Церква Прісцілли - Руфін і Прісцілла

[tin_tina]

«Руфін і Прісцілла» - найдовша п’єса Лесі Українки. Писалася не за одним заходом, остаточно оформилася в 1910 р. Вочевидь, була авторці дуже дорогою, їй один час здавалося, що вона «не сміє вмерти, не написавши цієї драми». Але п’єса пройшла майже непоміченою, критика ославила її як занадто книжну (ніколи я тих літературознавчих критеріїв не вміла збагнути). В театрі її, скільки знаю, не виставляли, між тим. вона, як на мене, дуже кінематографічна, особливо остання частина – одна з не багатьох в нашій драматургії «масових сцен» - як, наприклад, «Табір Валленштейна» у Шіллера.
Сюжет п’єси (теж імхо) в якомусь сенсі навіяний “Quo vadis” Сенкевича. Не надто я люблю цього нобеліата і ось чому: як вважала ще Еліза Ожешко, його історичним творам не вистачає істинної трагічності й боротьби ідей. В ранньохристиянському романі Сенкевича ледь не з першого розділу зрозуміло. хто хороший, хто поганий, а хто й взагалі історично приречений (я зараз не про те, що Петроній і так вийшов цікавішим за всіх інших персонажів, разом взятих. Я про інтенції автора. Донна Анна в Лесі Українки теж вийшла дуже виразною і живою, за власноручним визнанням письменниці, всупереч її волі). Передбачити еволюцію стосунків Лігія-Вініцій нескладно. Але закоханий поганин – хлопець доволі простодушний, особливим інтелектуальним багажем не обтяжений. «а таких є Царство Небесне». Що, коли для «язичника», не меншою мірою закоханого в християнку, таке навернення до Бога буде неможливим? Всупереч всім зусиллям, всупереч тому, що кохана – його дружина і відповідає йому не меншою любов’ю?
Такий сюжет «Руфіна і Прісцілли».

Заголовок, як завжди в Лесі Українки, невипадковий. Поки що скажу тільки те, що ім’я Прісцілли є зменшувальним від жіночої форми імені «Пріск», а ще там явно вгадується scilla ( квітка з родини лілійних, ранньовесняна, вітання Йоганні з її крокусами) - (немов на полі золотім лілея біла).

Час дії вказаний доволі розпливчасто – 2 століття після Р.Х. Але нескладно його уточнити. Це – період правління династії Антонінів, ледь не найкращих імператорів у римській історії. жахіття Калігул з Неронами вже видаються далеким минулим. З розмови Руфіна і його приятеля, префекта Кая Летіція: «Тепера цезарі в нас не тирани». Однак положення стрімко погіршується: «етик» Руфін вже не знаходить для себе можливості служити державі, а Кай з ним, загалом і не без застережень, згоден. Так що, схоже, ми потрапляємо в час правління найгіршого з Антонінів (зате найкінематографічнішого) – Коммода (180-192 р.р.) З цим датуванням узгоджується і послання «Відповідь філософові Цельсові від християн», яке зіграло таку роль в 1 дії п’єси. На думку багатьох вчених, (Ранович А.Б. «Первоисточники по истории раннего христианства. Античные критики христианства») трактат Цельса «Правдиве слово», що викликав багатолітню апологетичну полеміку, був написаний між 177 і 180 роком. Сюди ж нас приводить і згадка про монтаністів у 4-ій дії.
Отож, 80-і роки другого століття нашої ери. Саме з точки зору протистояння християнства і Риму – нічого особливого: жорстокий Коммод був у цьому відношенні куди м’якшим, ніж його батько-філософ (Ренан навіть докоряє йому, вважаючи таку поміркованість «браком імперського почуття»). Чому ж Леся Українка, яка не любила «недоговорених епох» (тому й мало займалася рідною історією – твердить Забужко слідом за К.Квіткою. Хоча як можна вважати ХVI, а тим паче XVII століття недоговореними?) вибрала цей невиразний період, а не, скажімо, часи Доміціана, Траяна чи мучеництва Юстина-філософа і його учнів?
Приведу цитату з ОЗ (тут я з нею загалом згідна, з певними застереженнями)

«Натомість надзвичайно, без перебільшення трагічно виразною – переповненою ще вільним, відкритим грозовим вируванням ідей і пристрастей – постає ця епоха, коли глянути на неї в зовсім іншому ракурсі – з точки зору внутрішньоцерковної боротьби.
То був час, коли ні догматика, ні культ іще твердо не всталилися: «в нас тепера/ велика чвара церкву роздирає», - ділиться Прісцілла з коханим своєю журбою, і єдине, що до цього можна додати – це, що таким чварам «роздирати» церкву лишилося недовго [від себе уточню, що чвар все-таки ще буде досить, але на спільному, так би мовити, ґрунті]: до 200 р. (коли абсолютна більшість християнських громад визнає канонічність листів до Тимофія і тим остаточно утвердиться перемога в християнській церкві павлінітів) процес формування церковної ієрархії завершиться. На місце колишніх харизматичних богослужінь – пророцьких, апостольських, вчительських (останнім сплеском яких і був монтанізм) – заступить інституціоналізована влада єпископату зі стрімкою й незворотною тенденцією до централізації парохій (як заявить уже в середині ІІІ ст. св.Кипріян, «поза Римською Церквою нема християнства»!), з церковними соборами (перші собори скликалися якраз із тих питань, що так хвилюють Прісціллиних одновірців – «єресі» Монтана та святкування Пасхи: «змагання йде, коли справляти Паску / чи в той час, як юдеї, чи не в той» ), встановиться канон Святого Письма, і гностикам доведеться ховати свої, надалі «заборонені» книги, по цвинтарних склепах, як у Наг-Гаммаді, - словом, те, що початково було заповідалося як місіонерське братство викуплених Духом Сина Божого «синів, не невільників», де «нема юдея, ні грека, нема невільника, ані вільного, нема чоловічої плоті, ані жіночої – бо всі ви одно в Христі Ісусі) після півторастолітньої боротьби нарешті безповоротно укшталтується і зцементується у т.зв. «ортодоксальну», «єдино істинну» церкву – соціальний інститут, призначений уже нестак для готування вірних до незабарного кінця світу як до якомога догіднішого виживання у світі наявних владних структур – з неминучим дублюванням цих останніх.
Час, обраний Лесею Українкою, - то якраз останні, найнапруженіші і найбентежніші «перед заходом сонця» роки християнської свободи дискусій, коли «ортодоксія» з «дисидентством» так іще не звуться і змагаються між собою ще на рівних,. (…) Християнська історія зберегла, зрозуміло, тільки голоси переможців (батьків церкви)[тут повністю згодитися важко], але й з них добре дається почути, які жорстокі, передсмертно-непримиренні релігійні баталії «роздирали церкву» 80-х років ІІ ст: Прісцілла ходить у катакомби (а «доба катакомб» також уже навзаході – скоро розпочнеться доба «домашніх церков», а вже в 201 р. в Ефесі буде споруджено й перший храм, найдавніший із досі виявлених..) акурат у хронологічному проміжку між запеклими атаками ліонського єпископа Іринея на гностиків (близько 180 р.) та початком бурхливої публіцистичної активности Тертуліана, який приблизно від 190 р. знай пише в Карфагені проти єресей трактат за трактатом [знову я уточню, що й сам він не встерігся і впав у єресь], особливо гнівно нападаючись на поширену серед єретиків рівність у доступі до церкви та служби Божої. Це остання в історії християнства доба «свободи слова», останніх відкритих полемік перед тим, як дискусії обернуться репресіями й відлученням «єретиків» від церкви (…)»
Повертаючись до героїв п’єси – це розповідь про історичну поразку їх обох, тільки Руфін свою поразку усвідомлює. Прісцілла – ні. Спробуємо з цією поразкою розібратися, тут особливо цікавим є випадок Прісцілли.
Як я вже зізнавалася, при першому (та й не тільки) прочитанні п’єси Руфін справив на мене куди сильніше враження. Його світогляд здався мені достойнішим, Прісцілла ж видалася порівняно простою натурою, яка знайшла духовну відраду і «вчепилася» за неї.
Руфін – ще один «останній римлянин» (батько Прісцілли, що характерно, зветься Аецієм – чи треба нагадувати про Аеція Флавія? – а до Руфіна він звертається «Для мене ти не зять, а син єдиний»), що не бачить для гаряче любимої вітчизни іншого виходу, крім загибелі. Руфін – людина честі, благородний до самозречення, при тому він абсолютно виключає зі своєї моральної системи саму ідею «воздання за добрі діла». Розходження з християнством в нього, не в останню чергу, - в етичному плані.
«Вони не людяні, вони нічого
дарма не роблять- все за надгороду,
Та ще й не за малу, за вічне щастя».

І саме він намагається зламати свій розум і душу – насамперед заради любові до Прісцілли, а також через сформульовані його приятелем, «розсудливим християнином» Люцієм, ідеї про порятунок Риму з допомогою «нової релігії», про примирення Діоніса і Христа. Але це йому не вдається.
Свою приреченість він добре розуміє і навіть, як колись Сократ, вважає власну загибель неминучою й історично справедливою.

«…Я знаю, за що гину.
Коли підданий цезарської влади
Не служить цезарю – слугу такого
Убити цезар мусить. Так ведеться.
Коли республіканець, руки склавши
І мовчки терпить люту тиранію –
Повинен смерті він. Се так по правді.»