![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Цілком можливо, що й цього разу втраплю я пальцем в небо, але спробую тримати фантазію в гамульцях і дотримуватися певних принципів.
А саме таких: всі приступні нам джерела, які розповідають про корецьку трагедію (термін «трагедія» по відношенні до цього епізоду живцем запозичений із записок А.Радзивіла), загалом не брешуть, крім цілком зрозумілих риторичних прикрас типу лицарських експедицій, учасником яких мав бути нещасний Гарбовський, чи фольклорних мотивів, наприклад, привидів на цвинтарі, що ними обросла історія, перш ніж втрапила до Альбрехта Радзивіла, без неоцінимої допомоги якого ми й досі блукали б між трьох сосен привабливих, правда, але, як виявилося, далеких від дійсної картини гіпотез. Ні, ці джерела, насамперед позов, просто оминають незручні для його авторів моменти, Хоча б не зовсім похвальні стосунки між трійцею страчених. Мусимо врахувати ще й таку обставину – автори позову й учасники першого, Корецького, процесу керувалися різним законодавством і різними поглядами на право – перші вважали, що один шляхтич не має жодного права судити рівного собі шляхтича, хоч би суддею був князь, а судженим – його покойовий-рукодайний, для других таке становище було цілком нормальним, особливо якщо до числа суддів входили поважані люди, знані зі своєї справедливості і доброї слави. Ну а також ту, не раз вже повторювану обставину, що будь-який судовий процес з тодішньої точки зору є приватною справою сторін. Відповідно судові документи, в тому числі наведений раніше позов, не є наслідком об’єктивного і безстороннього слідства, а складені і представлені одною зі сторін.
Спробуємо уникнути ще однієї пастки, яка аж притягує до себе, і не будемо уявляти собі всю цю подію як наслідок магнатської сваволі (вступна стаття Ів.Сварника, звідки все це почалося, принаймні, для мене, навіть має такий підзаголовок – «свідчення магнатської сваволі»), а її учасників – як психа-князя, котрому з неясних причин помутилося в голові, стервозну княгиню та їх покірних слуг. Хоча Річ Посполиту даного періоду не раз описували як державу, «де кожен староста і кожен ротмістр чинив, що хотів», це все-таки була не Оттоманська Порта чи Московська держава часів оприччини. (Зрештою, і в цих останніх не так дуже вільно можна було чинити що захочеш). Ні, як не законності, то її видимості треба було дотримуватися, тому князь Корецький не міг от так попросту наказати забити трьох людей, в тому числі одного шляхтича, а зобов’язаний був влаштувати судовий процес, де, знову ж таки, не він одноосібно виносив вирок. Можливо, він навіть учасником цього процесу не був. Між іншим, позов його в числі суддів не називає, а я з цього приводу спробую сформулювати ще одну максиму: якщо в цьому документі не згадана якась обставина, яка була б дуже зручною для «зачепної сторони», то ця обставина не мала місця і в дійсності. Так, будь одна зі страчених, панна Красовська, шляхтянкою, то її тортурування було б грубим порушенням законності – це вже з усіх точок зору. Але наш судовий документ наполягає лише на залякуванні слабкої жінки, вимученості і сумнівності здобутих таким способом зізнань, не заперечуючи того, що така методика є цілком допустимим засобом. Для нас це мало б бути виразним сигналом того, що Красовська таки не була шляхтянкою.
На додачу: навряд чи ми довідаємося коли-небудь про повну картину того, що в березні 1645 року трапилося в Корці. Хоча чудеса трапляються, то все-таки розраховувати на власноручну меморію князя Корецького з докладним описом його мотивів і приватних переживань навряд чи доречно. Отож, будемо обходитися тим, що маємо, чесно зазначивши незрозумілі моменти.
Виклавши ці максими, спробуємо побудувати більш-менш ймовірні психологічні портрети учасників драми. Почнемо, мабуть, з князя Корецького.
