tin_tina | Королева Наталена (Reply)

Частина 4 – Естрелла-Кармен-Неджма

Приділивши достатньо (як мені здається) уваги персонажам київського року Наталени, ми, разом з героїнею, матір городів руських покинемо. Не забудемо тільки зазначити, що вчорашня випускниця інституту шляхетних панянок ще встигла стати учасницею археологічних розкопок під керівництвом В.Хвойки – тих самих, які дали можливість говорити про відкриття нової культури, яку ми називаємо трипільською. Можливо, що чех з походження Хвойка був знайомим мачухи Ноелі, теж чеського роду. Однак саме ця мачуха й вирішила, що київське життя надто провінційне – і з її ініціативи Дунін-Борковські перебралися до Санкт-Петербургу.

Мушу признатися, що біографічних текстів самої Наталени, які б стосувалися цього періоду, я не маю (хіба що уривчасті згадки). Тому переважно доведеться покладатися на переказ, а, може, й переказ переказу – додавши хіба мінімальні корективи. Ну, що ж...

В Петербурзі Ноель майже одночасно:

- навчається в Археологічному інституті, спеціалізуючись при цьому в історії Литви, Персії і Єгипту, а ще займається вірменським мистецтвом та скіфською медициною, про що навіть друкує наукові статті;

- бере уроки співу у знаменитого Мишуги, що пророкує їй блискучу оперну кар’єру;

- веде, хоч і всупереч своєму бажанню, світське життя, відвідуючи численні бали і прийоми. Так, на маргінесі – батьки (тобто батько і мачуха) змушують її згодитися на заручини з кандидатом №3, гусаром-дуелянтом;

- дебютує в петербурзькому французькому імператорському театрі в “Сафо” Альфонса Доде, звичайно ж, з великим успіхом, відразу дістає ангажемент, чим страшенно скандалізує своїх родичів та знайомих.

Далі починається чергове розходження між різними версіями її біографії. Згідно з простішим варіантом, загострилася легенева хвороба Ноелі і її відправили лікуватися в Закавказзя. Крім лікування, вона займалася також археологічними розкопками (судячи з деяких її зауважень, Наталена справді зналася на азербайджанській та вірменській історії й культурі). Вилікувавшись, від’їхала до Європи.

Але це, звичайно, тільки спрощена версія, а от і інша. Ще в петербурзький свій період, офіційно вважаючись нареченою Кисилевського, Ноель на одному з балів знайомиться з перським дипломатом князем Іскандером Гакгаманишем ібн Курушем (якщо він не зовсім легендарна особистість, то, припускаю, ібн Куруш означає “син Куруша”, а так, якщо пам’ятаємо, звали насправді знаменитого царя Кіра. Може, князь Іскандер був курдом? Ще мені звернули увагу на те, що Куруш – лезгинське село в Дагестані, може, князь Іскандер мав до нього якесь відношення). Хоча різниця віку між Ноеллю й князем Іскандером складала більше 20 років, вони відразу ж відчули симпатію одне до одного – а симпатія переросла в сильне і взаємне почуття. В цьому варіанті життєпису Наталени теж трапився скандал, та ще й з дуеллю між женихом-гусаром і закоханим князем. Дуель, правда, закінчилася безкровно – князь Іскандер всього лиш прострілив гусарську шапку Кисилевського. Але заручини розірвали і Ноель змушена була залишити столицю. Заручившись з князем Іскандером, вона виїхала на його батьківщину – в Персію. Сам він мав приєднатися до неї пізніше, в Петербурзі його затримували “невідкладні державні справи”. По дорозі до Персії Естрелліта (думаю, вже немає потреби називати її Ноеллю, але приготуйтеся, вона ще не раз мінятиме імена) заїхала до Києва. Пам’ятаючи про обіцянку, складену колись дядькові Евгеніо, дівчина відвідала ранкове богослужіння в київському костьолі – і тут зустріла свого дорогого опікуна, з яким так довго була в розлуці! Виявилося, що дядько Евгеніо дуже турбувався долею племінниці. Листів від неї він не одержував (їх, звичайно, перехоплювала мачуха), тому вирішив приїхати сам, здійснивши спершу подорож до Святої Землі (в романі “Quid est Veritas” Наталена часто згадувала про цю подорож і цитувала уривки із залишених дядьком спогадів). Правда, приїхати до Києва було чи не складніше, ніж до Палестини – російські власті підозрівали в Евгеніо єзуїта і довго відмовляли у візі. Нарешті, на загальну радість, дядько і небога з ласки Божої зустрілися. Але разом вони були недовго. Естреллу чекала дорога до Персії, Евгеніо мав повертатися до Риму.

Підозріваю, що тут вже виникає виразна асоціація з мильними операми. Але, можливо, вони якраз і відповідають іспанському менталітету? У всякому випадку, будуть ще незвичайніші події. Починаючи з цього моменту, сумніви не можуть відігнати навіть найпереконаніші апологети Наталени.

Отож, дівчина приїжджає до Персії. Сім’я нареченого приймає її з надзвичайною теплотою і називає Неджмою – зіркою (переклад імені Естрелла). Виявляється, що рід Іскандера – потомки Ахеменідів і за віровизнанням навіть не мусульмани (це було б надто буденно), а зороастрійці і поклоняються Святому Світлу та полум’ю. Взагалі-то Неджма ставилася до чужих релігій з величезною повагою і пізніше навіть припускала – ті легендарні “тріє царі”, що вітали дитя-Ісуса й обдаровували Святу Родину, теж були персами – поклонниками Світла Нествореного, а одного з них звали Баал-Тазаром. Але напередодні шлюбу в неї виникла сильна підозра, що родина майбутнього чоловіка збирається і її навернути в зороастрійство. Для переконаної католички це було цілковито неприйнятним, тому вона з Персії втекла. Переодягнена, з попутнім караваном, добралася до Індії – пізніше згадувала про археологічні розкопки древніх індійських міст,- а там і до Європи. Але поїхала не до батька й мачухи – вважала, що ці зв’язки вже розірвано, а в Іспанію, в Севілью, де в Страсний тиждень 1908 р. (їй всього 20, а пригод вже б вистачило на кілька життів) знову зустрілася з дядьком Евгеніо. Але це був не єдиний давній друг, з яким її знову звела доля. Згідно з давньою традицією, в Страсний тиждень Севілью обов’язково відвідував король. При цьому йому безперешкодно можна було вручити особисту просьбу в письмовому вигляді. Дядько попросив Естреллу передати королю прохання про відкриття дитячого притулку десь у Піренеях. Чесно кажучи, не розумію, нащо для такої благородної мети така поважна інституція вибрала настільки кружний шлях, ну але ... король спершу звернув увагу на чорнооку красуню, а потім її обличчя видалося йому знайомим. Хоча пройшло вже з 10 років, відколи Естрелла-Кармен і майбутній Альфонсо XIII були товаришами дитячих ігор. “Циганка, яка стояла за плечима Кармен, після церемонії “прохань” сказала: “Не розумію твоєї долі: сум, мандрівка, самотність. Але те саме бачила я і над тим, що з тобою говорив. Та ж то, кажуть люди, сам король?” (Альфонсо ХІІІ був позбавлений королівського престолу в 1930-у році, хоча формально й не відрікся. Залишок життя провів у Португалії і в Римі, але, схоже, відвідував дім Наталени, приїжджаючи до Чехії, де вона тоді жила разом з чоловіком. Теперішній іспанський король – його внук, син молодшого сина. Старший син загинув, ще один був глухонімим. Але поки що це все – лише далеке майбутнє).

Три наступні роки, аж до 1911, Кармен-Естрелла провела в домі дядька Лоренсо, чоловіка передчасно померлої Інес. Займалася головним чином мавритансько-арабськими студіями, звідси і її знання арабської мови. Як вона запевняла, в неї навіть почерк виробився арабського типу – не букви, а якісь черв’ячки. Можливо, відвідувала Мадридський університет.

Але відновлене знайомство з королем теж розвивалося, притому досить бурхливо. Якусь роль в цьому зіграла тітка Кассильда ... словом, мимоволі згадувалася історія дона Педру і Інеш де Кастру. Все це вельми непокоїло королеву-матір Марію-Кристину і королеву Вікторію-Євгенію. Літом 1911 року Естрелла одержала листа від королеви-матері з наказом або вступити в монастир кармеліток в Авілья, або негайно залишити Іспанію. Вона вибрала останнє.

Тут, нарешті, наступає точка співпадіння між різними версіями її біографії. Згідно з ще одним, проміжним варіантом, ні поїздки до Персії, ні фантастичної втечі не було, але з князем Іскандером Наталена познайомилася, лікуючись на Кавказі, а пізніше від’їхала просто до Парижу.

Тут вона вивчала медицину в Сорбонні, а також завершила свою археологічну освіту, брала участь в розкопках Помпеї, співала в опері і час від часу друкувалася в французькій пресі (статті головне археологічної тематики. З інтересом відмічу, що в українській літературі 20-го століття щонайменше три археологи, причому всі троє – незвичайні особистості: Наталена, Ольжич і Петров-Домонтович).

Наступило літо 1914 – і долю Кармен знову круто перевернув лист від батька. Тяжко хворий, передчуваючи швидку смерть, він просив дочку забути всі попередні образи і приїхати попрощатися. Вона приїжджає, начебто знову з’являється на сцені (за проханням Ол.Крамського), але тут майже одночасно помирає батько і спалахує світова війна.

Тепер все пішло дуже швидко. І Кармен, і дядько Евгеніо, що її супроводжував, вступають до російського Червоного Хреста (все це начебто є сюжетом ще одної біографічної повісті “Сестра”, на жаль, я її не читала і навіть не знаю, чи вона десь друкувалася). Дядько незабаром помирає, заразившись тифом, Кармен, як сестра милосердя, опиняється в складі “кавалерійської дивізії, очолюваній маршалом Маннергеймом”. Була двічі поранена, нагороджена Георгіївським хрестом. В 1915 році опинилася в Києві, в штабі фронту, і тут знову зустрілася з князем Іскандером, що, виявляється, служив у складі Дикої дивізії.

(Тут дозволю собі, нарешті, перевести подих. У передмові до видання вибраного Наталени, надрукованого у 2007 р., Ігор Набитович твердить, що “князь Іскандер був командиром Дивізії”. Це, звичайно, перебільшення, командував дивізією молодший брат імператора Миколи ІІ – великий князь Михайло Олександрович. Набиралася дивізія з кавказьких горців, її полки були об’єднані в три бригади: 1-а (Кабардинський і Дагестанський кінні полки) – командир генерал-майор князь Дм.Багратіон, 2-а (Чеченський і Татарський полки) - командир полковник князь Костянтин Хагандоков, 3-я (Інгушський і Черкеський полки) – командир генерал-майор князь Микола Вадбольський. Начальник штабу дивізії – полковник Яків Давидович Юзефович, литовський татарин мусульманського віросповідання.

Так що серед вищих офіцерів дивізії нікого з іменем схожим на “Іскандер Гакгаманіш” не було, можливо, він там був молодшим офіцером. Цікаво ще, чи князь Багратіон не був родичем однокласниці Наталени з інституту шляхетних панянок, тої княжни Багратової, у якої було найясніше в інституті волосся?

Ще так неформально хочу зауважити, що дивізія залишила про себе незабутню пам’ять в Галичині, де вона провела кінець 1914-початок 1915 року. Воїнів дивізії майже офіційно називали “дикими”. Не те, щоб вони робили щось особливо страшне – переважно крали курей і полохали сільських дівчат. Як твердила моя прабабця, власні командири боялися “диких” чи не більше, ніж місцеві мешканці).

Але повернемося до закоханих, які так неждано зустрілися. При зустрічі всі непорозуміння, які колись їх розділили, розвіялися, виявилося, що ніхто й на гадці не мав змушувати Неджму міняти віросповідання. Більше того, щоб остаточно її заспокоїти, а також для того, “щоб не розлучатися і після смерті”, князь Іскандер охрестився сам і вони повінчалися. Провели кілька днів разом у Варшаві, але невдовзі князь був змушений повернутися на фронт і через півроку загинув. Брат Зуараб забрав його тіло, щоб поховати на батьківщині, а вдова начебто пізніше відвідала чоловікову могилу в Персії.

Дев’ятий вал історії піднімається все вище – і 1918 рік застає Кармен в Міністерстві закордонних справ УНР, в якості секретаря-помічника міністра Модеста Левицького (знайомого Наталени ще з її київського періоду, якщо пам’ятаємо - “переодягнений «бабою Риндичкою» доктор Модест Левицький, відомий письменник”). Безконечна низка її імен здалася надто дивною при виписуванні паспорта, тому вона дістала документи на ім’я Наталії Ковалевської. З іменем все більш-менш зрозуміло, це, мабуть, спроба одомашнити екзотичну Наталену, але звідки взялася Ковалевська? Згідно з одною з гіпотез, вона друкувалася в польській пресі під псевдонімом К.Валевської.

Що трапилося далі – відомо. Наталена-Наталія змушена була зробити той сам крок, що й багато-багато інших.

Не забути тих днів ніколи:

Залишали останній шмат,

Гуркотіли й лякались кола

Під утомлений грім гармат.

Налітали зловісні птахи,

Доганяли сумний похід,

А потяг ридав – на Захід, на Захід, на Захід...

І услід – реготався Схід.

(Звичайно, Є.Маланюк, “Ісход”)

На від’їзді саме до Чехії наполягла мачуха, Людмила Лось, яка раптово повернулася в життя Наталени. Вона могла вважати, що виконала родову клятву – поверталася до незалежної Чехії. Виконала і материнський обов’язок, привозячи з собою хай і не рідну, але доньку: Людмила настояла, щоб саме так записали в документах Наталену-Естреллу. Але, з трагічної іронії долі, сама вона до так тяжко здобутої вітчизни не доїхала: дорогою занедужала, зупинилася у родичів біля Красного (звідси, напевно, припущення про її галицьке коріння), тут і померла... Наталена приїжджає до Чехії сама. Правда, з ласкавим благословенням чеського консула: “Якщо не зуміла доїхати ваша мати, то хай вам Чехія буде замість матері”. Але тепер у Наталени в цілому світі не залишилося жодної близької людини...

Якийсь час вона веде звичайне для емігрантки життя – займається перекладом, як і всі празькі українці. співробітничає з Подебрадською академією – неофіційним центром чеського українства. Тут вона знайомиться чи, швидше, відновлює давнє знайомство з письменником, художником і видавцем, пізніше – аташе УНР в Празі Василем Королівим-Старим. Незабаром вони одружилися, багатойменна іспанка стала українкою Наталеною Королевою – і в її житті розпочався порівняно спокійний період, уже цілком історичний і добре документований. В Чехії вона жила до кінця життя, але це вже – в наступній частині.