tin_tina | Королева Наталена (Reply)

Quid est veritas або Євангеліє від Наталени

Ця книжка, за моєю внутрішньою класифікацією – весняна і великодня, тому найкраще її перечитувати саме зараз. Так воно вже у мене ввійшло в традицію з 1996 року, коли євангельський роман Наталени став, зрештою, доступним не лише діаспорним, а й материковим українським читачам. Наче з іронії долі, надрукував його журнал іноземної літератури «Всесвіт», а в 2007 році перевидало дрогобицьке «Відродження».

Не зумію з певністю визначити жанр «Quid est veritas». Історичний роман на євангельську тематику? Роман-апокриф? Роман-казка? (Зокрема, це ще й книжка дуже любимого мною розбору, де примітки ледь не цікавіші за основний текст). У всякому випадку, герої роману хоч і називаються так само, як євангельські персонажі, але не дуже на них схожі – такими є Марія Магдалина, її брат з сестрою і Понтій Пилат. Або ж це люди, які у всіх чотирьох священних книгах з’являються хіба що як епізодичні герої (Йосиф Ариматейський). Або ж особи і зовсім легендарні, хоч не обійдені увагою творців різного роду апокрифів – дружина й син Понтія Пилата, член фамілії Марії Магдалини Сара (ця остання неабияк сколихнула фантазію Дена Брауна з його «Кодом да Вінчі», але у Наталени Сара – довірена особа, і, як колись казали, наперсниця своєї пані).

Перша половина дії книги відбувається у Святій Землі – в Палестині, пізніше ж авторка використовує всі можливості для повернення в ту країну, яку вона завжди вважала своєю справжньою батьківщиною – на іспано-французьке пограниччя. Сюжетотворчим, поряд з євангельським, є ще й цикл легенд про Св.Грааль і деякі півказкові перекази французького Півдня.

На сторінках цього дивного апокрифу ні разу не з’являється Месія – про нього тільки розповідають інші персонажі, а оповіді ці – явно не випадково – витримані в казковому стилі. Одну з них переповідає перська казочниця на ім’я Паренді (це розповідь про воскресіння лазаря) і письменниця робить примітку: ця героїня писана із справжніх казкарок-казочниць, яких вона знала ще з часів свого життя чи то в Персії (в час легендарної поїздки до жениха-зороастрійця), чи то в Закавказзі – і життєвий шлях, вибраний такими людьми, завжди здавався їй найкращим з можливих. Що ж, Наталена теж на свій лад казкарка.

Роман має двох головних героїв і два центри тяжіння – Марію Магдалину і Понтія Пилата. Вони знайомі і навіть пов’язані певними в’язями – не любовними, не родинними, навіть не дружними, тим не менше – тривкими.

Через особисті симпатії почну я, напевно, з Марії – Наталенина Магдалина, як на мене – краще літературне втілення євангельської героїні.

Католичка Королева, згідно з католицькою традицією, ототожнює Марію Магдалину і Марію – сестру Лазаря і Марти (так у Наталени – не Марфа, а Марта, мені теж ця форма видається милозвучнішою і ближчою до «оригінальної» вимови). Але це ототожнення ніскільки не принижує героїню. Марія Магдалина, за Наталеною, хоч і не вибрала життєвого шляху добропорядної матрони, але вона в жодному випадку не блудниця, а гетера найвищого розряду. Тобто вельми схожа на єфремовську Таїс.

Насправді між романами Наталени і Єфремова легко прослідкувати численні співпадіння, інколи навіть дослівні. Мене це так дивувало, що доводилося весь час собі нагадувати: ці двоє ніяк не могли читати текстів одне одного. «Quid est veritas» була написана і видана значно раніше, ніж “Таїс Афінська» (перше видання – в кінці 30-х, друге – в 1966 році), і надзвичайно малоймовірно, щоб видана в Чикаго крихітним накладом книжка українською мовою потрапила в руки радянського фантаста. Залишається гіпотеза, що обоє використовували якийсь спільний пратекст (в якості такого можна було б припустити «Таїс» Франса, але франсівська Таїс дуже мало нагадує той архетип, якому відповідають героїні Королеви і Єфремова). Або ж вони обоє мали схожий спосіб мислення, тому, почавши навіть з різних вихідних позицій, додумалися до чогось схожого.

Отож, Марія (якщо точніше – Маріам) Наталени, подібно до Таїс, належить до жінок – світочів епохи і натхненниць поетів та художників, чию прихильність не можна здобути за жодні багатства (пам’ятаймо, що гетерам не платять, а роблять подарунки на пам’ять про найбільше щастя в житті дарувальника). Такі жінки вільні за означенням і вважають свободу найвищою життєвою цінністю («А це, поважний меркаторе, зветься незалежністю, яка дорожча всього золота»). З одним суттєвим уточненням: Наталена небезпідставно вважає, що подібну розкіш можуть собі дозволити лише дуже багаті жінки. Як пам’ятаємо, героїня цього типу, Хризіс зі «Сну тіні», збила капітал завдяки торгівлі пшеницею, а також комісійним за посередництво у фінансових операціях. Натомість Маріам значну частину свого майна успадкувала, причому по материнській лінії – як і годиться героїні Євангелія на феміністичний лад. Справа в тому, що Наталена приписала своїй Магдалині не зовсім «традиційне» походження: її батько – іудей Теофіль-арматор (згідно з Євангелієм – Кеоп, але таке подвійне еллінсько-іудейське ім’я доволі звичне для того часу й суспільного прошарку), а мати – грекиня з Мілету, землячка знаменитої Аспасії. До речі, з братом і сестрою і Маріам спільний тільки батько, це й мало пояснювати значну різницю між ними. Мати Маріам була власницею підприємств, що виробляли скло і фенікійський пурпур, все це пізніше дісталося її єдиній дочці.

Можливо, таке значне майно мало бути компенсацією за те, що дівчинці довелося рости з тавром, щонайменше, чужачки навіть для найближчої рідні. Іудейські кревні мідянокосої красуні пояснювали дивацтва і незвичайний спосіб життя Маріам як її змішаним походженням, так і чутками про те, що якась фінікійська чарівниця через заздрість до матері Магдалини прокляла її дочку прокльоном семи демонів фінікійського пекла (пізніше Наталена намагалася «раціоналізувати» цю легенду, замінивши прокляття якоюсь дитячою хворобою). В свою чергу, Маріам, «вихована матір’ю-грекинею, не розуміла вічно гнівного, мстивого «жидівського бога», що все лише забороняв, погрожував і карав. Для її гелленської душі Бог був насамперед Радість, велика промінна Радість! А світ і життя – його найчарівніші дарунки людству». Вона рано зрозуміла, що щастя пташиного двору, яке цілком задовольняло її сестру, розумну й енергійну Марту, - не для неї. Тому «втекла в життя вільної гетери».

Щоб у 25 років перетворитися в найгарнішу і найосвіченішу жінку, квітку Тиверіади, музу поетів та художників, за якою зітхали найродовитіші римські патриції і потомки провінційних королівських династій, до ніг якої складали величезні багатства в надії хоч би на прихильність. Надаремно: Маріам не хотіла руйнувати свого старанного згармонізованого життя, її девізом були слова поетеси-пастушки Білітіс (за твердженням Наталени, «Білітіс – сучасниця Сафо, поетка родом з Памфілії, була донькою грека й фінікійки. Гробницю Білітіс знайшов М.Гейш недалеко розвалин Аматонту, приблизно 1864 або 1863 року. У гробниці на кам’яних плитах були висічені складені Білітіс вірші, які вона називала «піснями») – «буть коханою, самій не кохать». Не тому, щоб Маріам була холодною і нечутливою, насправді вона боялася руйнівного впливу повені почуттів, до того ж, ніколи не змогла позбутися від прагнення до чогось вищого і тривкішого, ніж звичайна земна любов (наскільки вона тут була правою – інша справа).

Тому їй вистачило сили розірвати зв’язок з по-юнацькому палко і безоглядно закоханим римлянином Каєм, сином Понтія Пилата. Все-таки Маріам не зуміла уникнути втягнення в «сферу притягання» прокуратора і навіть вислухала доволі незвичайну пропозицію, зроблену їй ніким іншим, як матір’ю Кая і дружиною Понтія Пилата, втіленим ідеалом римської патриціанки – Клавдією Прокулою. Цікаво, як оцінили б доречність цієї пропозиції знавці римського сімейного права. Клавдія пообіцяла Маріам не більше і не менше, як вписання в заповіт Понтія Пилата. Це дало б можливість юдейській красуні стати якщо й не законною дружиною Кая, то чим вельми схожим: після розлуки, яка, звичайно, повинна колись наступити, вона одержала б, окрім частки майна, права патриціанки і «mater familias», а її діти стали б першими представниками нового патриціанського роду. Нагадаю, що шлюб з чужоземкою для римського патриція був майже неможливим: того, що пропонували Маріам, не добилася навіть Клеопатра – в очах квіритів не більше, ніж наложниця Цезаря, а пізніше Антонія.

Але на той час Маріам вже зробила інший життєвий вибір. Тому вона відмовилася, не вагаючись.

А причиною такого рішення стали не тільки відомі євангельські епізоди з узливанням нарду і воскресінням лазаря, але й таємничий, наділений неймовірною магічною силою артефакт – Чаша, вирізана з одного величезного смарагду, прикрашена росою перлів і місячного каміння. Цю Чашу принесли колись євангельські волхви в дар Святому Сімейству, пізніше її зберігав Йосиф Ариматейський, а Магдалина віднесла дорогоцінну посудину для трапези, званої Таємною Вечерею. Понесла, хоча була попереджена, що кожен, хто хоч доторкнувся до Чаші, безповоротно змінює власне життя, але хоч «земних сліз по дорозі до Святої Мети не осушить йому ніхто», безрадісним життя його не буде.

… Після голгофських днів і Воскресіння Лазар з сестрами, втративши все своє майно і ледь врятувавши життя, в чудесний спосіб опинилися в Південній Галлії і там Маріам остаточно вибрала для себе життя пустельниці в «печері Святого Бальзаму» ( авторська примітка - Beaumes, Бом (Бальзам) в департаменті Воклюз у Франції. Місто існує ще й нині, але тоді, за часів Магдалини, жодного міста ні села там не було. Зате сьогодні тяжко там знайти ліси. Бо славиться ця околиця дуже добрим вином, що зветься також Beaumes).

Це перенесення місця дії – зрештою, не позбавлене канонічних підстав, дала можливість Наталені включити до роману улюблені нею з дитинства легенди Провансу – про Тараску (приборкану Магдалениною сестрою Мартою), тулузьке золото чи про велетнів Duz – Дужих.

(Не можу не зробити відступу, зв’язаного з уже згаданим «Кодом да Вінчі». Думаю, Наталені весь пафос цієї книги видався б цілковитим безглуздям. Її героїня послідовно відмовляється від високого суспільного становища, багатства, сімейного щастя – для неї боротьба за владу всередині християнської громади була б такою ж неймовірною, як для єфремовської Таїс – вона теж вчинила подібно – намагання зайняти пост градоправителя у Місті Сонця. Ні, єдино підходящий для Маріам шлях – це шлях духовного удосконалення, його вона й вибирає).

(Як тільки її не зображали. Така? Чи така?)

Боюся, що для інших героїв сил у мене забракне. Що ж, бездоганно справедливий Понтій (Королева знайшла юридичне обґрунтування для всіх його дій в тому судовому процесі, який і привів його навіть у «Вірую») все-таки блідне порівняно зі своєю дружиною, котра пройшла шлях від юної мрійної Клавдії до ідеального втілення римлянки – Понтії і мала закінчити життя як Прокула. «Procula a terra» - далека від землі. Вона не змогла простити чоловікові того, що у зображенні Наталени виглядало як його злам у голгофські дні. Формального розлучення подружжя не взяло, але з того часу Прокула не бажала бачити чоловіка і провела решту життя у віддаленій місцевості між двох блакитей – небом і морем, в товаристві відданих подруг: казочниці Парендіс, жриці – віщої діви Аполлодори і «втіленої тіні» Арети, яка давно вже забула, що колись була рабинею.

Кай Понтій теж залишив батьків, вирушивши до родової колиски – Іспанії, згідно з сімейною легендою, рід Мединаселі походив саме від нього. Але Понтію Пилату судилося пережити і чудо, і відродження – чи то тільки духовне, чи справжнє воскресіння з мертвих. Хоча у примітках Наталена сумно уточнює: «Понтій Пилат, колишній прокуратор Юдеї, вмер у своїх маєтках біля Вієнни. Його могили досі ще не знайдено». Щоб не забути й Сару: в апокрифі Наталени вона – довірена служниця і друге «я» Магдалини, її становище приблизно відповідає становищу єфремовської Еріс. Пізніше Сара була канонізована, а, оскільки вона з походження єгиптянка, то її вважають своєю святою покровителькою цигани. «У місті Saintes, що є там і нині, у храмі спочиває тіло св.Сари, патронки циганів, які ходять туди на прощу щороку в тиждень по Великодню»). Щоб уточнити: повністю це місто називається Сен-Марі-сюр-Мер, поклонники Св.Сари називають її «Чорною Сарою» - Сара Калі. Звичайно ж, «циганка» вона через непорозуміння, не так давно циганам приписували єгипетське походження.

Чорна Сара

І, безумовно, Йосиф Ариматейський, подібно до Маріам, шукач мудрості, краси, гармонії, всупереч деяким версіям подій – не старий (це уявлення виникло, можливо, через ототожнення з Йосифом-обручником, чоловіком Богоматері), а людина в розквіті сил, аристократ, естет, приятель відомого «названого брата цезаря» - Агриппи.

Але роман тримається не на одній тільки оповіді про долю головних і другорядних героїв – він повен незабутніх і виразних деталей. Однакову цінність для Наталени має мелодійний крик черепахи на світанку, рідкісна квітка. знайдена німою дівчинкою, місячна веселка, ручна курочка, козлятко, привчене танцювати, грот незвичайної форми, напівдорогоцінне каміння – місячний камінь чи опал, і коштовна Чаша (Наталена не забуває уточнити, що опис легендарний: смарагд такого розміру не зустрічається в природі, до того ж, цей камінь дуже крихкий і не підходить для подібних витворів. Тим не менше, реальним прообразом Чаші в цьому її варіанті стала «Баальбекська чаша», знайдена в 1919-1920 р.р. в Сирії біля Баальбеку). Звичайно ж, не забутий надзвичайно пахучий нард, який з волі щасливого випадку дістався Маріам і який вона вилила на ноги Месії. І гостинці – одяг, тканини, покраси, куплені разом з нардом, але призначені в подарунок служницям-домочадцям Магдалини. І дорогоцінний фламмеум, пурпурова тканина, пожертвувана Каєм як покривало для чудесної Чаші. І синій пісок з товченого лазуриту, яким він звелів посипати алеї в саду коханої – по доріжках, всипаних таким піском, прогулювалися дочки єгипетських фараонів.

(Мабуть, в усій нашій літературі знайдеться тільки один твір, спвіставимий з Наталениним романом щодо картинності зображення – «Йоганна, жінка Хусова» Лесі Українки. Згадаймо кубок з яшми, оправлений у срібло, і крокусові килими – з приданого Йоганни, перли – дуже ціновані в античності – які в сім’ї Хуси передавалися з покоління в покоління, блакитні шати, гаптовані сріблом – подарунок Хуси рабині, який довелося-таки одягнути законній дружині. Та хоч би надзвичайно рідкісний відтінок волосся «мідяної барви». Такий він у Йоганни. Такий він у Маріам.)

А ще по сторінках книги розсипано безліч історичних подробиць, істинності яких я, на жаль, перевірити не можу. З’явилися у видінні Магдалини друїди – і письменниця відразу ж уточнила: на відміну від більшості жреців давнини, які воліли в одежі білий колір, друїдські жреці одягалися винятково в чорне (і це повністю співпадає з визнанням Моргейни, головної героїні роману Маріон Бредлі «Тумани Авалону» - вона все життя носила темну одіж, як і годиться жриці Богині). Зате віща діва Аполлодора, жриця Аполлона, не тільки зодягнута в біле – в неї навіть взуття білого кольору. І такою ж білою мала бути стьожка, що підтримувала зачіску римської патриціанки, непатриціанки не мали права так причісуватися, але із занепадом давньоримських чеснот ця благородна і строга зачіска вийшла з моди. Виявляється, в римських сільських маєтках існувала традиція давати всім рабам імена, що починалися з однієї букви (Маріам і її супутники опиняються в одному такому маєтку, де імена всіх невільників починаються з букви «Б» -Бельга, Бербатус, Белария, Бобус, Баритус).

Опираючись на записки свого дядька Єугеніо про подорож у Святу Землю, Наталена твердить: те, що в нас називають єрихонською трояндою – тільки сухоцвіт, справжня єрихонська троянда зовсім інша. Так само ми, північани, називаємо жасмином зовсім не ту квітку, яка носить це ім’я на півдні Європи: «наш» жасмин належить до роду «saxifraga», а «південний чи еспанський жасмин – з арабського «ясемін» - це оздобний кущ з темними дрібними листочками та дрібними квіточками, немов з воску зробленими, похожими на хрестики, мають п’янкий, дуже міцний аромат, особливо вночі». В Єрусалимі, як випливає з тих же записок, часто трапляються раптові зливи, що перетворюють вулиці в русла шалених водяних потоків. Щоб жителі могли врятуватися від води, розставлені великі камені, по яких слід переходити вулицю під час дощу. Звичайно, в суху погоду вони дуже заважають руху, тому їх називають каменями спотикання. Давні греки одним словосполученням «гея арозімус» називали і землю, і наречену – аналогів такої фрази немає в жодній іншій мові світу. Іспанські гітани – цигани – воліли селитися в старих, напівзруйнованих мавританських фортецях чи палацах.

І, на прощання, - те, з чого слід було почати: авторська передмова до роману.

«Ця повість являє собою ще одну спробу (яких ніколи не буде забагато) висвітлити частину духової атмосфери, що в ній відбувалися події, які хвилюють уже майже 2000 літ світ, і то не тільки християнський. Матеріалом для цієї праці, заснованої на підкладі археологічних студій, послужили авторці також численні еспанські та провансальські легенди й апокрифи, які вона розшукувала і збирала протягом майже цілого свого життя.

Є це нарис драми «типової людини» - прокуратора Юдеї Понтія Пилата, що й після смерти лишився «жити» у християнськім «Credo” – “Вірую», згадуваний побіч з іменем Божим.

Читаючи цю повість, не слід забувати, що, хоча в ній увесь час іде мова про події, споєні з життям Христа, та про особи, більшість яких нині визнані Католицькою Церквою святими, все оповідання освітлено з погляду тодішнього світу ще не християнського, а поганського або юдейського.

Родом Понтія Пилата я зацікавилася тому, що в Еспанії існує легенда, ніби рід Мединаселі (Medinaceli), з якого походила моя мати, «споріднений» із родом Понтія Пилата.

Звичайно, постала ця легенда з того, що один з палаців, які належать родові Мединаселі, зветься «La casa de Pilatos» - “Дім Пилатів».

Зветься ж цей палац так тому, що він є «точною копією» Пилатової Преторії з бюстами римських цезарів і з балконом, з якого Пилат показував народові Христа з словами «Esse Homo». Є в цьому палаці і «стовп бичування», оригінал чи копія – то вже інше питання! Але, власне, цей стовп і дав підставу для легенди.

Історично відомо лише те, що цього «стовпа», справжнього чи копію, подарував колись неапольському віце-королеві з роду Мединаселі римський папа Юлій ІІ.

Отже, рід Мединаселі вирішив створити «достойне оточення» цій дорогоцінній реліквії.

(…)

Старі еспанські роди мають не одну таку легенду (…) Але рід Santa Maria має «рекорд» у цих легендах, бо вважає себе спорідненим із самою Пресвятою Дівою Марією! Звичайно, через якусь її двоюрідну сестру чи сестриницю. У цьому роді мали навіть додаток до молитов до Пресвятої Діви «Senora y Prima mia» - «Пані й сестриниця моя».

Щодо споріднення роду Мединаселі з Пилатом, то це заперечує факт, що рід Пилатів походив з Тарагони, а рід Мединаселі, як це показує одна частина його прізвища, походив з Кордоби (de Cordoba).

Одне тільки в’яже мене з Пилатом: як і він, не люблю, щоб мене «виправляли»…Quod scripsi – scripsi».