![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Ще один Самійло Корецький
Як з нашої точки зору, так, тим паче, з тодішньої, Самійло-Карл (чи Самуель-Кароль, як кому більше подобається) – насамперед представник свого роду, як виявилося, останній. Може, з роду і почнімо.
Отож, Корецькі... Ніби й звичайні кресові магнати, але й не зовсім ординарні. Їм, на відміну від інших сучасників рівного з ними стану, не довелося сягати за предками до не зовсім зрозумілих і давно вигаслих монарших чи княжих династій, ні, тут все було зрозуміло – таки Наримунтовичі. Може, ця обставина для кінця 16-го-початку 17-го століть вже й небагато значила, але й ближчі предки нашого князя заслужили собі на пам’ять потомків. Його прадід Богуш Федорович і дід Юхим Богушевич були достойними людьми, займали важливі державні посади. Все це, сказати б, загальний опис, але ми знаємо їх, особливо Богуша, також з судових документів – і на їх підставі можемо твердити, що був він людиною справедливою, мудрою і, за мірками свого часу, гуманною. На додачу до всього, всі ці Корецькі настільки вже глибоко вросли у волинські реалії, що беззастережно сприймалися як люди свої, місцеві, осілі, а не якісь приходні невідомо звідки.
Однак всі заслуги всіх цих Корецьких, вкупі взятих, блідли порівняно зі славою найзнаменитішого з роду, Самійла Корецького (тезки і дядька нашого персонажа). Ото вже справді був супергерой на всеєвропейську мірку, епічний персонаж, життя якого могло б бути зразком для найкарколомнішого авантюрного роману. Вже сам опис його подвигів далеко переріс би за обсягом всі пристойні межі допису, в якому він навіть не є центральною фігурою, тому обмежуся сухим перерахунком.
Випускник Лейденського університету. В ході численних битв з татарами став улюбленцем і кумиром козаків. Під час російсько-польської війни прорвався до обложеного Кремля і врятував його залогу від голодної смерті. Був героєм боротьби «Сімох князів за один престол» , в ході якої захищав інтереси своїх шуряків-Могил. Про їх взаємне кохання з господарівною Катериною складали пісні.
Потрапивши в полон, зумів втекти з такої в’язниці, з якої до нього не тікав ніхто. В ході цієї втечі, поміж іншого, відбився від нападу піратів. Був з почестями прийнятий Папою Римським. Але й після цього не заспокоївся і став учасником також фатальної битви під Цецорою. Протримавши князя кілька років в ув’язненні, його таки повели на страту, але він зумів вирватися з рук катів, вихопив в одного з них ніж і загинув, як і годиться воїну, зі зброєю в руках, прихопивши чимло ворогів з собою на той світ, де, безперечно, пирує в якійсь християнській Вальгаллі.
Немає ніякого сумніву, що наш Корецький, племінник героїчного Самійла, з раннього дитинства знав про подвиги дядька і розумів, що від нього, як останнього представника роду, очікують не меншого.
Сюжетів про тяжке життя дітей знаменитих людей чимало є в світовій мемуаристиці та хоч би белетристиці, тому ми добре уявляємо собі, яким це є тягарем для психіки. Особливо якщо сам потомок нічим надзвичайним не виділяється, а при описі деяких його психологічних реакцій спадає на думку тільки одне слово – декаданс.
Справді, навіть у нашу інформаційну епоху, щоб довідатись про Самійла-Карла, доводиться продиратися через зливу матеріалів, присвячених його дядькові. Бідолашний небіж не має навіть своєї сторінки у Вікіпедії.
Рано осиротів, його опікунами були волинський каштелян М.Чарторийський і литовський канцлер Альбрехт Радзивіл (о! подвійно плюс вірогідності свідчень цього останнього). Здобув добру освіту – закінчив філософський факультет Дуакського університету. Не відзначався міцним здоров’ям, що можемо вивести хоч би з того, як рано помер (Н.Яковенко називає роки його життя 1621-1651, ну хай там років 5 через неясність часу народження прикинемо, його батько Ян-Кароль одружився з Анною Потоцькою у 1616, але й так недовго). Схильний був, як достеменно знаємо від Альбрихта Радзивіла, до меланхолії.
Водночас і затятості йому не бракувало – чотири роки сватався до одної жінки, знаменитої зі своєї вроди та родової гордості Софії Опалінської. Забігаючи вперед, скажу, що цей шлюб, якого він, зрештою, добився, виявився для нього фатальним.
От таким виглядає наш страшний судія і свавілець-магнат. Поки що причин вважати його психопатом ніби не маємо, будь він цілковито пропащою людиною, якій плювати на свою добру славу, то, думаю, і Альбрехт Радзивіл не назвав би його своїм приятелем, і Софія Опалінська, в попередньому шлюбі гетьманша коронна (і, отже, наступниця в цьому зв’язку невіджалуваної тітоньки князя Радзивіла, от як воно все поплуталося) заміж би за нього не пішла.
Досі все викладене цілковито опиралося на підмурок фактів, а наступний пасаж вже буде спробою реконструкції. Хто міг найкраще догодити такій людині? Той, хто міг би князя розвеселити і вміло полестити. Заради економії персонажів і тої ж-таки оккамової бритви припустимо, що це й був Гарбовський.
