Надалі – Роксанда

[tin_tina]

Сліди Роксанди зосталися, але вельми непевні. Згадувані романтично-сентиментальні оповіді наполягають, що решту життя вона провела як невтішна вдова, оплакуючи свою коротку любов. І це при тому, що шлюбних пропозицій їй не бракувало: серед сватачів була й така колоритна особистість, як небіж Михая Хороброго, мандрівний син князя Петрашка й княгині Акунци (звали його теж Михаєм).

А менш сентиментальні, як хоч би Самійло Величко, запевняють, “начебто у 1660 р. молодший брат Тимоша, тодішній гетьман Юрій Хмельницький, видав свою братову за французького шляхтича Анрі де Боа, котрий спочатку перебував на службі в польського короля, а згодом вступив до Війська Запорозького, прийняв православ'я та змінив своє прізвище на Андрія Антоновського. Від шлюбу з Антоновським, знову ж таки — начебто, Розанда мала сина Петра”. Хотілося б, щоб воно і справді було так. Але і в цьому випадку, видно, вона невдовзі овдовіла.
Що ми достеменно знаємо, так це обставини страшної смерті Роксанди, натомість не знаємо, коли й де це сталося. Один з варіантів виглядає так: “Якась козацька ватага (говорили, начебто очолював її не хто інший, як один з шукачів гетьманства полковник Василь Дрозд або Дрозденко) захопила домну Розанду в полон, вимагаючи показати їм, де заховані скарби старого Лупула. Будучи жінкою вольовою, молдавська княжна, як стверджує козацький літописець Самійло Величко, відмовилася ділитися добром свого батька з нападниками, сміливо заявивши їм у вічі: «Волію за ліпше, аби земля бездушна володіла скарбами моїми, аніж ви, вороги мої...» Саме ці слова, на думку С.Величка, і стали останніми, вимовленими домною Розандою на цім світі.” (Незнайома Кліо. Таємниці, казуси і курйози української історії. Козацька доба \В.Горобець, Т.Чухліб, Київ, "Наукова думка", 2004р.)
Мушу уточнити, що автори досить сильно видозмінили відповідний літописний епізод. Насправді, у Самійла Величка – воно виглядає так:
«а Домна на свої отчистії добра з України, в огні воєнном тогда палавшой, для тишини і покою в землю Волоськую от’їхавши, в них, яко достатная і багатая пані вдовствующая, господствовала аж до смерті своєї, якая нечаянно постигнула її от рук нестатків і гультяїв козацьких, которії, поворочаючи подобно з ніякихсь затягов воєнних, набрили в Волощині Домну в ніякоїсь її маєтності, і там на дом її розбойничесько нападши і всі скарби і багатства, якії були наверху, розграбивши, прочіїх скарбов схованих допитовалися Домни мученієм і тиранством. Леч она, будучи мужественною невістою, одповідала козакам так: «Лучче хощу да владієт земля бездушная, нежелі ви одушевленнії вразі мої скарбами моїми». При яких слов сконченню абіє скончила і живот свой Домна Тимошиха»
Не знаю... я більше схильна довіряти рідним Роксанді молдавським джерелам (котрі не дуже-то й розходяться з Величком). Вони розповідають, що, втративши більшість родичів (можливо, вдруге овдовівши), донька господаря, невістка гетьмана, таки повернулася на батьківщину і поселилася в успадкованому від матері маєтку у Делянах поблизу Ботошан. Тут, «одинока і всіма забута» (або, якщо хочемо, «яко достатная і багатая пані вдовствующая»), вона й провела другу половину життя, займаючись, як і годиться вдовиці, справами благодійності. А загинула, згідно з цими джерелами, у 1687 року, коли король Речі Посполитої, Ян Собеський, воюючи з турками, проходив через Молдову (Моя примітка – можливо, в 1686? Взагалі про молдавські походи Яна Собеського можна прочитати отут ). За звичаєм своїх численних попередників, польське військо палило й грабувало все на своєму шляху. Роксанда, якій було вже майже шістдесят, намагалася втекти і сховатися у фортеці Нямц. Та цього разу нікому було її захистити.
Причиною страшної загибелі нещасливої жінки і за цією версією були ті легендарні скарби – чи то Лупула, чи то навіть самого Хмельницького, і до яких вона, майже напевно, не мала жодного стосунку. Як запевняв молдавський державний діяч і літописець, Йон Некулче, якийсь польський загін без зусиль зайняв замок Нямц, Роксанду схопили і страшно мучили, допитуючись про скарби. Вона віддала ту дещицю, яку мала, але розлючені грабіжники, що розраховували на більше, “кинули її на поріг і сокирою відітнули голову”.

І так воно закінчилося.
Може, подібно складалася доля у сучасниць Троянської війни. Тоді про Роксанду можна було б розповісти так:
Ця жінка відома була як перша красуня своєї доби – слава про її незрівнянну вроду ширилася світом з того часу, як їй сповнилося п’ятнадцять. Знамениті державні мужі, правителі і героїчні юнаки змагалися між собою в боротьбі за її руку й серце. Вона жила в бурхливі часи, коли в громі битв і вогні пожарищ гинув старий світ. З її іменем йшли на битву армії. Дісталася ж вона тому, хто найменше для цього годився, - і стала безвинною причиною його швидкої смерті.
А кінець її життя так і зостався невідомим. Швидше за все, вона відійшла в забуття разом із своїм світом жорстоких півбогів і приречених героїв.