tin_tina | Поет, філософ, воїн, єретик - або слово про Юрія Немирича (Reply)

Прихід теплих днів обіцяє новий спалах війни, і мир доводиться вимірювати майже годинами.

Ю.Немирич

У цих дилетантських штудіях вже фігурували і православні, і католики, і уніати (нагадаю, що унію підтримували Корецькі). Однак майже не з’являлися – хіба в дуже епізодичних ролях – представники третьої сили у цій “суперечці двох релігій”: прихильники різних течій протестантизму. Не тому, щоб вони були настільки малочисельними і малозначущими, як часом люблять твердити, протиставляючи у цьому відношенні українські землі і білорусько-литовську територію ВКЛ чи власне польську Корони. І не тому, щоб серед них бракувало яскравих особистостей. А з причини доволі банальної: вони чомусь не викликали інтересу в історичних белетристів. Якщо де протестанти й з’являлися, то неодмінно як одягнені в чорне добродії з пісними мінами, звичайно, мудрі мужі, але запеклі вороги всяких життєвих приємностей і розваг.

Насправді вони були зовсім іншими.

І це стосувалося не лише тих, хто явно вибивався з колії будь-яких усталених традицій і приписів, як добре нам знаний завдяки оповіданню Андруховича прекрасний розбишака Самійло Немирич. А й тих, хто мав би бути майнстрімом. Як двоюрідний племінник Самійла, Юрій, “поет, філософ, єретик”, мислитель, воїн, дипломат. Так якось склалося, що він був моїм першим історичним героєм, хоча признаюся, - тоді я про Юрія Немирича знала дуже мало (може, і тепер не дуже більше). Отож все подальше – спроба сплатити свого роду моральний борг щодо цієї неординарної особистості.
     Я аж ніяк не претендую на те, щоб дати не те що вичерпний, а хоч би більш-менш зв’язний виклад його поглядів та світогляду. Тут би не вистачило й грубезної монографії, що, напевне, колись буде написана. Та, власне, і так написано чимало. Але, як на мій смак, в цьому написаному є достатньо спроб реконструювати ідеологію, а замало – представити живу людину. Відомості про його родинні зв’язки доводиться визбирувати по крихтах (хоч би про оте споріднення з Самійлом. Я, власне, не зовсім і певна, що герой Андруховича є тим самим Самійлом Немиричем, чий батько Матвій доводився рідним братом Андрієві, діду Юрія. Дати і деякі родинні риси підтверджують цю гіпотезу, котра, однак, залишається гіпотезою).
       Зате не бракує припущень щодо причин і мотивів найконтроверсійнішого вчинку в житті Юрія – безпрецедентного вибору, який він зробив у 1657 році. Однак навіть для того, щоб їх викласти, доведеться починати здалека і розповісти хоч дещо про те віровчення, ревнителями якого було кілька поколінь роду Немиричів – протестантство в тих його варіантах, що були поширені у ранньомодерній Україні. Боюся, правда, щось наплутати у релігійних канонах (і дуже пораджу тим, кого цікавить ця сторона справи, звернутися за роз’ясненнями до моєї мудрої і шанованої френдеси credentes ). Тому зразу ж попереджу, що обмежуся історичним аспектом.
   Напевно, не буде великою помилкою припущення, що реформаційні традиції – так само, як ідея політичного союзу між двома релігійними меншинами Речі Посполитої, православними і протестантами, втрапили до нас тоді, коли саме протестантство щойно бурхливо формувалося: в часи гуситських воєн. Однак період справжнього піднесення і розквіту протестантства на українських землях – 16-е і початок 17-го століть. Нове віровизнання приходило в основному з європейського заходу (за одним винятком - з Новгорода у ВКЛ емігрували вцілілі залишки секти “зжидовілих”) і йшло воно кількома шляхами: з васальної по відношенню до Польщі Пруссії –лютеранство, з Чехії й Австрії - традиції “чеських братів”, через Малопольщу і Галичину – кальвінізм. Цей останній мав особливий успіх і породив найсильніший відгук – відповідь на могутній громадсько-релігійний європейський рух, за прізвищем найвизначнішого його теоретика Фауста Социни названий социніанством. (Відразу ж уточню, що назва “аріанство” є синонімом “социніанства”, але самі социніани не називали себе аріанами – так само, як середньовічні катари не називали себе катарами. Назва “аріани” була надана прихильникам цього віровчення їхніми опонентами, справжні ж аріани жили на зорі християнства, у IV столітті н.е.). Ще інша назва социніан – антитринітаріанці, оскільки вони заперечували догмат Св.Трійці, а також вчення про божественну природу Ісуса Христа. Гаразд, всі ці теологічні розходження нехай вивчають ангелічні доктори, що ж стосується земного життя, то социніани були доволі радикальними демократами, противниками соціальної залежності нижчих класів суспільства від вищих, головним інструментом пізнання, в тому числі й Св.Письма, вважали людський розум, а єдиним шляхом подолання гріховності – моральне самовдосконалення. Наступним за значимістю після Социни теоретиком социніанства був Франко Станкаро, хрещений єврей з Мантуї, який у 1561-1570 р.р. працював у семінарії м.Дубецька (Перемищина, тодішня Галичина).
           Через фазу захоплення різними формами протестантства пройшли представники багатьох відомих і впливових родин: Вишневецькі, Ходкевичі, Сенюти, Чапличі, Гойські, Горностаї, Корецькі. Їхні православні родичі загалом спокійно сприймали такі “релігійні шукання”, заодно виявивши деякі засадничі збіги у постулатах традиційної “релігії предків” та “нововірства” – як, наприклад, звичай одруження священників чи прийняття причастя “під обома видами”. Але головним було дещо інше: об’єднавшись, православні і протестанти могли успішно протистояти домінуючій католицькій партії. Так, у 1573 р. їм у порозумінні з усіма тверезомислячими політиками Речі Посполитої, вдалося прийняти акт Варшавської конфедерації про збереження релігійного миру і невживання зброї для розв’язання міжконфесійних конфліктів. “Цей пункт Варшавської конфедерації ввійшов і до Pacta Conventa, себто зобов’язань, які брав на себе під присягою кожен новообраний король” – Наталя Яковенко, “Нарис історії України” (Схоже, у зв’язку з особою ймовірного короля ці пакти й приймалися – адже 1573 – рік обрання королем Польщі Генріха Валуа, який і нащадків, і в сучасників в’язався з Варфоломіївською ніччю, отож, треба було якось забезпечити своє майбутнє).
        Крім політичних причин, популярності протестантства, надто ж социніанства, сприяла та обставина, що їх адепти надавали надзвичайного значення освіті. Як правило, молоді представники протестантських родин починали навчання на батьківщині – хоч би у добре відомій Раківській академії (проіснувала до 1638 року і була закрита згідно з ухвалою сейму), пізніше вирушали з освітньою подорожжю до Європи: у Лейденський, Кенігсберзький чи Оксфордський університети.
          Але в майбутньому ці вчені юнаки мали стати аж ніяк не педантичними бюргерами чи дивакуватими філософами. За міркою своєї бурхливої доби, їм треба було тренувати тіло так само як розум, а шаблею володіти не згірше, ніж пером. А цього мистецтва навчали в іншій школі. Коли ми спробуємо порівняти групу протестантських вельможних родин у ранньомодерній Україні та групу так званих “козакуючих князів” – засновників чи протекторів того руху, відгалуженням якого є й запорізьке козацтво, то з подивом виявимо: ці групи якщо не тотожні, то мають дуже велику “множину перетину”. Ця обставина в повній мірі стосується родини Немиричів, а це дає мені змогу покінчити, нарешті, із вступом, що затягнувся понад всяку міру, і перейти врешті як не до особи головного героя, то хоча б до його родини.