Монте Веріта

[tin_tina]

Ключі Монте Веріта

 

(хто ще не читав цього оповідання, то прошу глянути, як воно вийшло українською)
Як і належить усілякому порядному тексту, тим паче злегка фантастичному, «Монте Веріта» має різні пласти, шари і різні ключі прочитання. Спробую перелічити бодай деякі — одні я помітила сама, на інші, важливіші, мені звернули увагу. Можливо, і ще якісь зосталися.

Шар перший — реалістичний. Монте Веріта — справжня назва справжньої гори, на півдні Швейцарії, поблизу кордону з Італією. Напередодні І Світової війни там було щось наче колонія тодішніх аутсайдерів та маргіналів — вегетаріанців і нудистів. Про неї чимало писала тодішні преса і література, певні згадки можна знайти хоча б у «Дитячій книзі» Антонії Байєтт (взагалі ідеальний твір для вивчення ситуацій та звичаїв всередині богемного середовища початку ХХ століття).

Шар другий — релігійний і міфологічний. Поклоніння місяцю було (а почасти залишається і досі) складовою частиною чи навіть основою багатьох релігій, так само і поклоніння сонцю. Нам особливо цікавими в цьому плані був би друїдизм. Адже Анна, головна героїня «Монте Веріта», зовсім не випадково зроблена валлійкою. Давній Вельс — Валлія — не лише батьківщина багатющого фольклору, одним із виплесків якого стала надзвичайно важлива для всієї європейської культури артурівська легенда. Це й батьківщина численних чародіїв та героїв, які — дуже можливо, — не померли, а й досі, занурившись у чарівний сон, чекають, коли виникне потреба у їхньому поверненні.

Чимало на цю тему написав А.Сапковський у «Світі короля Артура», не вдаючись у подробиці відмітимо, що об’єктами поклоніння давніх валлійців були чи то божества, які мешкали на вершинах гір, чи то самі ці вершини. А от ще цікавий аспект, — це щоб ми змогли перейти до обговорення природи самої Анни та чергового способу прочитання «Монте Веріта».

«Натомість кельтським Аїдом, Невидом, Потойбіччям, Країною Чарів, званою Аннувин, править хтонічний бог Аравн, якого пізніше замінив Пуйл, смертний, князь Диведу, чоловік вродливої Ріаннон (Великої Королеви). Їхнім сином був Придері Ап Пуйл. Божества з Аннувину ворогували з дітьми Дон, зате приятелювали з дітьми Лліра. На відміну від грецького Гадесу, валлійське Аннувин було гарною країною — у легенди воно ввійшло як Країна Чарівниць, Фейрі, Фейріленд. І ще одна, серйозна різниця між Аннувином та Гадесом: кордон між світом живим, реальним, та країною чудес і тіней у кельтів дуже тонкий — смертним напрочуд легко його переступити. Немає жодного Цербера, який стеріг би ворота, а Стіксом може виявитися перша-ліпша річка у першому-ліпшому валлійському лісі. Але трапляється, що легкий вхід означає тяжкий вихід — час у Фейрі пливе куди повільніше, ніж у реальному світі, а місцеві мешканці неохоче відпускають гостей». (А.Сапковський, «Світ короля Артура»)

Відважуся припустити, що Анна бувала в Аннувині!

Шар третій — казковий. Якщо відкинути певні неминучі видозміни, то сюжет «Монте Веріта» доволі точно повторює сюжет казки (чи міфу), поширеної від Японії до Америки. Сюжет цей такий: герой (королевич, селянський син, купець, мандрівник, лицар) випадково зустрічає дівчину виняткової вроди, яка насправді виявляється чарівною істотою (богинею, німфою, напівжінкою-напівзмією, «лисицею», а хоч би кривенькою качечкою). Дівчина згоджується на шлюб, але лише доти, доки чоловік дотримуватиметься певних умов. Чоловік може порушити умову чи то підглядаючи за дружиною (час від часу вона робить якісь незвичайні дії, що відповідають її істинній природі), чи то сховавши її одіж, чи то обрізавши волосся. Однак головний герой «Монте Веріта» (розщеплений там на дві особи — оповідача та Віктора) провинився іншим чином, повівши дружину в гори. А вона з самого початку попереджала, що це може мати несподівані наслідки!

Що ж трапилося з Анною під час її першої спільної з Віктором гірської прогулянки до найвищої валлійської вершини — Сновдону (з цим Сновдоном, звісно, теж зв’язаний цілий пласт легенд, скажімо, десь у його печерах спочиває, чекаючи пробудження, національний герой Вельсу, Овейн Глиндур)? Відважуся припустити, що Анна випадково потрапила до Андувину і там пройшла її первинна ініціація. Згадаймо, як воно все було: під час бурі Анна начебто сховалася за виступом скелі, але Віктор чомусь втрапив її з очей. З’явилася вона лише зранку, сухісінька, з незім’ятим одягом і дуже здивована, що промоклий до нитки Віктор страшенно непокоїться, де вона щезла. Нічого дивного в Анниному здивуванні немає — за її часом, вона провела у таємничому притулку кілька хвилин, не більше, а в реальному світі минула ціла ніч.

Всі подальші події теж відбуваються в казковому руслі. Потрапивши на Монте Веріта, Анна міняє одяг та обрізає волосся, — властиво, з магічними істотами так чинять, щоб утруднити їм повернення до їхнього власного світу, в Анни ж трапилося навпаки. Мають своїх відповідників мудрий старий з гірського села, який пояснює Віктору, куди поділася його дружина і що всякі спроби повернути її марні — «вони ніколи не повертаються». Герой, однак, не слухає і чинить свій трагічний квест — двадцятилітнє паломництво Віктора на Монте Веріта і тяжке сходження оповідача у вкрай несприятливих умовах, крізь хмари, туман і мряку. Зазвичай на цьому шляху героєві допомагають три сестри-чарівниці, але в нашому сюжеті вони не старезні бабуні, а троє дівчаток, майже дітей: дев’ятилітня дівчинка, яка бачила мешканок Монте Веріта; донька власника заїзду; і, врешті, «маленька дівчина з долини», неофітка Монте Веріта.

Якщо ми згодимося на таке прочитання, то одразу ж зрозуміємо магічний характер недуги Анни (тут чимало дослідників казок написало багато товстих книжок, мені ж здається, що Анна вражена хворобою з тієї ж причини, через яку окривіла відома качечка). А ще перестанемо ламати собі голову, куди ж поділися мешканці Монте Веріта, коли до них увірвалися розлючені чоловіки з долини. Відійшли у свій чарівний світ, а вже живими чи мертвими — то казка не робить різниці.

Шар історії четвертий, феміністичний. Леді Дафна не просто стояла при витоках феміністичної революції в літературі, а була її, можна сказати, речницею, прецікаво обігруючи різні «поведінкові кластери». І мовні теж: скажімо, слово «people» і слово «man» вживаються письменницею не тільки як синоніми (люди взагалі). Там, де це слово має негативний підтекст і пов’язується з люттю, руйнуванням, жадобою знищення, переважно йдеться про «man». Які й фактично є чоловіками. Адже, нагадаю, усі мешканці, правильніше б — мешканки Монте Веріта — жінки. Чоловікам дорога туди закрита, за винятком оповідача, та й то це сталося один-єдиний раз, напередодні падіння гірської обителі. І от що цікаво: чудово знаючи, що зустрітися на Монте Веріта він може лише з жінками, оповідач усе-таки вважає свого нерозпізнаного в темряві контрагента чи то чоловіком, чи бодай хлопчиком. Адже ж не може жінка так поводитися: збити пришельця з ніг і затягти до порожньої келії. Їй і сили на таке не вистачить! Навіть уже побачивши «священиць» при денному світлі оповідач уперто повторює собі, що ці особи «втратили стать». Думаю, це в ньому говорить звичайна заздрість. Адже він ще раніше зізнається, що мав таке почуття, адже Анна знайшла свою істину, а він — ні.

І це ще гуманний та культурний оповідач, що вже казати про чоловіків «нижчого рангу», яких страшенно лютить навіть не лише те, що якась чергова утікачка покинула їхній чоловічий світ, а ще й те, що тепер вона довіку буде молодою і прекрасною — так вони вважають. Прикметно, до речі, як по-різному відгукуються про Монте Веріта жінки й чоловіки долини (скажімо, донька господаря заїзду і він сам).

ну от, але це все наразі лише реклама — дуже мені цікаво, чи сподобається усім моїм знайомим українська «Монте Веріта», наскільки знаю, це перший її переклад нашою мовою.