Ще одна шляхетська історія або

[tin_tina]

Старозавітні і новозавітні

Ну що ж, раз я втрапила під означення «выдающаяся специалистка по этнотопонимике слова "жид"» (посилання не дам, запис під замком, я про нього довідалася випадково), то час вже писати і на «шляхетсько-єврейську» тему. Тим паче, що черга дійшла до третьої шляхетської повісті А.Чайковського, «Малолітній».

Ні, персонажі-євреї є і в попередніх повістях, але це традиційні шинкарі чи перекупники. У «Малолітньому» герої єврейського походження зовсім інші, мабуть, тому, що сама ця повість зовсім інша.

Світ героїв «Олюньки» обмежений їхнім Закуттям. Здається, один лише відставний солдат Лавро бував далеко за межами Галичини, але й він нічого вартісного додому не привіз. Самій Олюньці навіть на думку не спадає змінити свою фатально тяжку долю і втекти з Пишнівців. Хоча навіть останній наймичці в корчмі жилося незрівнянно легше, ніж їй, шляхтянці і спадкоємиці чималого майна.

Герої повісті «У чужому гнізді» знаються зі шляхтою і взагалі виднішими людьми з околиці, їздять на ярмарок до поблизьких міст, але вже навіть Львів у їх розумінні – це щось дуже далеке.

А от горизонти персонажів «Малолітнього» (це остання, написана у 1919 році, шляхетська повість) незрівнянно ширші. Виявляється, і той «старий світ» не був таким уже закуттям — один з персонажів «Малолітнього» не тільки привласнив кошти польських повстанців, а й побував з ними на еміграції, в Болгарії і Туреччині. Що вже казати про молодших, для них навіть Америка не така вже далечина. Здавалося б, пройшло від сили років 20 з часу дії «Олюньки» (суджу з того, що те саме повстання 1863 року ще свіже в пам’яті, а в одному епізоді герої згадують про перше галицьке видання «Кобзаря» як про порівняно недавню новинку), а як все змінилося! Традиційне суспільство помалу відходить в минуле, на зміну йому приходять нові звичаї.

Головний герой, Андрій Гороцький, віддав своїх дітей на науку до міської школи. Сам він вважає себе малоосвіченим, але жадібно й багато читає (герої попередніх творів, хоч і грамотні, виписують лише ділові документи, а читають лише релігійні книжки), багато чим цікавиться, має уявлення про «фотографію й електрику» і намагається спілкуватися з вченими людьми (сімейством Паславських). Словом, вже ближчий до типу сільського інтелігента, ніж до звичайного господаря, хоча б і гербового шляхтича.

А головна героїня, Етля (мабуть, місцевий варіант імені Етель), хоча й народжена у ортодоксальній єврейській сім’ї, здобуває цілком світську освіту у львівській гімназії, знає французьку й німецьку мову, натомість всі основи релігії Мойсея, які їй втовкмачили в дитинстві, майже забула.

Нічого дивного, що ця нетрадиційна пара зламала всі писані й неписані звичаї, переборовши навіть перепону на змішані подружжя, і відважилася на найдальшу в історії Гордині подорож.

Але не так відразу до цього дійшло...

Андрій Гороцький, пізніше званий «малолітнім», в ранньому дитинстві осиротів і втрапив під опіку «громадського вуйка» Тучка (саме того ребеліанта 1863 року). На цей раз обійшлося без страхіть типу «Олюньки», «вуйко» свого підопічного голодом не морив і не бив, хоча чимало покористувався його батьківським спадком, а під завісу ще й перекапустив хлопцеві все життя, усякими підступами, хитрощами і лестощами змусивши його одружитися з дівчиною на 10 років старшою (Андрієві було 18, за австрійськими законами він ще вважався неповнолітнім, та й цікавила його не стільки дружина, скільки можливість вирватися з-під чужої опіки і жити в своє задоволення. Натомість стимулом для вуйка була чимала грошова сума, сплачена батьком «нареченої»).

Спершу все укладалося добре, Андрієва Зося, хоч і не красуня, була доброю робітницею і запопадливою господинею, сам Андрій теж мав хист до господарства, отож скоро став першим багачем у селі. Але тут-то й почалося. Через кілька років Зося з жахом усвідомила, що виглядає швидше матір’ю, ніж дружиною свого молоденького мужа, почала хворобливо його ревнувати і врешті цілковито отруїла бідолашному життя, підозріваючи його у незліченних романсах з усіма знайомими молодими жінками. А пізніше ледь не отруїла в прямому значенні слова, підсипавши до їжі якесь «приворотне зілля».

Ще гірше складалося все в Етлі. Вона, вродлива й вихована, впала в око дуже впливовому «мареморейному рабину» з найзатятіших ортодоксів. Він саме овдовів, отож релігійна громада шукала нової дружини своєму «святому», а Етля і зовнішністю, і походженням, і освітою якраз годилася на цю роль. Тільки б вибити їй з голови гойські дурниці — і все буде гаразд.

Мати Етлі, сама дуже «мареморейна» (чи знавці ідішу або івриту чули це слово? звідки воно могло взятися?) не тямилася від щастя, що буде тещею такої великої людини. Батько, Хаїм, правда, планував для єдиної доньки інше майбутнє, волів бачити її дружиною міського єврея, адвоката або лікаря. Але не хотів сваритися з релігійною громадою, отож зміркував, що ще жодна рабінка з голоду не померла, а йому самому шлюб доньки може принести значну користь в сенсі зв’язків.

Зате сама дівчина, що називається, «стала окунем». Її роздратувало вже те, що мусила покинути школу, яку дуже любила і де була кращою ученицею, що тепер її змусили до куди суворішого життя (а в майбутньому мало бути ще суворіше!) і до обов’язкового вивчення під керівництвом меламеда тих численних приписів, яким мусила підпорядковуватися дружина рабина і які їй самій видавалися цілковитим безглуздям. Її чорну товсту косу по шлюбі мали обрізати і поголити голову «як коліно», вона має як вогню стерегтися чужих поглядів, звісно, і мови не буде про читання її улюблених книжок. На додачу, сам наречений так не сподобався Етлі, що вона з заручин втекла і ховалася на чужих городах, аж доки непрошені гості не поїхали з хати (нітрохи не перейнявшись Етлиним вибриком). Поза очі вона інакше не називала свого майбутнього мужа, як тільки «шімпанзом в атласах».

Сама вона описує своє становище так:

«Жидівка від колиски призначена на невільницю свого мужа, і у нас (...) о любов і о згоду не питаються. Я маю сліпо слухати і підлягати чоловікови у всім. А ще бідніша жінка мареморейного рабіна. Бо я живучи з ним мушу перенестися в ці старожидівські часи, в яких він живе. Йому і всім гаситам здається, що цар Давид лише що вмер, а тепер панує якийсь там римський цісар. Вони сидять заєдно в старих книжках і не хочуть нічого про світ Божий знати. Жінкою він нічого не інтересується і не говорить до неї хиба тільки тоді, як йому чого треба. Вона, призначена для його як рабиня, мусить бути така чиста, щоб ніхто її навіть своїм поглядом не споганив. А колиб це навіть проти її волі сталося, то вона мусить відбути ріжні, талмудом приписані ритуальні обмивання».

Але хоч як би Етля старалася бути ідеальною дружиною, то все одно чоловік має право будь-коли розлучитися з нею просто тому, що вона йому набридла або ж втратила свою юну вроду!

Ніби цього мало, Старий Завіт справив на дівчину дуже тяжке враження, а зображений там Бог нагадував не доброго творця, а лютого і мстивого наглядача.

Отак чорно складалося життя обох героїв повісті на момент їх зустрічі. Оскільки Андрій щотижня їздив до найближчого міста, Етлин батько попросив, щоб він підвозив доньку на її релігійну науку. Андрій мав репутацію людини солідної, не чужої товариської оглади і лицарських поривів, отож під його опікою молода дівчина буде цілком безпечною

Про дальший тяг здогадатися нетрудно. Обоє молодят доти їздили разом, доки познайомилися ближче, почали зізнаватися у своїх нещастях і прикростях — а врешті полюбилися і вирішили тікати разом. Це сталося після того, як Андрієва жінка намагалася його отруїти, а Етля остаточно впевнилася, що краще втопиться, ніж піде за свого рабина.

Перед від’їздом Андрій, наскільки зумів, забезпечив майбутнє своїх дітей, знайшовши для них дійсно доброго опікуна, а тоді придбав «шіфкарту» (корабельні квитки) до Америки «в Самборі, на Перемиській, у четвертому домі, як виїжджати з Ринку» (будинок стоїть досі) — і слід за ними обома запався. Тільки й довідалися, що схожа на розшукувану пара виїхала до Гамбурга, що там Етля перейшла у християнство, назвавшись Марією, і що до Америки Андрій і Мариня Гороцькі вирушили вже як подружжя.

Ця подія наробила чимало шелесту. Найбільше опанування виявив батько утікачки. Тихцем і так, щоб дружина не бачила, він навіть величався тим, що його Етля вибрала не якогось там лапсердака, а найкращого шляхтича з цілої околиці!