tin_tina | Галичина, класичний період (Reply)

Андрій Чайковський і перші дні газети «Дѣло»

Отож, переносимося у 1880 рік, коли Андрій Чайковський – студент-юрист, сирота, перебивається з хліба на молоко, тим не менше, займається різними справами, але ще і на думці не має стати літератором. Як він пізніше жартував, був явним винятком серед колег-письменників: ті звичайно спогадами свою літературну кар’єру закінчують, а от він дебютував «Споминами з-перед десяти літ» — про те, як довелося йому повоювати у Боснії. Однак ця достопам’ятна участь в бойових діях трапилася дещо пізніше іншого епізоду - саме того, який нас зараз цікавить. Тоді Андрій Чайковський став одним з членів компанії, що давно прагнула випускати українську газету, загальнодоступну, в ідеалі – щоденну.

Власне кажучи, одна газета вже була — москвофільське «Слово», в описуваний час редаговане В.Площанським (уважні читачі Франка можуть це прізвище згадати, а ми, можливо, поговоримо про нього, якщо я зумію добратися до ще однієї знакової події того часу – процесу Ольги Грабар і співвідповідачів).

Але ж з москвофільської газети толку цій «народовській» компанії було мало. Навіть навпаки, вона сприймалася як природній конкурент. Не раз А.Ч. доводилося чути від «старших товаришів»: «Доки в нас не буде бодай такої газети, як «Слово», ми нічого не доб’ємося». Однак випуск самої газети всі ці умудрені досвідом мужі вважали справою доволі віддаленого майбутнього.

Знайшлося, однак, кількоро людей, які не хотіли чекати ані жодного дня. Особливо рішуче були настроєні брати Володимир і Олександр Барвінські.

Володимир Барвінський і так не міг пожалітися на брак роботи – він у той час випускав газету «Правда». Репутацію ця газета мала якнайкрутішу: там була надрукована «галицька відповідь на Емський указ» («Настигла ж пора для галицьких русинів сповнити довг для цілої руської народности. Україна дала нам взоровзір народного розвою, положила непохибні підвалини нашої народної словесности, зберегла наше слово від заглади. Тепер має Галичина повести дальше велике і святе діло народного відродження. Сподіваємося, що Галичина сповнить своє завдання»).

Скандальним був навіть фонетичний правопис, яким користувалася «Правда» (для невтаємничених поясню, що в Галичині пройшло кілька хвиль азбучних воєн, інколи ці війни обмежувалися вербальною формою, інколи переходили в мануальну, Франко, наприклад, згадував грандіозну бійку на Високому Замку між «фонетиками» та «етимологами»). А.Ч. запевняв, що в часи своєї молодості знав таких «староруських хасидів», які фонетичні тексти взагалі, а вже анафемську «куцохвосту» (без літери йор) газету тим паче, якщо брали в руки, то лише через полу одежі.

З цієї причини Володимир Барвінський, єдиний член згадуваної «ініціативної групи», що мав журналістський досвід, не міг бути номінальним редактором. Саме його ім’я відлякувало «плосколобих», а нова газета задумувалася як масовий орган для всіх читачів, без різниці політичних поглядів. Тому в якості зіц-директора виступав поважний львівський бюргер Коссак, фактичним редактором мав бути таки В.Барвінський, знайшли також досвідченого адміністратора, який, суто на громадських засадах, взявся за цю частку роботи.

Але при кожному чималому проекті, тим паче – газетному, — є чимало чорнової технічної роботи. От її, не довго думавши, переклали на студентів-ентузіастів, одним з яких був А.Ч.

Ще для випуску газети потрібно було внести як заклад (по-тодішньому – кавцію) певну матеріальну суму, точніше 3000 зр (золотих ринських). Її, за посередництвом «Просвіти», пожертвував В.Федорович (коли я читала й писала про цю історію вперше, то майже нічого про нього не знала, тепер знаю куди більше. Окрім іншого, він — батько Дарії Віконської).

Перший номер газети мав вийти на Новий рік за старим стилем, себто 14 січня 1880 року.