tin_tina | Церква Прісцілли

Євангеліє від Міріам

Починати слід звідси. Це – перший твір зрілої Лесі Українки, що вже пройшла період учнівства і після ночі “Одержимої” з талановитої дівчини перетворилася в геніальну жінку. Либонь, пізніші твори досконаліші формою, але таке напруження пристрасті більше не повторилося. Що сталося б, коли б цей твір не був написаний? У Оксани Забужко є вірш “Задзеркалля: пані Мержинська” – спроба альтернативної історії. “У світі, найбільш реальному з усіх можливих, - у такому самому Києві, тільки трохи інакшім”, де кав’ярні не по той бік вулиці, а екіпажі й авто рухаються в супротивному напрямку, прогулюється з дитячим візочком заміжня жінка, молода мама Лариса Косач-Мержинська. Вона цілком щаслива, її хвороби – “дівоцькі сухоти” минулися після заміжжя; тішиться маленькою донею. Ввечері повернеться із служби коханий чоловік, зайдуть в гості Ліля із мужем (сестра Ольга) і Людя Старицька (дочка Михайла Старицького, подруга з дитинства), господарі про себе відмітять “Людіна Рона старша за нашу, а ще не ходить” (повне ім’я Рони – Вероніка і закінчилося її життя трагічно, але, може, в тому альтернативному світі все буде не так?). Тим часом “у кав’ярні внизу Прорізної (з лівого боку)” даремно чекає вогненний ангел, дожидаючи жінки в чорній сукні. Приходить не та, а та “сидить з шитвом при лампі” і раптом чує з сусідських єврейських дільниць крик: “Міріам!”. “Міріам. Міріам. Ах ти, Господи. Ні, не згадати”. І довго за північ щаслива жінка не може заснути, “і гарячими, як після сліз, хоч сухими, очима – широко розкритими – дивиться в порожнечу”.

Можемо це сприймати як творчий розвиток репліки одного з персонажів “Блакитної троянди” – якби Данте мав можливість повести свою Беатріче під вінець, вийшла б не “Божественна комедія”, а звичайна комедія “Як у людей, так і в нас”.

В нашій менш ймовірній реальності ніч “Одержимої” трапилася 18 січня 1901 року, з початком нового століття, яке вона й позначила, висвітивши всі його наскрізні теми. Ми достеменно, з точністю до дня й години знаємо, що тоді відбувалося з панною Косач – на її руках помирав Сергій Мержинський. Не буду вдаватися в подробиці цього “дивного роману”, про це й так написано чимало, навіть і фільм знято... Нагадаю лиш, що саме Сергій Мержинський був адресатом і героєм віршів “Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами”, “Квіток, квіток, як можна більше квітів!”, “Ти не хтів мене взять”.
Пізнішим дослідникам, можна сказати, пощастило: обставини написання “Одержимої” ми відомі нам завдяки одному з “програмних” листів авторки (це лист до Івана Франка, надрукований у останньому томі 12-ирмника під №5). “...такий уже фатум над поетами, що мусять гукати на майданах і “прорицати, аки одержимі”, в той час, коли б хотіли в землю увійти від туги і замовкнути навіки. Ви он кажете, що в моїй “Одержимій” епічний тон не витриманий, що навіть і вона лірична. Діло сьогодні пішло на щирість, то признаюся Вам, що я її у таку ніч писала, після якої, певно, довго буду жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши туги, а в самому її апогеї. Якби мене хто спитав, як я з того жива вийшла, то я б теж могла відповісти: “J’en ai fait un drame…”
На відміну від раніших і пізніших героїнь драм Лесі Українки, ця – майже неописана. Ні зовнішність, ні вік, ні статус – тільки ім’я, екзотичне ім’я Міріам. Воно неабияк інтригує Оксану Забужко і спонукає до висунення досить сміливих гіпотез. (“Залишається тільки подивуватися, чому досі ніхто з наших дослідників так і не застановився над питанням, звідки, властиво, в героїні така незвична для християнської традиції, чисто гебрейська форма імени, і не натрапив на цей недвозначний “гностичний слід” – мається на увазі гностичний рукопис “Пістіс Софія”. Мабуть, таки не треба шукати тут неіснуючий “гностичний слід” - ім’я “Мі(а)ріам побутує в літературі досить давно, так традиційно називали сестру Мойсея і дружину Ірода (останню ще й Маріамною). Щоб довго не шукати – Міріам зветься одна з героїнь поеми Ярослава Врхліцького “Бар-Кохба”, перекладеної Франком і надрукованої в перекладі в 1899 році, раніше за “Одержиму”)
...Міріам “Одержимої” дуже важко пов’язати з якоюсь євангельською Марією. Міф в квадраті. До слова, персонаж, більш-менш співставимий з Марією Магдалиною, в драматургії Лесі Українки є: ця Марія з’являється у пізніше відкинутому закінченні етюду “На полі крові”. Але це – явно не Міріам “Одержимої”, що, наче тінь, супроводжує Месію, намагаючись не втрапити йому на очі. Її любов до Месії переходить всі розумні межі, перетворюючись в ненависть до Його ворогів, а потім і до “тупих і лінивих” учнів, і до Батька, що послав Сина на смерть. Тому підсумок закономірний: “Для тебе я не Месія. Ти мене не знаєш”.
Оксана Забужко (вибачте, якщо я ледь скорочуватиму цитати з ND – тут важко не визнати рацію деяких критиків: речення в книжці такі несамовито довгі, що, добравшись до крапки, забудеш початок)
“Псіхея-Міріам, ведучи свою боротьбу з Богом (Месією) та людьми, які покинули його на смерть, не роїть анінайменших шансів “подужати” і сповна здає собі справу, що шансів у неї жодних (Месія небезпідставно закидає їй: “Таке смирення гірше від гордині”) – нею рухає тільки й виключно “як поломінь палка любов”, цебто дійсно несамовита за волевою температурою інтенція цілої істоти врятувати коханого від екзистенційного жаху самотньої смерти (“Нехай даремне! Та позволь загинуть// хоч не за Тебе, то з Тобою вкупі”), - якщо вже не викупити його в жорстокого Бога-Отця ціною власного життя, то принаймні непорівнянно страшнішою з релігійного погляду ціною власної душі опротестувати волю і Отця, і покірного йому Сина-Месії, кинувши у вічі авторитарно-владним небесам своє непримиренне – не Орфеєве, а Алкестідине, - жіноче “Ні!” (так уперше з’являється в Лесі Українки промовити від першої особи той самий Дух, котрий в семітських мовах жіночого роду, - витіснений з ортодоксального християнства патристичною ревізією жіночий компонент божества)”.
З цим духом жіночого роду щось не зовсім ясно – один час і справді висувалася подібна гіпотеза про його “граматичний рід”, але потім чи то була спростована, чи то виявилася наслідком якогось філологічного непорозуміння. А протиставлення Орфей-Алкестіда – це з платонівського “Бенкету”, де Орфей засуджується за те, що не відважився померти за любов, на відміну від Алкестіди. Але померти за любов – справа не така вже й небувала, куди серйознішою – для віруючих у безсмертя душі – є небезпека цю душу погубити.
І Оксана Забужко начебто знаходить ще одного героя світової літератури, який зважився на подібне: “... сюжет виглядає ще цікавіше й провадить нас у глибину тисячоліть, до “Магабгарати” і “Бгагавадгіти” – тільки там знаходимо в такому чистому вигляді постать божого помічника (царевича Арджуни), який добровільно обирає для себе довічне пекло, щоб у цей спосіб довести свою абсолютну відданість богові Крішні”.
Мабуть, я якусь іншу “Магабгарату”, вона ж “Бгагавадгіта” читала. Там подібну долю вибирає для себе інший герой, Юдгіштхіра, і не через відданість божеству (з яким поводиться як рівний), а тому, що, виявляється, в рай втрапили недостойні персонажі, а також щоб розділити страждання своїх братів та дружини. Пізніше все це виявляється ще одним, останнім випробуванням, і всі Пандави дружно потрапляють в рай. Між іншим, з фільму Пітера Брука цей хеппі-енд викинули, що явно пішло сюжету на користь. Міріам Лесі Українки теж в жодному випадку не згодилася б на подібне благодіяння, їй не потрібні подачки, за які заплачено кров’ю.
«…Чи в огняній геєні,
чи в темряві без краю доведеться
мені на вік віків з душею пробувати,
та радощі моєї не зруйнує
сам князь темноти, радощі від того,
що на мені не важить кров Месії,
що він її за мене не пролив
ані краплини.»
Таку позицію, безумовно, можна назвати гординею людською. Але гординею легко назвати будь-яку спробу діалогу людини з Богом.
Героїня “Одержимої” гине під ударами каміння – і важко позбутися враження, що вона сама цей кінець свідомо спровокувала. Між іншим, в одному з антимонтаністських текстів (залишимо собі на майбутнє і цю єресь, і питання, чи були в монтаністів мученики), знаходимо такий пасаж:
“Хай же дадуть вони нам відповідь перед Богом: чи є серед послідовників Монтана, починаючи з нього і тих жінок, хоч хтось, кого юдеї переслідували чи беззаконники убили? Нікого. Хто з них був взятий і розп’ятий за ім’я християнина? Теж ніхто. Чи була хоч одна з їх жінок бичована в синагогах юдейських чи побита камінням? Ніде й ніколи”.
Можливо, побивання камінням для жінок було аналогом хресної смерті для мужчин?
«-Месіє! Коли ти пролив за мене…
Хоч краплю крові дарма…я тепер
За тебе віддаю …життя …і кров…
і душу…все даремне! … Не за щастя…
не за небесне царство …ні …з любові!»