Королева Наталена

[tin_tina]

Василь Королів-Старий

Може, дивно виглядає, що, перебираючи дальших і ближчих знайомих і родичів Наталени, якось поминула я її чоловіка, вчителя і щирого приятеля Василя Короліва? Що тут сказати – він і сам про себе розповів. Дуже, дуже всім рекомендую його книгу споминів «Згадки про мою смерть». Всупереч назві, вона – особливо її перша частина, витримана у м’якому ліричному, а навіть дещо гумористичному тоні. А пояснення назви таке: Василь Королів і в поважному віці вів життя цілком активне, а вже замолоду був справжнім зірвиголовою – мандрівником, мисливцем, рибалкою, спортовцем, не минав жодної нагоди зазнати гострих відчуттів, працюючи на посаді ветеринара, брався за найнебезпечніші задачі. Отож дуже нерідко траплялося йому ледь-ледь, на волосок вислизнути в рук костомахи. Є така народна прикмета, що подібні люди мусять мати дуже чуйного ангела-хоронителя, схоже, що патрон пана Василя не мав спокійного життя.

 

От, хоч би, одна з пригод (це така цілком легенька)

 

«Не з Києва, але з Полтави вертавсь я одного осіннього свята до Харкова. Блукав біля Полтави за слуквами в товаристві моїх полтавських приятелів. Потяг відходив по полуночі, мав над ранком прийти до Харкова, де я конче мусів бути з ранніх годин в інститутській лябораторії. Докінчувалися хемічні вправи, щось фільтрувалось уже З суботи, тож не вільно було перепустити терміну. Були й інші пильні справи, тож мав я цілий понеділок до пізнього вечора перебути в стінах інституту без відпочинку.

Але вже в Полтаві я почував на двірці важку втому, бо попередню ніч взагалі не спав, а цілісіньку неділю вибігав по лісах. Тільки у ваґон — зразу буду спати! Дутиму, як ховрах!

Але ж, добре дуть, як дадуть! Потяг — переповнений, як маківка. Не те щоб десь умоститись спати, але й присісти нема де. Ну, доплачу до другої кляси! Та ж кондуктор тільки замотав головою, як кінь у Спасівку: — Там і в проходах нема де повернутись.

Я почав продиратись до заднього возу: вантажу не маю, тільки трохи перешкоджає рушниця. На тих наших залізницях всі пасажири стреміли вскочити в ближчі до льокомотиви ваґони. Бо ж існувало пересвідчення, ніби при катастрофі, що їх не бракувало на російських залізницях, — то найчастіше відриваються задні ваґони, вилітають з рейок і перевертаються, а тому — в них небезпечніша їзда. З погляду логіки виглядало це нерозумом, бо ж, коли б потяг мав на щось наскочити, так то — всамперед льокомотивою, тобто найдужчий стусан мав би прийти саме в передні вози. Прецінь нераз я бачив образки катастроф в ілюстрованих часописах: усе там було найгірше спереду потягу. І пішов я в задні ваґони, сподіваючись, що там не буде так завізно.

Та ж і там було, як у бочці з оселедцями. Лежали не тільки на всіх полицях, а навіть і на вузеньких — третіх поличках, під самою стелею, куди звичайно складали речі, побачив я ноги й голови. Я спинивсь під лямпою й міркував: як собі помогти? Аж помітив, що з третьої полички дивиться на мою рушницю нестарий ще "дядько". Обличчя гарне, "полтавське" з карим оком і чорним вусом, аж я з приємністю до нього всміхнувся.

— А де ж дичина, господин студент? — спитався полтавець.

— Лишив у Полтаві, бо ж, бачите, хрещеним нема місця у ваґоні, куди вже тут пхати зайців.

— Ха-ха-ха! — показав рядок перлових зубів землячок. — Та ж саме в цій тісноті залізничим "зайцям" — лафа!

Зав'язалась розмова, що не часто бувало в потягах російської імперії, де кожний пасажир, намучений незручностями й томливою їздою, був здебільше розлючений, непривітний і грубий. І впала мені думка-винахід, з якого я потім користав досить часто.

— Ой, бачу, що ви, чоловіче, спати не хочете, — сказав я.

— Хоч би й хотів, — нема вже коли: вилізу на третій станції.

— А що ви б сказали, коли б я вам дав семигривенника, щоб ви вилізли з полички вже тепер? Буде щось з того?

— А чом би й ні? Пожалуйте, господин студент! Дай, Боже, доброї ночі.

— Дай Боже і вам щасливо доїхати: ви зробили добре діло, бо я падаю від утоми.

— Та й ви зробили незле, бо двадцять копійок мені придадуться.

Рушничку — під стінку, шинелю — під голову. Ах, яка радість простягти перемучені ноги! Та ж поличка така вузенька, що аж небезпечно повертатись. А коли десь машиніст смикне потяг на станції, то я можу й злетіти на голови отим жидам, що, мов ластівки на дроті, тісно сидять один біля одного, підпираючи голови руками, спертими на коліна. То я зняв з рушниці перев'язь, а з себе міцний шкіряний пояс і затяг їх на залізні гаки так, що випасти б не міг, як той дядько, що випавши з такої полиці на раптовій припинці потягу, аж сам собі здивувався: — Невже ж це я так гепнув, що аж поїзд став?

Це була моя остання, розвеселена вдачею, думка. Одначе серед ночі я зненацька прокинувся й інстинктово вхопився за міцну залізну тичку, що на ній трималась моя поличка. Почув, що мене трохи болить у стегні, де приходився ремінь перев'язі. Дійсно, міг я добре гепнути, бо ж машиніст так смикнув потяг, що аж моя міцна перев'язнь перервалась. Чув я ще, що у ваґоні — гармидер і крики, як у коршмі над ранок, та ж це мене не торкалось: перевернувсь я на другий бік, навіть не прив'язував перев'язі. Коли прокинувся — враз прийшов до тями з ляку: був ясний день, а я ж мав приїхати в Харків на світанку!

— Де ми є, прошу я вас? — спитав я пасажирів удолині.

Хтось назвав станцію на середині дороги між Полтавою й Харковом.

— Та що ви жартуєте? Ми там були в три години, вночі.

— Та ж були, а тепер — знову.

— Що ж таке?

— А те, що ви, студенте, маєте добрий сон! — відповіло мені кілька голосів разом. — Виходить, що ви ані не чули, що з нами було?

— А що?

— Добре казати — "що"! Та ж — катастрофа! Половина ваґонів відірвалась, коли ми були на самому вододілі. Потім, річ видима, "заднім ходом" подалися назад до Полтави. Ледве нас спинили аж там-то...

— От, так штука! — здивувавсь я. — Дійсно не чув, хоч і прокинувсь, як цей ремінь різонув мене по нозі. Бачите: порвався.

— Як маєте тим журитись, лишіть на Петрівку: що там — ремінь. Кількох людей тяжко потовкло. А одній дитині хтось пальцями в'їхав у очі, так і повиколупував очі! Та ж у цім ваґоні мабуть тільки ви самі лишились, бо ж усі, чекаючи, що ваґони десь налетять на зустрічний потяг, повтікали до заду. Ну, та попередили станції, там затримали потяги й ми собі вільною путтю долетіли аж сюди, де вже пощастило загальмувати звичайними гальмами. Тепер уже їдемо знову до Харкова.

— От, так штука! — не міг я сказати нічого мудріщого з великого дива.

— Та не штука, студенте, а щасливий випадок!

— Або: чудо Боже! — озвався голос із кута.»

 

І таких чудес було стільки, що, врешті, переконаний атеїст перетворився у такого ж переконаного теїста. Правда, трапилося то вже на схилі віку, в емігрантський, дуже тяжкий період життя. Поміч часом приходила у – не інакше – містичний спосіб.

«І коли я перебував поперше в Імстичові, дружина ж лишилась у Мельнику, — виживлювалась вона переважно житною "кавою". Одного дня мала крім кави на обід шматок хліба й пару огірків. Але заспокоїла себе думкою — "Та ж Асизький Павперелльо — св. Франциск певне дуже часто не мав іншого". Та й не докінчила своєї думки: хтось подзвонив із вулиці. На дверях стояв старший, незнайомий жебрак. Мав милий вираз обличчя й, усміхаючись, мовчав. Дружина йому сказала:

— Пане мій, грошей я не маю. Але в цій хвилині хотіла пити каву. Ідіть, вип'єте зі мною скляночку.

Жебрак дуже зрадів. Напився кави, дуже її похвалюючи, а виходячи, тепло подякував і впевнено додав: — Далі вам буде ліпше.

Таки й справді з того часу наші справи почали ліпшати, а невдачі зменшувались. Але ж треба тут зазначити, що коли ввечорі того дня дружина зривала листочок календаря, побачила, що був це день, у який згадувалось св. Франциска з Асизі. (17.IX день стиґматизації св. Франциска)».

Отож дуже раджу прочитати. Заодно вияснилася і певна обставина, яка мене, признатися, інтригувала: чому Наталена хоч би в 20-х-30-х роках не звернулася за допомогою до своїх родичів по лінії матері? Виявляється, зверталася. тільки що у фатально нещасливий час…

«Того часу один наш знайомий посилав нам з Праги регулярно часопис Nouvelles Litteraires, у якому дружина залюбки вичитувала новинки про літературну творчість романських майстрів. Одного разу прочитала вельми хвалебні рецензії на останню книжку свого вуйка, графа де Кастро, що тоді був ректором єдиного португальського університету в Коїмбрі, та не витримала спокуси: написала на адресу французького видавництва листа стрийкові; мовляв, дуже б радо прочитала його новий розхвалений твір, де й мова про її кревняків.

Незабаром прийшла книжка й преласкавий лист. Вуйко, як тоді виявилось, прем'єр-міністр португальської влади, дуже зрадів, що знайшлась його небіжка. Пише далі, що він вельми постарів, що занадто переобтяжений державними й науковими працями, що він — самітний, має ж при собі тільки одну маленьку внучку, на виховання якої нема ні хвилини часу. Отож запитує: чи не могла б Наталена перенестись до Коїмбри? Там не тільки все готове для її вигідного життя, але ж усе буде забезпечене й до самої смерти.

Дуже ми зраділи такій несподіваній пригоді й пропозиціям. Почалось листування: яка буде праця, як подорожувати і всякі інші деталі. Аж тим часом у Португалії стався... знов державний переворот. Вуйко цілком зник з обрію й до сьогодні не повелось довідатись, чи пережив він той несподіваний струс».

Отаке то – жити в епоху змін, та ще таких глобальних.

 

А закінчити доведеться на невеселій ноті. Під останнім рядком цієї книжки стоїть дата 9.12.1941 р. Дата смерті Василя Короліва – 11.12.1941 р.