують: все, що ми знаємо про цих єретиків, походить від їх противників (а як тоді з Тертуліаном?) Зрештою, надаю слово заступниці, себто Оксані Забужко:
«Позаяк автентичні монтаністські пам’ятки до нас не дійшли (слід розуміти, були знищені ортодоксами), то про власні погляди Монтана та його сподвижниць (котрі користувалися в монтаністських громадах авторитетом не меншим, коли не більшим од нього, - з-поміж усіх ранньохритиянських єресей саме монтанізм ідеально підпадає під номенклатуру «жіночої релігії»!), отже, про суть монтаністського вчення самого по собі ми знаємо нестак-то й багато. Головна лінія, по якій відбувалося розходження гетеродоксів-«катафрігійців» із ортодоксами-павлінітами, до яких належить Прісцілла, - то, як уже згадувано, проблема ієрархії, або так званого «апостольського переємства»: монтаністський рух, заперечуючи чинність такого переємства – інституціалізованої богопомазаности церковного кліру («підпасків божих»), - сповідував натомість культ пророцтва, отже, безпосередньої богонатхненности (Св.Духом) харизматичних лідерів, пророків і пророчиць. Задля об’єктивности варт зазначити, що ідея харизматичної, «богообраної», а не інституціалізованої проповіді безумовно ближча до практики самого Христа, так що Р.Ш.Кремер має рацію, пишучи, що монтанізм «виник у ранньому християнстві як рух відродження і реставрації, певний чином аналогічний до появи самого християнства понад століття понад тим». Христос і був для монтаністів так само «всього лише» пророком, явленим звістувати кінець світу й прихід Царства Божого на землю, - тільки що цим «анархістам» такий епітет не здавався занизьким».
Чесно кажучи, мене цей пасаж лякає. Почавши з того, що про монтаністів ми знаємо не так і мало і далеко не завжди джерелом цих відомостей були їх противники. Про те, що у монтаністів з ортодоксами майже не було догматичних розходжень, визнавали й самі «ортодокси», а намагання побороти «ортодосальну» ієрархію чи не було бажанням поставити на її місце свою? (А Христос як «всього лише пророк» чи не йде по розряду майже анекдотичного твердження про те, що «катари поклонялися не Христу, а Блакитній Троянді»? Але тут я вже попрошу допомоги спеціалістів.)
Ну, а повертаючись до п’єси: у припущенні Оксани Забужко про те що Єпископ Лесі Українки є історичним єпископом Елевтерієм (175-189) я б сумнівалася – Елевтерій «поблажливо ставився до монтанізму». От «бунтівний пресвітер», який назвав Єпископа «сином Князя Лжі» таки й справді міг бути історичним пресвітером Каєм.
Тема монтаністів у книзі «Nоtre Dame d’Ukraine» є тільки фрагментом більш широкої теми про жіночу течію у ранньому християнстві. Оксана Забужко посилається на такі дослідження.
1.Ross Shepard Kraemer. Her Share of the Blessings: Women’s Religions Among Pagans, Jews, and Christians in the Greco-Roman Wordl
2. Ross Shepard Kraemer. The Conversion of Women to Ascetic Forms of Christianity //Sisters and Workers in the Middle Ages.
3. Ricci,Carla. Mary Magdalene and Many Others: Women Who Followed Jesus
4. Huskins S. Mary Magdalene: Myth and Metaphor
5.Е.Шюслер-Фйоренца In Memory of Her.
6.Bellan-Boyer Lisa. Conspicuous In Their Absence: Women In Early Christianity // Cross Currents, Spring, 2003

У дуже конспективному (і спрощеному) викладі ця теорія виглядає так. З самого початку виникнення християнства роль жінок в ньому була величезною, ледь не провідною. З точки зору сучасної екзегетики, «жінки, що йшли за Христом» за своїми правами і функціями не поступалися апостолам. Серед найближчих співробітниць св.Павла було чимало жінок – Фіва, Юнія, Лідія (яку він називає своєю істинною дружиною), дияконіси Еводія і Синтихія. Як твердить Кремер, проблемою для ранньої екзегетики була не сама по собі жіноча проповідь, а право жінок проповідувати мужчинам.
«Емблематичним тут можна вважати приклад з ранньохристиянської іконографії, наведеної у К.Джо Тор’єнсен: у Римській Базиліці св.Пракседи у Капелі св.Зіновії на підкупольній мозаїці, що зображає, поруч із св.Пракседою, св.Зіновією та Богоматір’ю, ще живу на час будівництва Капели (бо з квадратовим, а не круглим німбом круг голови) єпископесу Теодору Theodora Episcopa» (цитата з ND, ст. 191). Остання буква в імені Теодори зішкрябана. Феміністична революція в християнстві закінчилася, наступив відкат. Матерів церкви або понизили в чині, або поміняли їм стать, жіноче священство стало прерогативою єретиків.
Чимало висловлювань подібного плану трапляється у вже потроху нам знайомого (і теж майже єретика) Тертуліана.
Тертуліан, Praescr. haer. XLI
«А жінки їх (єретиків) чого тільки собі не дозволяють? Вони осмілюються вчити, вступати в суперечки, заклинати, обіцяти зцілення, а то й хрестити!»
Між тим, як твердить Стюарт Дж.Холл в книзі «Вчення і життя ранньої церкви», у більш ранні часи: «Хрещення жінок здійснювали дияконіси, про що є письмові свідчення».
Всі лояльні до жінок твердження хоч би й св.Павла, піддаються ревізії:
«Тертуліан, de bapt. XVII
…Деякі жінки, як раніше було вказано, присвоїли собі право вчити. Невже вони будуть такими зухвалими, що осміляться також хрестити? Насилу можна цьому повірити. Якщо ті з них, хто читає послання Павла без розбору, надумають для свого виправдання послатися на приклад святої Текли, що їй Павла начебто дав владу вчити і хрестити, то хай вони знають, що книга, де про це згадується, не Павлом написана, а одним азіатським священником, що її випустив під іменем Павла і наповнив власною маячнею. Священника на цьому піймали і він зізнався, що сам її написав тому був позбавлений сану і вигнаний з церкви. І справді, чи можна повірити, щоб св.Павло, який ледь дозволяв жінкам бути присутніми при публічній проповіді, став уповноважувати їх самих вчити і хрестити? «Нехай у церквах, - казав він, - мовчать жінки ваші. Бо їм говорить не дозволено, тільки коритись, як каже й Закон» (1 Кор., 14:34–35).
До речі, деякі дослідники вважають, що приписуване св.Павлу твердження про мовчання жінок було інкорпоровано в первісний текст саме під час боротьби з монтаністами і їх пророчицями.

А загальний висновок – звичайне для перших часів християнства жіноче рівноправ’я і навіть лідерство змінилося повним виключенням жінок з церковної ієрархії.