tin_tina | Галичина, класичний період (Reply)

Андрій Чайковський і перші дні газети «Дѣло»

Думаєте, це все? Куди пак, тепер на бідну редакцію чекала воістину титанічна праця, — так звана «експедиція». Не можу вичерпно пояснити, в чому саме вона полягала, але до її складу входили такі операції: наклеїти на кожен екземпляр адресу передплатника, заодно звіривши «базу даних», виконати якісь палітурні операції (це дісталося Чайковському, як палітурнику-аматору), а ще віднести папір, призначений для друку, в митний відділ, де на кожному аркуші спеціальною машинкою ставився штемпель про сплату. Сума цієї сплати становила 1 кр. від аркуша. Небагато, але для вбогої редакції і це було занадто. Тому ощадливий адміністратор економив так: на деякі аркуші штемпелю не ставив, а «непроштемпельовані» екземпляри віддавав тим, хто одержував газету безпосередньо в редакції.

Отак до глупої ночі співробітники були зайняті комплектацією газети і приклеюванням адрес. Про цей день аж ніяк не можна було сказати словами мудрого римлянина —Diem perdidi, amici (Друзі, я втратив день)
І наступний день, хоч і новорічний, не видався легшим. Які вже там свята! Постійно приходив хтось з передплатників, приносив нові адреси, які слід було «перевірити на унікальність», виписати новий адресний листок, приклеїти. Ледве знайшли час пообідати, та й то по черзі.

Повернувшись, Гладилович приніс з собою новий пакуночок. Його добровільний помічник тільки зітхнув — невже нові адреси? Але, як виявилося, це були дві ще тепленькі пампушки.
Словом, тираж відправили на пошту знову аж в сутінки.

Як святкувала свіжоспечена редакція Новий Рік і чи святкувала взагалі — не знаю. Але через два дні деякі екземпляри повернулися з написами: «Adressat unbekant» - адресат вибув, чи «не приймається», «нехватаетъ денегъ», а інші — і ще крутіше: «соромъ, такую паскудь издавати», «до чого доходить на нашой св.Руси».
Ще через кілька днів почали надходити листи — одні з привітаннями й пропозиціями, інші — з лайкою і погрозами. Але з’явилися і грошові перекази, що дуже потішило редакцію.

Випуск вже другого номера опинився під загрозою. Раптово померла мати Барвінського, а йому й так нелегко доводилося...
Якимсь чудом вдалося знайти матеріали для номера. Як відмічав Чайковський, він помічав певне злорадство через можливий провал газети. Мовляв, вони мали рацію — нічого було й братися за таке велике видання з такими скромними силами. Вже й пізніше дехто, відвідавши адміністрацію, не міг стриматися від злобної усмішки й зауваження: «О, вже вийшов четвертий номер». Однак через кілька днів редактор повернувся до працездатного стану – і «Діло» вперто виходило, наче на злість ворогам. Знайшлися нові передплатники, знайшлися анонси (мабуть, так тоді називали рекламу).

Тим не менше, жовторота редакція, майже не маючи досвіду, не дуже вміла справлятися з діловодством, адмініструванням і тією злощасною експедицією. Всі знання здобувалися методом спроб і помилок, постійно доводилося щось вигадувати і заново винаходити велосипед. А йти на поклон до ідеологічних противників – «Слова» чи польських газет — якось не хотілося.
Допомога прийшла несподівано. Якось в гості до «ділян» заглянув редактор опозиційної польської газети «Straznica i Sztandar» Ян Непомуцен з Облегорська Гнєвош, якого «фейлетоніст «Dziennika polskiego» п’яниця Лям називав «Jan z Obelgowa Gembosz», а його газету «Strozycha i Szkandal». (Приблизний переклад — Ян з Брехалівки Пискатий, а газета – «Сторожиха і скандал», підібрана за співзвучністю в польській мові). Перепросивши за втручання, він сам запропонував свою допомогу, зокрема, дав чимало цінних порад щодо діловодства (вже даруйте за тавтологію «Діла» й діловодства).

Все-таки сили редакції були дуже скромними і постійно доводилося проводити справжню мобілізацію серед студентів. Допомагали найбідніші, ні одному паничику не хотілося бруднити руки клеєм і фарбою.
Вечори в редакції часто нагадували сільські вечорниці. Роботу ділили по-фабричному: одні ріжуть, інші клеять, ще інші комплектують. Адміністратор звіряє рахунки і, залежно від результату, перебуває то в понурому, то в помірно-спокійному настрої (він з натури був песимістом і бачив світ винятково в темних барвах). Єдиний буковинець серед присутніх, Титко Тимінський, популярно званий «зельоною Буковиною» (буковинці славилися своїм плутанням твердого й м’якого «л», жартували, що вони вимовляють «булька» замість «булка», зате «алзо» замість «альзо»), розповідає смішні чи страшні історії з рідного краю. Інколи починаються й політичні суперечки, на щастя, в спокійній тонації.

Коли вже згадуваний поліцкомісар знайшов-таки привід для конфіскації одного з номерів, поважна редакція в нього під носом встигла сховати половину тиражу в кишені та інші деталі одягу.
Серед працівників редакції варто б згадати справжню її окрасу, кур’єра Теодора Косанина. Він був терплячим, спокійним і дуже дисциплінованим. Тільки раз поставив ультиматум — редакція мусить придбати спеціальний кошик, щоб носити газети на пошту – не гірший, ніж у «Слов’ян». А то йому соромно перед колегами, що носить газети під пахвою.
Кошти зібрали і кошик закупили.

Що ж було далі...
Володимир Барвінський помер від запалення легень у 1883 році. «Діло» перетворилося на найвпливовішу газету, фактичний офіціоз галицьких українців. Хто тільки там не працював – не редагував — з Франком включно.
Перша перерва у випуску газети трапилася під час 1 Світової війни. Російська окупаційна влада закрила «Діло», як і решту українських видань (польських не чіпали).
Тоді «Діло» виходило у Відні.
У 1915 році повернулося на батьківщину.
Вдруге випуск перевався в 1918 році, під час українсько-польської війни. Газету з редакторами арештували
Нормальну роботу "Діло" відновило щойно в 1923 році – і вже без перерв виходило до початку 2 світової війни.
Як запевняв У.Самчук, корінні львів’яни між собою називали його «ДілО». Можливо, для більшої інтимності.
Останній номер газети вийшов 6 вересня 1939 р.