![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
"Камінний господар" у Сорбонні
24/03/2011 08:56 pm Уривки з цієї статті я колись планувала вставити в тему Лесі Українки , як ілюстрацію до сприймання української літератури в Західній Європі. Але, треба ж таке – не зуміла тоді її знайти (і нічого дивного, бо надрукована вона була у журналі «Всесвіт» за 1993 рік, №5-6, а дія відбувалася ще значно раніше – у 1971 році). Відшукався цей текст недавно, зовсім випадково, і видався мені досить цікавим. Отож, хоч давно вже я нічого не писала про «поетесу зламу століть» і долю її творчої спадщини, то все ж ризикну представити. Зарані попереджаю, що авторка не зовсім дотримувалася правил теперішньої політкоректності і була, ніде правди діти, потроху русофобкою. Але я намагатимусь не змінювати її слововжиток і не оминатиму навіть доволі дивних авторських концепцій, от хоча б про родовід Косачів.
Ольга Вітошинська «Історія мого докторату в Сорбонні».
Поштовхом до мого докторату в Сорбонні – про Лесю Українку – була заохота професора Марії Шерер із Високої школи східних мов і літератур у Парижі, званій ІНАЛКО, куди я записалася, щоб здобути диплом (між іншим, Ользі Вітошинській було тоді 63 роки). Ця француженка, яку «знайшов» професор Ілько Борщак, засновник відділу українознавства в ІНАЛКО, швидко зорієнтувалася з моїх відповідей на семінарах, що вона набагато менше знає з україністики, ніж я, тому підсумувала мої студії пропозицією: «А чому б вам не зголоситися до докторату в Сорбонні? Адже вони не знають навіть, що існує українська література, й дуже дивуються, коли я їм кажу: «Уявіть собі, що саме я професор цієї «неіснуючої літератури»!»
(...)
Я вибрала факультет порівняльного літературознавства, а що це був 1971 рік – століття Лесі Українки, то чому не порівняти два геніальні твори: «Дон Жуана» Мольєра і «Камінного господаря» Лесі Українки?
Керівник факультету професор Мішель Кадо оголосив, що я повинна відвідувати його семінар за темою «Взаємини Франції з Європейським Сходом», а також прочитати написану ним книжку «Росія в інтелектуальному французькому світі». Я зрозуміла, що мій «промотор» - москвофіл, для якого Схід Європи – це Росія, хоч серед його студентів були, крім москалів, чехи, болгари, македонці, хорвати і дві українки, я й Марія Маланчук, яка готувала тезу про неокласиків, точніше про Драй-Хмару.
Семінаристи професора Кадо час від часу мали виголошувати «експозе» своїх праць, а тоді він давав дальші вказівки, як писати. Коли прийшла моя черга, то я спершу висвітлила родовід Лесі Українки, що сягає княжих часів, коли княжа й боярська знать мусила тікати з України перед татарською навалою – на північ або на захід. Прапрадід Лесі Українки вибрав захід, і декілька віків пізніше його нащадок дістав від австрійського цісаря в нагороду за військові заслуги у війні проти турків титул герцога і велику земельну посілість, яка й досі зветься «Герцеговина». Щойно у ХІХ столітті дальший нащадок переїхав в Україну й осів на Волині, - це був прадід Лесі Українки (нічого й казати, що мені цей родовід виглядає доволі фантастичним і пасує він більше Наталені Королевій, аніж Ларисі Косач. Однак... Наталену так і не вдалося піймати на вигадці, може, і версія про аристократичне походження поетеси-демократки має під собою якийсь ґрунт. В усякому випадку, один зі старших родичів, двоюрідний дядько Лесі Українки, досліджуючи коріння роду, щось таке і розшукав, за що вдячні родичі негайно охрестили його «Герцогом»).
Оця історична розповідь чимось зацікавила професора і він порадив мені включити до моєї тези короткий історичний огляд української літератури, щоб жюрі могло зорієнтуватися, на якому літературному ґрунті виросла «раптом» така постать, як Леся Українка. Тож у наступних семінарах я говорила про Тараса Шевченка, чий життєпис присутні вислухали ніби пригодницьку повість; про Марка Вовчка, котру знають у Франції як прекрасну даму, що в неї закохувалися П.Куліш та І.Тургенєв, що написала повість «Маруся» , переклавши її на французьку мову й діставши за неї нагороду Французької академії та доступ до шкільної лектури (...)
Точно у два роки я закінчила свою тезу і занесла її керівникові. Через два тижні професор Кадо з великим незадоволенням повернув мені працю назад, промовивши: «По-перше, ви занадто поспішили, адже два роки – це мінімальний термін, ніхто в такому реченці своїх праць не віддає. По-друге, це не теза, а політичний памфлет!!! Такої тези я прийняти не можу!» Коли я запитала, що саме він уважає «політичним памфлетом», то у відповідь почула: «Навіщо ви так розписали Мазепу? (І правда, що має Мазепа до теми роботи? хіба що численні амурні пригоди уподібнюють його до дон Жуана) Усі ми знаємо його любовні пригоди, але що це має спільного з літературою? І до чого тут переслідування «уніатів»? (а про характер дотичності уніатів до «Камінного господаря» навіть не можу здогадатися). Хіба не всі українці православні? І як ви відважилися принижувати Пушкіна, мовляв, його «Дон Жуан» занадто слабкий, щоб його порівнювати з твором вашої Лесі Українки?!» (про смаки не сперечаються, але... я думаю так само. Цю історію по-справжньому могла розповісти тільки жінка).
На всі його зауваги я мала готові відповіді, але він і слухати не хотів, наказавши мені «ґрунтовно» переробити працю.
Поміркувавши, я вирішила, хай би там як, не відмовлятися від «памфлета», але обґрунтувати його надійно, послуговуючись чужинецькими джерелами. Щодо «уніатів», то я ж мала книжку самого професора Кадо, в якій він навів слова маркіза де Кюстіна про переслідування «базиліанів». Тут я могла сміливо написати, що це були українські, а не польські отці (оскільки по цьому пункту якраз заперечень не виникає – василіани були греко-католицьким орденом, то дальші василіанські аргументи я пропущу).
З Пушкіним мені пішло ще легше. У французькій енциклопедії «Бомпіяні» під гаслом «Дон Жуан» можна знайти похвальні слова про «Камінного господаря» Лесі Українки та про «Дон Жуана» Олексія Толстого, зате ж Пушкіна збули там двома реченнями! Що ж до Мазепи, то мені вистачило назвати поетів, музик і малярів, котрі, як Віктор Гюго, лорд Байрон, Юліуш Словацький, Ференц Ліст, О.Верне – захопилися постаттю гетьмана.
Оцю «перероблену» тезу я знову передала професорові Кадо. За цей час він перестав уже викладати про Схід Європи та перейшов до Достоєвського. Коли він запитав про нові «експозе», ми, дві українки, сказали, що не знаємо добре Достоєвського, але можемо говорити про цю епоху. я запропонувала розказати про Наполеоновий проект щодо України, але професор відповів анекдотом, мовляв, п.Вітошинська схожа на поляків: коли хтось говорить, наприклад, про слона, то поляк відразу почне говорити про «слона і Польщу» (певну рацію професор мав, але чи він знав, що цей слонячий анекдот приміряли до себе й інші слов’яни? Гаразд, інші наполеонівські асоціації пропущу)
Цього разу мій «промотор» затримав працю декілька місяців, - мабуть, для перевірки джерел, - та, повертаючи назад, похвалив, що я послухала його вказівок. Одначе її ще раз треба переробити «мовно і стилістично».
Так дійшло 1975 року, коли я втретє вручила професорові Кадо виправлену тезу разом із перекладом «Камінного господаря» французькою мовою. І знову декілька місяців не було відповіді, а в міжчасі трапилося диво: на одному семінарі наш знаменитий професор замість говорити про Достоєвського чи Толстого цілу годину присвятив... Леонідові Плющеві (...) Накінець він запросив нас усіх на докторат Бориса Глинського з Америки на тему «Іван Франко та Еміль Золя». Іван Франко, - пояснив професор, - це великий український письменник, що витримує порівняння з нашим, французьким Золя, й якого «наші обидві українки, напевне, добре знають».
На цьому першому українському доктораті у Сорбонні був присутній «увесь український Париж». «Промотором» Глинського був професор Етіємбль, наш Кадо – предсідником, а третім членом жюрі виявився українець, теж недавній докторант з ІНАЛКО, д-р Омелян Крюба, що захистив тему «Михайло Коцюбинський і українська проза».
...Наступного семінару я дістала мою працю з приміткою, що вона вже «зовсім готова» і що захист тези відбудеться наприкінці червня 1976 року. Налякана таким близьким реченцем та рівночасно піднесена на дусі, я взялася її перечитувати, щоб добре закарбувати зміст, коли раптом дістала листа із Сорбонни, що захист тези відбудеться не в червні, як казав Кадо, а 20 травня. Отож до цієї дати залишився нецілий тиждень! А мені ще належить представитися професорові Морелеві, котрий разом із моїм «промотором» і нашим О.Крюбою творив цю «страшну» трійцю в жюрі.
На моє щастя, професор французької літератури Жак Морель виявився дуже милий і розумний. Щоправда, на початку мене перелякало його твердження, що моя теза «відмінна від інших», бо ж третина її присвячена українській літературі, чого ніхто не робить. Та коли я відповіла, що таке було бажання мого керівника, то професор Морель трохи здивовано прийняв це до відома. А тоді буквально розсипався похвалами щодо Лесі Українки та її шедевра (професор щойно прочитав мій переклад).
«Камінного господаря», казав він, можна порівняти тільки з «великою французькою драматургією» - з Монтерланом, Бернаносом та театром Жана-Луї Барро. Найбільше його захопила друга дія: рух масок, розмови на передньому і задньому плані, таємничі появи і щезання, гротескна Донна Соль. Раптом запитав, чи Леся Українка – малярка. А коли я відповіла, що вона радше проймалася музикою і була доброю піаністкою, то професор скрикнув: «Та це ж опера! Так, так, ці гуртові сцени, спів, танці – це ж опера, це «Кармен», це «Аїда»!...»
Надійшов врешті день 20 травня – дощовий і холодний, що наче не віщував мені добра. Тож твердо вирішила триматися поради професора Кадо, який повчав мене напередодні: «Докторант має мовчати на всі завваження жюрі й не протестувати, а відповідати тільки тоді, коли його запросять». Свій «експозе» я виголосила виразно, незважаючи на акцент. Але найгрізнішим був все-таки «промотор», який назвав мене «націоналісткою», а це серед університетської лівизни – найбільший гріх. Крім того, він додав, що я мала зухвалість «применшувати велич російської літератури в особі самого Пушкіна»! Ну, пропала я! – подумала собі, коли ще взявся мене обробляти д-р Крюба! Мій земляк не проминув ні одної дати, ні одного видання, які я цитувала з незвичною солідністю, заявив, що розділ про Пруста зайвий, а тоді додав і доповнив багато про Лесю Українку, за що я йому була щиро вдячна. Накінець похвалив за добрий, «адекватний» переклад «Камінного господаря».
Я весь час мовчала, за порадою Кадо (але в перерві ще встигла сказати кілька слів у одвічній суперечці про автентичність чи фальсифікованість «Слова о полку Ігоревім». Оскільки то було давно і Залізняк ще не написав свого дослідження, то цей період, як донауковий, опускається).
Третім заговорив професор Морель, зібравши всі «за» і «проти» та підкресливши «цінний вклад у французьку перекладну літературу». А тоді «промотор» оголосив нараду жюрі й попросив публіку із залу.
На присуд не довелося довго чекати. Не вірячи своїм вухам, я почула у висновках жюрі несподівані похвали за велику працю, за опанування французької мови, за добрий переклад та за відважне протиставлення «великому Мольєрові – нікому невідомого автора, та ще й жінки»! І нарешті предсідник Жак Морель оголосив присуд: «гонораблє» (з відзнакою), додавши, що не могли мені дати «трез гонораблє», бо їх дають дуже рідко і дуже великим вченим, як наприклад, професорові Еткіндові з Ленінграда. Останні слова забили оплески, бо присутні, переважно українці, раділи за перемогу Лесі Українки, за українську літературу, що врешті вийшла у західний науковий світ.
Із того часу мій «промотор» зробився із москвофіла – українофілом! За його допомогою нам вдалося зорганізувати вже п’ять міжнародних конференцій на українські теми, а саме – про Івана Франка, про Лесю Українку, про культурні франко-українські зв’язки, про філософію Григорія Сковороди й про козаччину, - цю останню 1991 року на виразне бажання самого професора Кадо. Причому левину частину витрат брала на себе завдяки його заходам Сорбонна. Коли ж додати, що після кожного такого «кольоку» виходив друком збірник усіх доповідей, то можна лише привітати дивну переміну професора Кадо, що вимагала стільки терпеливості і наполегливості.
Ольга Вітошинська «Історія мого докторату в Сорбонні».
Поштовхом до мого докторату в Сорбонні – про Лесю Українку – була заохота професора Марії Шерер із Високої школи східних мов і літератур у Парижі, званій ІНАЛКО, куди я записалася, щоб здобути диплом (між іншим, Ользі Вітошинській було тоді 63 роки). Ця француженка, яку «знайшов» професор Ілько Борщак, засновник відділу українознавства в ІНАЛКО, швидко зорієнтувалася з моїх відповідей на семінарах, що вона набагато менше знає з україністики, ніж я, тому підсумувала мої студії пропозицією: «А чому б вам не зголоситися до докторату в Сорбонні? Адже вони не знають навіть, що існує українська література, й дуже дивуються, коли я їм кажу: «Уявіть собі, що саме я професор цієї «неіснуючої літератури»!»
(...)
Я вибрала факультет порівняльного літературознавства, а що це був 1971 рік – століття Лесі Українки, то чому не порівняти два геніальні твори: «Дон Жуана» Мольєра і «Камінного господаря» Лесі Українки?
Керівник факультету професор Мішель Кадо оголосив, що я повинна відвідувати його семінар за темою «Взаємини Франції з Європейським Сходом», а також прочитати написану ним книжку «Росія в інтелектуальному французькому світі». Я зрозуміла, що мій «промотор» - москвофіл, для якого Схід Європи – це Росія, хоч серед його студентів були, крім москалів, чехи, болгари, македонці, хорвати і дві українки, я й Марія Маланчук, яка готувала тезу про неокласиків, точніше про Драй-Хмару.
Семінаристи професора Кадо час від часу мали виголошувати «експозе» своїх праць, а тоді він давав дальші вказівки, як писати. Коли прийшла моя черга, то я спершу висвітлила родовід Лесі Українки, що сягає княжих часів, коли княжа й боярська знать мусила тікати з України перед татарською навалою – на північ або на захід. Прапрадід Лесі Українки вибрав захід, і декілька віків пізніше його нащадок дістав від австрійського цісаря в нагороду за військові заслуги у війні проти турків титул герцога і велику земельну посілість, яка й досі зветься «Герцеговина». Щойно у ХІХ столітті дальший нащадок переїхав в Україну й осів на Волині, - це був прадід Лесі Українки (нічого й казати, що мені цей родовід виглядає доволі фантастичним і пасує він більше Наталені Королевій, аніж Ларисі Косач. Однак... Наталену так і не вдалося піймати на вигадці, може, і версія про аристократичне походження поетеси-демократки має під собою якийсь ґрунт. В усякому випадку, один зі старших родичів, двоюрідний дядько Лесі Українки, досліджуючи коріння роду, щось таке і розшукав, за що вдячні родичі негайно охрестили його «Герцогом»).
Оця історична розповідь чимось зацікавила професора і він порадив мені включити до моєї тези короткий історичний огляд української літератури, щоб жюрі могло зорієнтуватися, на якому літературному ґрунті виросла «раптом» така постать, як Леся Українка. Тож у наступних семінарах я говорила про Тараса Шевченка, чий життєпис присутні вислухали ніби пригодницьку повість; про Марка Вовчка, котру знають у Франції як прекрасну даму, що в неї закохувалися П.Куліш та І.Тургенєв, що написала повість «Маруся» , переклавши її на французьку мову й діставши за неї нагороду Французької академії та доступ до шкільної лектури (...)
Точно у два роки я закінчила свою тезу і занесла її керівникові. Через два тижні професор Кадо з великим незадоволенням повернув мені працю назад, промовивши: «По-перше, ви занадто поспішили, адже два роки – це мінімальний термін, ніхто в такому реченці своїх праць не віддає. По-друге, це не теза, а політичний памфлет!!! Такої тези я прийняти не можу!» Коли я запитала, що саме він уважає «політичним памфлетом», то у відповідь почула: «Навіщо ви так розписали Мазепу? (І правда, що має Мазепа до теми роботи? хіба що численні амурні пригоди уподібнюють його до дон Жуана) Усі ми знаємо його любовні пригоди, але що це має спільного з літературою? І до чого тут переслідування «уніатів»? (а про характер дотичності уніатів до «Камінного господаря» навіть не можу здогадатися). Хіба не всі українці православні? І як ви відважилися принижувати Пушкіна, мовляв, його «Дон Жуан» занадто слабкий, щоб його порівнювати з твором вашої Лесі Українки?!» (про смаки не сперечаються, але... я думаю так само. Цю історію по-справжньому могла розповісти тільки жінка).
На всі його зауваги я мала готові відповіді, але він і слухати не хотів, наказавши мені «ґрунтовно» переробити працю.
Поміркувавши, я вирішила, хай би там як, не відмовлятися від «памфлета», але обґрунтувати його надійно, послуговуючись чужинецькими джерелами. Щодо «уніатів», то я ж мала книжку самого професора Кадо, в якій він навів слова маркіза де Кюстіна про переслідування «базиліанів». Тут я могла сміливо написати, що це були українські, а не польські отці (оскільки по цьому пункту якраз заперечень не виникає – василіани були греко-католицьким орденом, то дальші василіанські аргументи я пропущу).
З Пушкіним мені пішло ще легше. У французькій енциклопедії «Бомпіяні» під гаслом «Дон Жуан» можна знайти похвальні слова про «Камінного господаря» Лесі Українки та про «Дон Жуана» Олексія Толстого, зате ж Пушкіна збули там двома реченнями! Що ж до Мазепи, то мені вистачило назвати поетів, музик і малярів, котрі, як Віктор Гюго, лорд Байрон, Юліуш Словацький, Ференц Ліст, О.Верне – захопилися постаттю гетьмана.
Оцю «перероблену» тезу я знову передала професорові Кадо. За цей час він перестав уже викладати про Схід Європи та перейшов до Достоєвського. Коли він запитав про нові «експозе», ми, дві українки, сказали, що не знаємо добре Достоєвського, але можемо говорити про цю епоху. я запропонувала розказати про Наполеоновий проект щодо України, але професор відповів анекдотом, мовляв, п.Вітошинська схожа на поляків: коли хтось говорить, наприклад, про слона, то поляк відразу почне говорити про «слона і Польщу» (певну рацію професор мав, але чи він знав, що цей слонячий анекдот приміряли до себе й інші слов’яни? Гаразд, інші наполеонівські асоціації пропущу)
Цього разу мій «промотор» затримав працю декілька місяців, - мабуть, для перевірки джерел, - та, повертаючи назад, похвалив, що я послухала його вказівок. Одначе її ще раз треба переробити «мовно і стилістично».
Так дійшло 1975 року, коли я втретє вручила професорові Кадо виправлену тезу разом із перекладом «Камінного господаря» французькою мовою. І знову декілька місяців не було відповіді, а в міжчасі трапилося диво: на одному семінарі наш знаменитий професор замість говорити про Достоєвського чи Толстого цілу годину присвятив... Леонідові Плющеві (...) Накінець він запросив нас усіх на докторат Бориса Глинського з Америки на тему «Іван Франко та Еміль Золя». Іван Франко, - пояснив професор, - це великий український письменник, що витримує порівняння з нашим, французьким Золя, й якого «наші обидві українки, напевне, добре знають».
На цьому першому українському доктораті у Сорбонні був присутній «увесь український Париж». «Промотором» Глинського був професор Етіємбль, наш Кадо – предсідником, а третім членом жюрі виявився українець, теж недавній докторант з ІНАЛКО, д-р Омелян Крюба, що захистив тему «Михайло Коцюбинський і українська проза».
...Наступного семінару я дістала мою працю з приміткою, що вона вже «зовсім готова» і що захист тези відбудеться наприкінці червня 1976 року. Налякана таким близьким реченцем та рівночасно піднесена на дусі, я взялася її перечитувати, щоб добре закарбувати зміст, коли раптом дістала листа із Сорбонни, що захист тези відбудеться не в червні, як казав Кадо, а 20 травня. Отож до цієї дати залишився нецілий тиждень! А мені ще належить представитися професорові Морелеві, котрий разом із моїм «промотором» і нашим О.Крюбою творив цю «страшну» трійцю в жюрі.
На моє щастя, професор французької літератури Жак Морель виявився дуже милий і розумний. Щоправда, на початку мене перелякало його твердження, що моя теза «відмінна від інших», бо ж третина її присвячена українській літературі, чого ніхто не робить. Та коли я відповіла, що таке було бажання мого керівника, то професор Морель трохи здивовано прийняв це до відома. А тоді буквально розсипався похвалами щодо Лесі Українки та її шедевра (професор щойно прочитав мій переклад).
«Камінного господаря», казав він, можна порівняти тільки з «великою французькою драматургією» - з Монтерланом, Бернаносом та театром Жана-Луї Барро. Найбільше його захопила друга дія: рух масок, розмови на передньому і задньому плані, таємничі появи і щезання, гротескна Донна Соль. Раптом запитав, чи Леся Українка – малярка. А коли я відповіла, що вона радше проймалася музикою і була доброю піаністкою, то професор скрикнув: «Та це ж опера! Так, так, ці гуртові сцени, спів, танці – це ж опера, це «Кармен», це «Аїда»!...»
Надійшов врешті день 20 травня – дощовий і холодний, що наче не віщував мені добра. Тож твердо вирішила триматися поради професора Кадо, який повчав мене напередодні: «Докторант має мовчати на всі завваження жюрі й не протестувати, а відповідати тільки тоді, коли його запросять». Свій «експозе» я виголосила виразно, незважаючи на акцент. Але найгрізнішим був все-таки «промотор», який назвав мене «націоналісткою», а це серед університетської лівизни – найбільший гріх. Крім того, він додав, що я мала зухвалість «применшувати велич російської літератури в особі самого Пушкіна»! Ну, пропала я! – подумала собі, коли ще взявся мене обробляти д-р Крюба! Мій земляк не проминув ні одної дати, ні одного видання, які я цитувала з незвичною солідністю, заявив, що розділ про Пруста зайвий, а тоді додав і доповнив багато про Лесю Українку, за що я йому була щиро вдячна. Накінець похвалив за добрий, «адекватний» переклад «Камінного господаря».
Я весь час мовчала, за порадою Кадо (але в перерві ще встигла сказати кілька слів у одвічній суперечці про автентичність чи фальсифікованість «Слова о полку Ігоревім». Оскільки то було давно і Залізняк ще не написав свого дослідження, то цей період, як донауковий, опускається).
Третім заговорив професор Морель, зібравши всі «за» і «проти» та підкресливши «цінний вклад у французьку перекладну літературу». А тоді «промотор» оголосив нараду жюрі й попросив публіку із залу.
На присуд не довелося довго чекати. Не вірячи своїм вухам, я почула у висновках жюрі несподівані похвали за велику працю, за опанування французької мови, за добрий переклад та за відважне протиставлення «великому Мольєрові – нікому невідомого автора, та ще й жінки»! І нарешті предсідник Жак Морель оголосив присуд: «гонораблє» (з відзнакою), додавши, що не могли мені дати «трез гонораблє», бо їх дають дуже рідко і дуже великим вченим, як наприклад, професорові Еткіндові з Ленінграда. Останні слова забили оплески, бо присутні, переважно українці, раділи за перемогу Лесі Українки, за українську літературу, що врешті вийшла у західний науковий світ.
Із того часу мій «промотор» зробився із москвофіла – українофілом! За його допомогою нам вдалося зорганізувати вже п’ять міжнародних конференцій на українські теми, а саме – про Івана Франка, про Лесю Українку, про культурні франко-українські зв’язки, про філософію Григорія Сковороди й про козаччину, - цю останню 1991 року на виразне бажання самого професора Кадо. Причому левину частину витрат брала на себе завдяки його заходам Сорбонна. Коли ж додати, що після кожного такого «кольоку» виходив друком збірник усіх доповідей, то можна лише привітати дивну переміну професора Кадо, що вимагала стільки терпеливості і наполегливості.
