Галичина, класичний період
11/04/2014 04:42 pmЗаписки з Боснії
попередня частинаВступаючи на бунтівну територію, командир (себто сам Чайковський) не втримався, щоб не проголосити напутню промову:
— Хлопці! З волі Найяснішого Пана (себто імператора) нас прикликали до такої справи, до якої має бути готовий кожен вояк. А зараз ми входимо у ворожий край, до людей, які при нагоді можуть нам і голову відірвати. Всіх закликаю: не зганьбіть самбірського регіменту! Тримати очі й вуха відкритими! Один за всіх і всі за одного! Гурра!!!
Жовніри проревіли «Гурра!!!» так, що гори задрижали. В той час якийсь босняк з бесагами на плечах йшов по дорозі на ярмарок в Сараєві. Побачивши військовий загін і почувши громове «гурра», він вирішив, що зараз вояки накинуться на нього — кинув бесаги і побіг навтьоки, аж п’яти заблищали.
Отож сам командир перший і засміявся – і з втікача-босняка, і зі своєї промови.
Не дивно, що досвідчені вояки не сприймали свого командира надто серйозно і дозволяли собі жарти в його адресу. Під час походу загін мав загін мав перейти крутий гірський підйом. Дорога йшла серпантином. «Я суворо наказав, щоб солдати не скорочували собі дороги, піднімаючись напряму лісом. Але не всі послухались. Один дрогобицький єврей, дуже високий і худий, як тичка, пішов-таки лісом. Коли він приєднався до нас на вершині гори, я накинувся на нього з докорами:
— Таж босняки могли тебе піймати і з’їсти!
Єврей зробив комічно-серйозну міну і заявив:
— Мене б, певно, не з’їли, я такий худий, що всі зуби на мені поламали б».
А обережність була зовсім не зайвою, сам Чайковський вислухав таку настанову від знайомого офіцера:
«— Знаєш, нащо в тебе револьвер?
— Щоб захищатися, — кажу.
— Правда, а ще для того, щоб, коли б тебе босняки піймали живцем, пальнути собі в чоло. Краще так, ніж мали тебе зарізати після мордувань».
А от як перейшла перша битва, можна сказати, Feuerprobe.
«Босняки, сховавшись під прикриттям, відкрили суцільний вогонь, а ми мусили їх з цього прикриття вигнати.
Через десять хвилин приповз до мене ордонанс з наказом: йти вперед. Я саме збирався скинути тяжкого зимового плаща, щоб легше було бігти. Але наказ звучав «негайно», ніколи було з цим возитися. Витягнувши шаблю, я закричав:
— Вперед, хлопці! — і сам побіг першим. Нам треба було пересікти дуже небезпечне місце, кроків, певно, 50, до боснійських прикриттів.
Кулі посипалися на нас градом, але так якось щасливо, що всі пролітали мимо наших голів. Не можу зрозуміти, чому ці люди так зле стріляли! В цьому місці можна було з десяток покласти трупом. Але, побачивши нас зовсім близько, босняки не чекали, а втекли через поле до лісу і, не встигли ми оглянутися, як вони вже засіли в чагарнику на краю лісу і відкрили вогонь.
Треба було йти далі. По дорозі наткнулися ми на паркан: треба було якось його перейти. Хлопці мої схопилися за паркан, піддали — і він розвалився.
— Вперед, хлопці!
Мої бойки з євреями оглянулися, не вірячи моїм словам. Всі були бліді, як крейда. Благали мене очима, щоб я відмінив це злощасне «вперед!». Треба було загріти їх власним прикладом і бігти першим. Коли я вибрався в чисте поле, стало мені так гаряче, наче голову опустив у кип’яток.
— Спаси мене, Матір Божа! — і з цією думкою, як безумець, побіг вперед.
Я опинився на оранці, яку сонце нагріло так, що перетворило в болото. Босняки, побачивши таку ватагу, гримнули кулями. Капрал коло мене впав, як довгий.
— Лягай! Повзи!
Не треба було цієї команди, такої неприємної під час маневрів, повторювати двічі. Всі, хто де стояв, гримнули в болото і поповзли як змії.
Це повзання по землі більше нас втомило, ніж найтяжча битва. При звичайних вправах треба завжди забороняти солдатам повзти з допомогою ліктів і колін, але зараз це було зайвим: кожен і так намагався втиснутися в землю.
Оскільки під час навчань повзання вважають більше карою, ніж необхідною вправою, то солдати не дуже це вміють і, коли треба використати це мистецтво на ділі, змучуються так, що не в силі перевести дух. Якби я став коли-небудь генералом, то так вимуштрував би своє військо, що вони лазили б як раки і завоювали весь світ. Але я, певно, вже генералом не буду і мій план навіки залишиться в теорії».
Повзаючий загін все-таки пересік небезпечне місце, прогнав неприятеля і навіть не зазнав особливих втрат: капрал, який впав перший, обійшовся синяками.
Але, щоб у нас не склалася неправильна думка про боснійських повстанців, то от уривки зі вставної новели про справжнього героя, лицаря, що наче живцем вийшов з епічних легенд минулих віків — Стояна Ковачевича. Те, що про нього розповідали, дуже нагадало Чайковському верховинські легенди про Довбуша. Мало того, що Стоян був надзвичайно відважним, розумним, талановитим воїном, але також по-справжньому благородним і великодушним.
