Ще трішки непорозумінь з відьмаком

[tin_tina]

Ще трішки непорозумінь з відьмаком

Себто, у перекладі Вайсброта. Чи не виглядатиму я невдячницею, яка кусає «руку кормящу»? Зізнаюся, що я теж вперше читала цикл саме у такій інтерпретації — оригінальні книжки дістати було надто складно, українських перекладів немає досі. Коли ж я врешті ті оригінальні тексти (електронні, не книжки) роздобула, то виявила: те, що пропонувалося «російському» читачеві, вельми відрізнялося від того, що було насправді.

Вже не згадуватиму про численні стилістичні неточності: ніяк не можу уявити, щоб високоосвічена чародійка Вісенна висловлювалась в стилі «я малость притомилась», а залізна жінка, королева Каланте, — «дочурка» і «зятьок». Бог вже з тим, яка сама сукня не заважала героїні рухатися — надто довга, як в оригіналі, чи надто обтисла, як у перекладі. Чи так вже істотно, як пахнуть дріади — вербеною, як у перекладі, чи вербою, як в оригіналі? Бувають, однак, моменти, коли начебто невеличка помарка перекладу стає причиною цілковито хибного розуміння читачем чи то характеру героїв (чомусь вони жартують або проповідують у зовсім непідходящий момент), чи то перебігу подій.

Здається, я вже розповідала про певні такі непорозуміння у «Останньому бажанні». В оповіданні «Менше зло» Геральт, вислуховуючи розповідь чародія Стрегобора, коментує так:

– Ясно, – снова прервал Геральт, – и надо думать, не шибко любила падчерицу. Предпочитала, чтобы трон наследовали ее собственные дети. О дальнейшем можно догадаться. Похоже, там не оказалось никого, кто мог бы свернуть дочурке шею. Да попутно и тебе в придачу.

Уважний читач може замислитися, чому ж той гіпотетичний «хтось» має скрутити шию дочці (падчерці) княгині Арідеї, а заодно чародієві. який був співініціатором «елімінації» нещасної князівни. Щоправда, Стрегобор пропонував замкнути дівчатко у вежу, натомість мачуха схильна до більш радикального, остаточного вирішення проблеми. Нічого дивного, що оригінальний, неперекладений Геральт, під тою особою, якій варто скрутити шию заодно з чародієм, має на думці саме мачуху!

– Jasne – przerwał znowu Geralt – i zapewne nie przepadała za pasierbicą. Wolała, by tron dziedziczyły jej własne dzieci. Dalszego ciągu się domyślam. Że też nie znalazł się tam wówczas ktoś, kto ukręciłby jej szyję. I tobie przy okazji też.

Не коментуватиму вже теж те, що «же» — в цьому контексті жаль, шкода, зробилося «похоже».

Чергове непорозуміння трапилося з Геральтом в оповіданні «Край світу», при його розмові з певним високородним ши про співіснування рас (розмова характерна тим, що Геральт вів її, бувши зв’язаним по руках і ногах, очікуючи на страту).

– Знаю я эту болезнь и ее признаки. – Геральт сплюнул через плечо. – То, что я предложил, должно помочь.

Не знаю, хто як, а я при першому прочитанні залишилася при цілковитій певності: «допомогти» повинне те, що Геральт кількома хвилинами раніше пропонував як модель стосунків людей та ельфів, себто торгівля замість війни, світ великий і його вистачить на всіх. Правда, дещо дивно, чого ця фраза приплутана до зовсім іншої нитки розмови — про «хворобу» (точніше, душевний розлад) певної ельфійки. Між тим, все логічно, бо Геральт має на думці саме ту «хворобу» і способи лікування.

– Znam tę chorobę i jej objawy – Geralt splunął przez ramię. ‑ To, co jej zaaplikowałem, powinno pomóc.

Йдеться про ту прочуханку, яку Геральт влаштував розістеризованій ельфійці (істерика проявлялася у постійній потребі бити когось, особливо ж того, хто їй видавався безборонним). Як не дивно, але цей прочухан вивів страдницю з істеричного стану.

А от приклад іншого плану — коли читача дезорієнтують щодо титулу і роду занять персонажа. В оповіданні «Питання ціни» значиться такий собі Віссегерд, пізніше він же виринає у «Хрещенні вогнем» як головнокомандуючий армією з цинтрійських емігрантів. Головнокомандуючий не найліпший: підлеглі розбігаються, розлючений Віссегерд кидається на тих, хто зовсім в цьому невинен і дуже грубо відгукується про Цирі, на той момент єдину його законну сюзеренку.

В тому, що Віссегерд займається воячкою, начебто немає нічого дивного — він названий «маршалом», кому ж командувати, як не йому? Аж дивно, чому після загибелі мужа королеви Каланте не цей Віссегерд, а сама королева змушена була очолити залишки цинтрійської армії? І чому з нього такий поганенький полководець?

Бо він зовсім не «маршал», він «маршалек», marszałek. Це посада цілковито цивільна, не дивно, що у «Питанні ціни» Віссегерд не обговорює перебіг битв, а розпоряджається придворним церемоніями. Це його прямий обов’язок, бо маршалек — щось типу розпорядника. Маршалек сейму відповідає нашому спікерові. Отож, ніякий з Віссегерда не вояка, нічого дивного, що він командує зле, а підвладні мають його ні за що.

Раз ми вже добралися до воєнної теми, то можемо поміркувати про таке: коли чародії Півночі стали співучасниками бойових дій? Виходячи з певного абзацу (оповідання «Щось більше») — з самого початку. От опис відступу армій Півночі після першої, програної, битви за Содден.

По ущелью, бряцая оружием и латами, шли тяжеловооружённые воины, вздымая облака пыли, закрывающей бегущих в арьергарде магов.

Цікаво, чого ж ті маги бігли та ще й в ар’єргарді? Чому не влаштували собі телепорталу? Або ж чому магічними засобами не наводять переправи? Якщо не хочуть витрачати сили на цивільних утікачів, то хоч би про себе подбали?

Бо в оригіналі там магів не було й близько, були ті самі щитники, про яких так зневажливо відгукнувся король Недамир, назвавши їх «зафайданими».

Wąwozem, w brzęku oręża i zbroi, cwałowali ciężkozbrojni, wzbijając tumany kurzu przysłaniające biegnących z tyłu tarczowników.

Перетворення щитників на магів видавалося мені незбагненним, лише мудрий Блеклек здогадався: тарчовники прочиталися як «чаровники», а звідти вже й до магів близько. Можемо полегшено зітхнути і згодитися з тим, що відоме з інших книг — на першому етапі війни чарівники діяли лише на нільфгаардському боці: якийсь такий чарівник розбив стіни Цинтри. Мабуть, цю недружню дію північні чародії визнали порушенням цехової солідарності та нейтралітету, самі втрутилися у війну і не лише здобули для Півночі перемогу в ході другої битви за Содден, а й змусили воюючі сторони укласти мир.

Серед учасників тої битви була чародійка Трисс Меригольд (чотирнадцята з пагорба. її ім’я помилково втрапило до списку загиблих). Оскільки Трисс і сама по собі симпатична особа, і зіграла неабияку роль в подальших подіях, то хотіла б я усунути певне непорозуміння, що її стосується. З речення у «Часі гордині».

– Знаю. Кстати… – Трисс понизила голос. – Что у нее слышно? Увидеть можно будет?

– Если ты наконец решишься сесть за парту в Аретузе, – усмехнулась Йеннифэр, – сможете встречаться очень часто.

читач може виснувати, що Трисс не здобула базової магічної освіти або ж здобула її в якийсь нетрадиційний спосіб. Сам-то спосіб існував, особи, які мали сильний магічний дар від природи, могли часом обійтися без довгої складної освіти. Але це не випадок Трисс: вона вчилася класично й академічно і їй пропонувалося зовсім не за парту сісти.

– Wiem. Będę uważała. A przy okazji… – Triss zniżyła głos. ‑ Co u niej słychać? Czy będę mogła ją zobaczyć?

– Jeśli zdecydujesz się wreszcie prowadzić ćwiczenia w Aretuzie – uśmiechnęła się Yennefer – możesz widywać ją bardzo często.

Думаю, що особа, яка «веде практику» в Аретузі, — це викладач, можливо, його асистент. Аж ніяк не учениця. Вже з попередньої повісті, «Кров ельфів» і того, як Трисс упроваджувала Цирі до світу магічної науки, зрозуміло, що каштанововолоса чародійка — напрочуд умілий педагог. оскільки ж вона, за мірками чародіїв, ще надто молода, то на початок їй, мабуть, пропонували «керівництво практикою».

І вже зовсім на прощання: щоб не виглядало, наче я тільки помилки шукаю, нічого не пропонуючи взамін, то отут http://divczata.org/articles/andzhei-sapkovskii-mech-prirechennya.html викладені вже готові частини перекладу, бракуючі сподіваємося викласти у найближчий же час. Наразі до зустрічі!