Newiasta kresowa

 

Луцько-острозька єпархія давала всі можливості для самовиявлення: поступаючись за багатством хіба що володимирській, вона значно переважала аналогічні маєтності «латинських біскупів». Кафедральний собор у луцькому замку, побудований ще князем Любартом, кафедральна церква у Острозі, зимова резиденція у верхньому луцькому замку і літня – в жидичинському монастирі та Ружищі, чотири містечка, тридцять чотири села, пущі, ліси, боброві гони, два оборонні замки – один в Харлупі, другий у Жабчому (в першому – три литі і дві залізні гармати, двадцять гаківниць, 56 рушниць, в другому – 5 гармат, 50 гаківниць і 112 рушниць), отож Ганна мала де проявити свої таланти, хоч господарські, хоч стратегічні.

( Read more... )

На початок Іона Борзобагатий оселився саме в Ружищі, тут він і підписав акт люблінської унії, доставлений йому королівським дворянином Вольським: їхати заради цього до Луцька єпископ вважав нижчим своєї гідності, тому послався на хворобу. Так само вчинила і більшість волинської шляхти, підозрюю, що не дуже їм хотілося підписувати той акт…


 

Решта клану Борзобагатих розсілися у новоздобутому володінні з усіма можливими вигодами. Однак, пам’ятаючи про те, якою непевною є доля і як легко можна втратити навіть те, що нібито належить законно чи перейшло від предків, вони охоче прийняли провід Ганни Сокольської, як особи, що у випадку чого зуміє постояти і за себе, і за рідню. Звичайно, важко сказати, як складалися подружні стосунки Ганни й Василя, одне певне: вони обоє не збагачували хроніку тодішніх скандалів та судових процесів ні позовами про спроби побиття та отруєння (як то чинили Раїна Русинівна, дочка іншого церковного ієрарха, Андрія Русина, та її чоловік Семен Іванович Хребтович-Богуринський або така відома пара, як князь Курбський і Марія Гольшанська), ні вимогами розлучення (як Василева сестра Маруша Борзобагата і Яцко Добрилчицький, її муж). Навіть така буденна справа, як сварки з найближчою ріднею через майнові причини – і таке їм не траплялося (такі сварки у 16-у столітті ніхто не взяв би їм за зле, це було на порядку денному: брати і сестри Жоравницькі, свояки Борзобагатих, без кінця судилися і ворогували між собою через батьківський спадок, що й викликало врешті-решт історію з пашквілем, а їх судовий процес проти зведеної рідні, Барсанів, тривав рекордно довго - аж 50 років і зачепив 4 покоління обох родин; три сестри Гольшанські з аналогічних причин розпочали між собою форменну війну з блискавичними рейдами, засідками і наїздами на володіння одна одної). Один раз лише відмічена спроба цього подружжя якось втрутитися у внутрікланову ворожнечу (це стосується тої-ж таки історії з пашквілем), та й то ні в що конкретне їх пропозиції не вилилися.


 

Швидше, навпаки, Ганну можна було звинуватити в непотизмі: вона потурбувалася, щоб її шваґер Петро, брат Василя, дістав у безплатну оренду жидичинську архімандрію, свояк Олександр Жоравницький – Жабче, подбала і про своїх власних родичів, особливо про брата Марка, з яким у неї були особливо близькі стосунки взаємної приязні і солідарності. Отож невдовзі вже згуртувалася чимала група людей, зобов’язаних Ганні і готових у випадку чого негайно стати під її знамена. Зате вже всі загребущі сусіди: Курбські, Пронські, Бокії, а навіть могутній князь Острозький затямили: з цією білоголовою ліпше в сварки не заходити, вона завжди в стані дати належну відсіч, а воєнні дії – найкраща розвага для неї. Не в’язали пані Ганну навіть четверо дітей: доки були малі, їх возили за матір’ю в колисках, а трохи підрісши виконували при ній же службу ординарців, ад’ютантів та гінців. Час, який їй залишали розваги Беллони, Ганна використовувала на безконечні судові процеси (за прикладом своєї матері, вона добре орієнтувалася в тому, «чому нас учить Статут») та на господарські клопоти.


 

В якості первісного осідку князівна Сокольська обрала Харлупу, де був і оборонний замок, і родюча земля, і багаті села. Одне тільки зле: весь цей ключ маєтностей належав до єпархії, у випадку смерті тестя права на нього неодмінно заявить наступний єпископ. Отож при першій же нагоді Ганна виміняла харлупську маєтність на Фамільче та Іванчиці, виторгувавши у попередніх їхніх власників, Радзивілів, ще й доплату у розмірі 1500 золотих. На цей обмін згодився тодішній (короткочасний) король, себто Генріх Валуа, єпископ Іона печаткою скріпив відповідні документи, в якості свідків виступили Олександр Жоравницький, Іван Борзобагатий (син Олехни Борзобагатого і племінник єпископа), володимирський войський Василь Гулевич (як вважає автор дослідження, одружений з внучкою єпископа. На жаль, я підходящого шлюбного зв’язку не знайшла, внучки владики могли носити прізвище Борзобагатянка Красенська, Жоравницька, Гулевичівна, Добрилчицька чи Рогожинська і такі справді є, але жодна з них не була одружена з кимось із Гулевичів. Однак, якщо мається на увазі Василь Федорович Гулевич Смолиговський (Затурецький), луцький войський, володимирський войський, володимирський підстароста, то тут є інша ниточка: його рідний брат, Януш Федорович Гулевич Долзький був у другому шлюбі одружений з дочкою владики, Ганною Борзобагатянкою Красенською. Правда, до того часу вона вже овдовіла і вдруге вийшла за Олександра Жоравницького, але, судячи по всьому,  зв’язки Борзобагатих і Гулевичів збереглися і вони не раз підтримували одні одних) та Марко Сокольський, Ганнин брат. Отож весь клан виступив як один згуртований загін.


 

Подружжя Борзобагатих перебралося в Красне і туди Ганна звезла цейхгауз та гармати з харлупського замку, немилосердно цей замок обдерши. Красне вона могла вважати своєю законною власністю, як стане зрозуміло з подальшого, чоловік записав їй цей маєток як «оправу віна» (за тодішніми звичаями, чоловіки чи після шлюбу, чи інколи ще й при укладенні передшлюбної інтерцизи записували на ім’я дружини майно у розмірі не меншому, ніж становив її посаг, це називалося «привінок» або «оправа віна совіто» і ця маєтність мала перейти у нероздільну власність дружини на випадок вдівства чи розлучення. Дуже часто, однак, жінки повновладно розпоряджалися віном та привінком і при житті чоловіка, а щоб задовольнити вимоги закону, який не надто прихильно дивився на такого роду операції, нерухомість записувалася як заклад за фіктивний борг).

Так проходив рік за роком, єпископ старів, у 1581 році померла його улюблена донька Ганна, ще раніше – зять Олександр Жоравницький. Однак Ганна Сокольська впевнено тримала кермо в руках, хоча саме тоді вона й уплуталася в конфлікт, що у перспективі вилився ледь не в громадянську війну. Саме він і забезпечив волинській амазонці почесне місце в історичних анналах, як жінці, що не побоялася виступити проти самого короля, героїчного Стефана Баторія, а навіть здобула блискучу перемогу.