Королева Наталена

[tin_tina]

Частина 5 – Наталена

Всі попередні штудії викликали в мене враження, яке я так і не зуміла подолати: Наталена і справді була потомком королівських і княжих родів. Так що ім’я, під яким вона остаточно ввійшла в історію літератури – Наталена Королева (жіноча форма прізвища Королів), пасувало їй якнайкраще.

Життєвий період, що відповідав цьому імені, був і справді відносно спокійним. Ми вже можемо прослідкувати за головними подіями цієї незвичайної долі, стрімких переміщень з Європи до Азії і навпаки теж вже не буде. Але світ і не думав заспокоюватися, так що Наталені довелося витримати чимало бур і потрясінь.

 

На щастя, це не стосувалося її взаємин з чоловіком (або, як висловлювалася Наталена, “моїм дружиною”)– вони були дуже гармонійною парою, що й допомогло їм витримати нелегку емігрантську долю. Зате матеріально доводилося дуже скрутно, важко було відчувати себе вигнанцями, людьми без батьківщини.

Як багато інших пражан-українців, Королів співробітничав з Подєбрадською академією, тим легендарним навчальним закладом, який зіграв надзвичайно важливу роль в житті Олександра Олеся, Олега Ольжича, Олени Теліги – і всіх тих, що створили “празьку школу” в українській літературі (сучасні літературознавці сумніваються щодо цієї назви, пропонуючи термін “неоромантизм”, але вона дуже вже прижилася, хоча саме явище зв’язане не стільки з Прагою, скільки з донцовським журналом “Літературно-науковий вісник”). Правда, в Подєбрадській академії зовсім не літературу викладали, а господарчі і природничі дисципліни, але, якщо з розумом взятися... Василь Королів, зрештою, почувався цілком на своєму місці. оскільки був спеціалістом з  анатомії та фізіології рослин і читав лекції з цього предмету. Літом вони з дружиною звичайно виїжджали до Закарпаття і там разом займалися оформлювальними роботами в церквах. “Я тоді викладав у Господарській Академії в Подєбрадах, але жив з дружиною в селі, під Прагою. В тій добі все, що могли ми заробити, ми виплачували за зроблені в Чехах видання товариства “Час” та інші, щоб не осоромити перед чехами українського імени. Злидні тисли нас так, що треба було кидатись на заробіток кожної корони”. Потім стало трохи легше, вдалося видати кілька книг, головно за рахунок пожертв американських українців. Короліви розплатилися з боргами, продали свою хатку в Увалах і перебралися до містечка Мелник, де придбали невеликий будиночок. Це скромне житло час від часу давало притулок багатьом українським письменникам, музикантам, художникам – а також давньому другові Наталени, Альфонсу ХІІІ, іспанському королю і вигнанчий період його життя (це, звичайно, гіпотетично, але я схильна Наталені вірити :-) )

Описуючи своє господарство – з садом і струмками поблизу – письменниця не забула згадати, що там водилися черепахи, а ці прозаїчні тварини, виявляється, в певний час доби, найчастіше ж на світанку, видають дуже мелодійні звуки, “фантастично-легкі, кришталево-прозорі”.

Певна стабілізація дала Наталені змогу зайнятися літературою. Вірніше, продовжити це заняття: за її твердженням, починала вона у французькому письменстві і відразу ж заслужила схвальні відгуки вже згадуваного приятеля її батька, астронома й літературного критика Каміля Фламмаріона, і навіть самого Анатоля Франса.  Пізніше, якщо вірити деяким польським дослідникам, писала також і польською мовою під псевдонімом К.Валевської. Але визначальним виявився вплив чоловіка – вона вибрала для себе українську мову і цьому виборові зберегла вірність до кінця життя. “Пам’ятай, що лицарський обов’язок і присяга зобов’язують боронити всякого скривдженого і воювати за слабого” – “Valgame Dios!”

Вибраний шлях виявився нелегким. Наталені не раз – не зовсім безпідставно – докоряли за штучність мови, надмірну, навмисну ускладненість синтаксичних конструкцій, фабула її творів дуже примхлива і прослідкувати за сюжетом часом нелегко. Відразу ж відмічу: те, що здавалося сучасникам письменниці недоліком, вже цілком природно сприймається наступними поколіннями, звиклими продиратися через дебрі текстів Загребельного, Пашковського, Валерія Шевчука чи Оксани Забужко, які вельми економно використовують крапки і тому розтягують свої речення на сторінку чи й більше.

Другим каменем спотикання виявилася тематика творів Королеви. Як не сумно зізнатися, далеко не самі тільки соцреалістичні критики вміли гризти письменників за те, що їх твори “не відповідають, незрозумілі, не вчать”, а якщо й вчать, то не того, що потрібно, і взагалі вимагають для свого розуміння надмірних початкових знань ... зрештою, все це в повному об’ємі вислухала вже Леся Українка з приводу своїх “ранньохристиянських” п’єс.

“Ранньохристиянство” і Леся Українка згадані не випадково – Наталена теж охоче зверталася до цієї тематики. Світоглядні підходи в обох письменниць формально були протилежними: одна чи то атеїстка, чи то єретичка (за версією Оксани Забужко), друга – ревна католичка. Але це уявне протистояння, насправді вони обидві писали апокрифи. Навіть апокрифи в сучасному значенні слова, бо обидві дуже любили використати класичні сюжети і образи, обігруючи їх у несподіваний спосіб: Леся Українка – Дон Жуана в “Камінному господарі”, Наталена – Фауста і Мефістофеля в “1313”.

“1313” був одним з творів, що висувався на здобуття літературної премії 1936 року (Ще однією претенденткою була дуже талановита Катря Гриневичева, а перемогли “Повнолітні діти” Ірини Вільде). Як твердять критики, ця повість Наталени – чи не єдиний твір української літератури, повністю присвячений західноєвропейському середньовіччю, без щонайменших українських конотацій (доводиться уточнити, що це справедливо лише по відношенню до прози, бо ж є ще Франкові “Поема про білу сорочку”, “Поема про святого Маріна” і лицарський цикл Лесі Українки). Сюжет твору – спокушення людини знанням – чим ще міг би спокусити справжній Фауст справжнього Мефістофеля? – прообразом головного героя є півлегендарна особистість винахідника пороху Бертольда Шварца. Одна з сюжетотворчих ліній книги – полювання на відьом – як це не дивно, виписана дуже відповідно до сучасного погляду дослідників (християнство – релігія істориків).

Але перед “1313” були збірники оповідань “Во дні они” та “Інакший світ” – своєрідна підготовка і вступ до безумовної вершини і дуже своєрідного апокрифу “Quid est Veritas?” Пізніше – дивовижно світлий, попри трагічний кінець, “Сон тіні” (відомий історичний епізод загибелі улюбленця імператора Адріана, прекрасного юнака Антіноя. Дивно: дві жінки зверталися до цього сюжету – наша Королева і куди більш відома Юрсенар. “Записки Адріана” називали повною протилежністю “жіночій” прозі, “Сон тіні”, напевно, внутрішньолітературна рима: це саме жіноча проза, зовсім інакша, як у Юрсенар і, як на мене, ніскільки не гірше. Зрештою, раджу всім до прочитання).  Вже згадуваний “Предок”. В цій доволі хаотичній повісті мені найбільше подобаються “волинські” фрагменти (ще би, де ще знайдеш такий інтерес і смак до волинського 16-го століття, як у Наталени), особливо ж – дійсно майстерна реконструкція мови тієї епохи, як книжної, так і розмовної. Схоже, прообразом одної з героїнь повісті, “жони росшафної” Теофілі, була бабця Наталени, що виховувала її в перші роки життя, а зелярки Вівді, «що прийшла десь здалеку з Угрів як босорканя-відьма чи жрекиня гірських і лісових богів» - зелярка Северина. «Мушу матінкам поклонитись, воді Уляні, матінці чистій, молока не улляли, мучиці праженої не кинули... До рідного ріддя не кликали. Близько проміждо нас лихо ходить, Морену за руку водить.»

Біографічна повість “Хрест”. В 1942 – “Легенди старокиївські”.

Попри явний екзотизм Наталени Королевої, включити її в певну літературну групу все-таки можна. переважно такою вважають католицьку літературну групу “Логос”.

Думаю, немає особливої потреби розповідати про католицьке літературне відродження 20-го століття, та я й не змогла б цього зробити, хіба що згадала б імена Моріака чи Честертона. Менше відомо те, що це явище мало свій відповідник в українській літературі. Між тим, до цього напрямку безпосередньо належали або ж з ним змикалися Гавриїл Костельник, Богдан-Ігор Антонич (що фактично визначив шляхи розвитку української поезії на десятиліття наперед), Юрій Липа, Катря Гриневичева, Леонід Мосендз, Осип Назарук (автор роману “Роксоляна” і непрямий винуватець появи однойменного фільму :-) ), чимало пражан – в тому числі й Наталена.

Католицьким цей напрямок може бути названий досить умовно. Насправді його учасники конфесійно позиціонували себе як завгодно, хоч би – подібно Антоничу: “Я лиш закоханий в життя поганин” (класичною католичкою була єдина Наталена). Тим, що їх об’єднувало, було загальнорелігійне (не обов’язково християнське) бачення світу – і це дало їм можливість сприймати і відтворювати те, що, здається, на протязі десятиліть безпощадно виганялося з літератури: все радісне, світле, життєствердне. Чи всяка література, що відійшла від позицій homo religiosus, впадає в спокусу тверджень про марноту людського життя, трагічну приреченість і самотність кожної людини? Напевно, всі ми час від часу поділяємо то одну, то іншу точку зору.

Якщо ж проводити політичні паралелі, то одержимо – вкрай обережно і з великими застереженнями, але все-таки світогляд правого консервативного суспільного крила (якого нашому суспільству, схоже, не вистачає досі); при спробі ж підвести якийсь філософський базис, то варто би згадати В.Липинського з його “аристократичним” поглядом на історію – як на мене, аристократизм і елітарність літературі не шкодять, зрештою, їх ніколи не буває багато.

Гаразд, залишу культурософські визначення компетентнішим людям, повертаємося в історичний час – епоха знову зробила різкий кульбіт. Чехословаччина окупована, почалася друга світова війна. Дуже скоро буря розкидала хисткий притулок вигнанців, що влаштувалися, як виявилося, біля підніжжя вулкану. Одним з перших загинув Василь Королів.

З його листів того часу: “Питаєте, що робимо. Переважно обоє малюємо і дуже мало пишемо. Те й друге – для заробітку й про чужих”. “Що менше чуємо в собі енергії, то більше приходимо до висновку, що вся наша попередня завзята праця в дійсності була лише донкіхотством, в якому сучасна, та, мабуть, і прийдешні ґенерації не бачитимуть жодного сенсу і потреби”. На щастя, в цьому він помилився, але свою долю передчував правильно. Характерна навіть назва останньої його книжки – “Згадки про мою смерть”...

В кінці 1941 року він на кілька днів від’їхав до Праги – начебто для переговорів про видання цієї книжки. 11 грудня повернувся додому і, встигнувши тільки привітатися, знепритомнів. Доки підоспіла допомога, був вже мертвим – серцевий приступ. Пізніше виявилося, - останні дні життя він провів на допиті в гестапо і повертався з певністю, що за тиждень-два його відправлять до концтабору. Можливо, його підозрівали у зв’язках з підпіллям. В домі провели кілька обшуків, але нічого підозрілого не знайшли. Наталена, схоже, до жодної політичної організації не належала.

Тому залишилася сама. Останнім з її життя відійшов близький друг ще з перших емігрантських часів – Олександр Олесь, що ненадовго пережив свого сина. Потім більшість вцілілих пражан виїхала, а Наталена зовсім загубилася. Заробляла на життя у найрізноманітніші способи: як вчителька іноземних мов, всякими домашніми роботами – щось плела з лози, розсипала крупи в мішечки, навіть торгувала пивом. Всі її знайомі були певні, що вона давно померла, найімовірніше, загинула у воєнні роки.

Перша її річ, що з’явилася після тривалої перерви – “Quid est Veritas” , була надрукована в Чикаго. У цьому ж році її не стало.

Ім’я Наталени, тим більше її твори, на протязі кількох десятиліть були майже невідомими українським читачам. Крихітний уривок з її спогадів про О.Олеся був надрукований у вибраному цього поета, що вийшло в світ у 1971 році (само по собі легендарне видання, ті, що його готували, умудрилися включити туди не лише спогади письменників-“неосіб”, але навіть оповідання Олега Ольжича “Рудько”, приписавши авторство Олесю).  Несповідимими шляхами, завдяки самвидаву і “тамвидаву” (було таке видавництво чехословацьких українців “Дукля”) на материк просочилися “Легенди старокиївські”, що викликали “у вузькому колі причетних” справжній ентузіазм. В 1991 році видавництво “Дніпро” випустило збірку “Предок”, куди ввійшли повісті “Сон тіні”, “1313”, “Предок” і цикл “Легенди старокиївські”. Наступного видання чекати довелося досить довго – у 2007 році в серії “Український модерн” з’явилися “Без коріння”, “Во дні они” і “Quid est veritas”. Але до повного зібрання творів Наталени Королевої ще дуже далеко, та чи й можливе воно? Надто багато було втрачено. Проте дослідники життя і творчості Наталени часто посилаються на її автобіографію “Стежками і шляхами життя”, так що є надія на публікацію цієї книжки.

 

“Мовчання і самітність – це доля тих, хто надовго покинув “рідний дім”... “рідний край”... Але чому ж кожен, як Одиссей, прагне бодай у думках своїх, у згадках та у мріях повернутися до тієї своєї “Ітаки”? Навіть і добровільно покинутої?”

(Наталена Королева, “Quid est Veritas” –“Між двома блакитями”)