Князівна

[tin_tina]

Отак воно тягнулося весь 1649 і наступний рік: війна тривала, господар у відповідь на численні повторні пропозиції шлюбу не відповідав ні “так”, ні “ні”, сподіваючись, що все якось влаштується само собою і самозваний претендент у свати скрутить собі карк на черговій авантюрі чи, принаймні, спрямує свою діяльність в інший бік – куди завгодно, лиш би не до Молдови!

            Певний час так і виглядало, з середини 1650 року численні ознаки й чутки нібито вказували, що козацький гетьман має замір вирушати в похід проти Москви. Лупул так у це повірив, що всіх своїх радників, які вказували на цілковиту військову абсурдність подібного заходу, наказав ув’язнити. (За словами ще одного нашого знайомого, Арсенія Суханова: “А татарове и казаки будто славу пустили нарочно и к Василью будто о том писали, чтоб ему то было ведомо, что они все, татарове с казаки, идут на Москву.”
           Навіть тоді, коли зібране в серпні 1650 р. під Уманню козацько-татарське військо чомусь повернуло не на північний схід, а на південний захід, Лупул все ще не вірив, а “хто ему не скажет, что татарове идут, и он де тех в тюрму сажал, а иных и бил”. Претекстом для походу стало не тільки невдале сватання, а й те, що “волоський господар наперед сього, як у них була війна, ляхам допомагав, і у кримського царя гетьмана корунного Миколая Потоцького и Калиновського ... викупав и через свою землю пропускав”.
            Наслідки виявилися фатальними: “свати” пустили з димом пів-Молдови, Лупул ледве встиг вивезти найближчу родину до фортеці Нямц, а сам з невеликим військом відійшов на північ країни, чи, як висловився той-таки Суханов “в горы збежал в лес”. Тим часом вороги  “в одну ночь Яссы осадили”, а, здобувши, спалили.
          “Літописець Мірон Костін повідомляє: “Спалили тоді і князівський двір, і боярські будинки, весь град за якусь годину купою попелу став! Край пограбовано, багато людей було вбито і тут у місті, і в усьому князівстві”. Все це відбувалося на очах у начебто союзного Молдові польського війська, яке стояло під Кам’янцем, не наважившись, однак, втрутитися.
          Притиснутому до стіни Лупулові  нікуди було подітися: він згодився і на шлюбну пропозицію, і на вимогу сплати контрибуції. Попросив лише про відстрочку, щоб мати змогу бодай відбудувати князівський палац – не справляти ж весілля на попелищі і серед руїн!
          Нічого й казати, що насправді то була чергова спроба зволікання. Лупул і далі намагався позбутися небажаних свояків. З куди більшою охотою він віддав би Роксанду за невгамовного Дмитрія-Юрія Вишневецького, який далі претендував на руку господарівни, та й сама князівна начебто прихилилася до благань романтичного поклонника. Отож молдавський господар вдався до подвійної гри: нібито згодившись на сватання Тимоша Хмельницького і далі тягнув час, заодно перехоплюючи і передаючи полякам грамоти від його батька.

Дивно було б звинувачувати Василя Лупула в подібній поведінці: Богдан Хмельницький вів таку ж, тільки ще складнішу і плутанішу гру – та гаданий майбутній сват і його не кривдив, справно передаючи всі перехоплені, тільки вже польські послання до татар і турків. Зрештою, Богдан Хмельницький і так достеменно знав, що робилося при ясському дворі, бо тримав своїх підглядачів при самій високій господарській особі. Серед козацьких інформаторів значився такий собі грек Астаматій, постельничий молдавського володаря.
           А із стамбульського двору, замість підтримки. приходили тільки глумливі послання. Господаря питали: “Чого це ти полишив свій престол і подався з Ясс у ліси? Чи, може, не хочеш більше князювати у Молдові?”. Літописець Мірон Кюстін з серцем занотовував: “Хіба можна було таке запитання в такі скрутні часи ставити?”