Князівна

[tin_tina]

На щастя, нічого особливо страшного в турецькій столиці з Роксандою не трапилося. Юність, врода і лагідні манери молоденької заложниці розчулили могутню валіде Кьозем, справжню правительку імперії. Вона взяла дівчину під свою опіку і навіть дозволила їй перебратися із султанських покоїв для високих чужоземних гостей до Богдан-палацу, стамбульської резиденції молдавських господарів. Навзамін Роксанда мала виконувати при Кьозем обов’язки придворної дами, але ця повинність не була надто обтяжливою і залишала господарівні багато вільного часу, який вона використовувала для навчання. Тодішній Стамбул, що в ньому чимало було вчених людей всіх релігій, надавав багато освітніх можливостей, а господар Лупул щедро платив вчителям доньки. Отож невдовзі вона здобула славу не тільки красуні, а й однієї з найосвіченіших жінок свого часу: вивчала в тому числі і мови - латинь, грецьку, французьку, турецьку.
Так тривало три роки... Все-таки стамбульське життя було для князівни хай і почесною, хай і золоченою, але таки неволею. Нагода визволити її звідти з’явилася у 1648 році, коли стався державний переворот, султана Ібрагіма відсторонили від влади, а згодом і стратили, Кьозем загинула, а регенткою стала її невістка і затята ворогиня, Тургана-Тархун, мати малолітнього султана Магомета. Лупул скористався цим, підкупив когось із представників переможної партії – і Роксанда повернулася додому.
Її повернення стало сигналом для численних поклонників, яким довелося чекати довгих три роки. Раз у раз до молдавської столиці прибувало чергове посольство з матримоніальними намірами. Однак усіх перевершив певний представник Вишневецьких: Ельвіра Богдан виразно плутає його з могутнім Яремою, але насправді то був його родич і підопічний Дмитро-Юрій (Єжи, один із співвласників Збаражу).
Перечитавшись лицарських романів, князь заявився до Ясс інкогніто, переодягнений турецьким купцем, підкупивши палацових служниць, добився побачення з Роксандою наодинці – начебто щоб презентувати їй свій товар. А тоді бухнувся перед дамою серця навколішки, пропонуючи їй любов до скону і негайне одруження.
Невідомо, як це сприйняла Роксанда – можливо, залицяльник видався їй дещо дитякуватим, йому ледь виповнилося сімнадцять і він був на рік молодший від неї самої. Однак молдавському господареві навіть такий шлюб видався не досить високим для його дорогоцінної доньки. Ні, врода Роксанди може прикрасити будь-який європейський престол!
Насправді Лупул на той час вже пообіцяв руку доньки одному з представників трансільванської династії і претенденту на польський трон, Сигізмунду Ракочі. Це вже котрий наш герой зв’язував свої сподівання з цим кандидатом у королі – і всі ці сподівання виявлялися марними, бо Сигізмунд несподівано помер.
Якийсь час так воно і йшло: приїжджали свати, господар довго і терпеливо вишукував якнайкращого претендента в зяті, князівна або читала мудрі книги, або розважалася з подругами, гуляючи в саду. Могло б здатися, що далі тривають ідилічні часи десятиліття миру і “золотого спокою”. Однак було не так: у сусідній Речі Посполитій бушувала війна, яка мала в майбутньому до невпізнання змінити нашу частину світу.
Зайве й говорити, що родинні зв’язки, станова солідарність, особиста симпатія – все в’язало молдавського господаря з істеблішментом Речі Посполитої. Однак цілком ігнорувати ту, другу сторону теж не вдавалося – Василь Лупул відправив до козацького гетьмана посольство з листом, в якому, посилаючись на “спільність релігії і традиції добросусідства” просив утримати і козацькі загони, і татарських союзників від наскоків на молдавські землі.
Відповідь прийшла негайно і приголомшила господаря: Хмельницький повідомив, що радий бачити в особі володаря Молдови сусіда та єдиновірця, але ще радніший стати його родичем – старший син гетьмана Тиміш саме в такому віці, що міг би стати чудовим мужем для молодшої Лупулівни. Отож цей лист є одночасно й офіційною пропозицією шлюбу.
Сама думка про те, щоб віддати свою перлину якомусь варварові, мужику та ще й сину бунтівника, була неприйнятною для господаря. А ще й відмовитися від тих планів, які він плекав у зв’язку із заміжжям доньки, що мало б його поріднити з якимсь європейським монаршим двором... Ні, пропозиція Хмельницького була цілковито неможливою!

Але спробуй прямо відмовити цьому шаленцеві, у якого завжди знайдеться напоготові скількись там тисяч добре озброєних “сватів”... Отож Лупул спробував потягнути час, запевняючи, що його турецькі сюзерени ніколи не погодяться на подібний шлюб. Однак козацький гетьман, що при більш-менш відомих обставинах давно налагодив стосунки із Стамбулом, легко добився потрібної згоди. (Заради справедливості відмітимо, що серед тодішніх правителів імперії були різні думки щодо можливості шлюбу між гетьманичем та господарівною. Утворилася партія, яка вважала подібний зв’язок небажаним, бо він втягнув би Османську Порту у війну та ще й поставив би під загрозу її молдавські володіння. Але перемогу здобула інша партія, підозріваю, що не обійшлося без співучасті валіде Тургани, яка, мабуть, не надто симпатизувала улюблениці своєї ненависної свекрухи і не проминула нагоди принизити і Роксанду, і її батька).