![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
«В неділю рано...»
03/12/2010 06:16 pm Схоже, що одною з історичних місій кожного народу є придумати оригінальний і невичерпний сюжет, який пізніше повторюватиметься у численних варіантах та видозмінах. Якби такий сюжет вибирався для нас, я б проголосувала за історію про зраджену дівчину, яка любила і отруїла невірного коханого. Сам по собі він, можливо, не унікальний, однак має певні неповторні особливості. Героїня була не звичайною собі дівчиною, а належала до обдарованих рідкісним хистом складати пісні. І остання її пісня – саме про той фатальний тиждень, котрий розпочався «в неділю рано» (її чіткий, сказати б, алгоритм, як на мене, нагадує якийсь відьомський рецепт: шукала, збирала, мила, варила...) Чи то пісня, чи то якісь інші супровідні обставини так вплинули на суддів, що вони відмовилися виносити вирок.
Тільки й всього.
Цьому сюжету судилося довге життя, кінця якому й досі не видно. Його переспівували на тисячі ладів. Змінювалися імена героїв, історичний час і місце дії, не кажучи вже про такі дрібниці, як тип зовнішності. По-різному вибудовували мотивацію дій головної героїні: свій злочин вона мала вчинити в приступі божевілля, з попередньо обдуманим наміром, випадково, не була винною взагалі, бо й вбивство замінилося самогубством героя. Пісенний дар у героїні то відбирали, то повертали знову. Незалежно від того, чи жила вона насправді, їй знайшли реального батька і вписали її біографію у буремну хроніку подій середини 17-го сторіччя. Про неї писали прозою, віршами («її піснями плакала Полтава. Що нам потрібно було на війні? Шаблі, знамена і її пісні») і барвистою мовою судових документів епохи бароко. Ми навіть не дійшли єдиної думки, як це все закінчилося: померла вона від туги й каяття (що характерно, безіменна героїня пісні про Гриця ніяких ознак каяття не виявляє!) чи прожила ще довгі роки.
Зате ми знаємо достеменно, хто перший ввів цю багатообіцяючу постать в літературу. Як воно часто буває, автор за життя особливої подяки не дочекався, зате шпичок і кпинів на свою адресу вислухав чимало. Видно, Провидіння зарахувало це як свого роду екзистенційну плату за майбутню пам’ять хоч би його імені (я зі своїм страхом високих слів уникаю слова «безсмертя»). Пам’ять ця, зрештою, доволі специфічна, про що можна здогадатися з фрази: «Повість О.Шаховського «Маруся, малороссийская Сапфо», що була написана невправно і з поганим знанням історії, побуту, мови українського народу, все ж мала великий розголос». А левова частка цього розголосу дісталася «поганому і невправному твору» завдяки тому, що «О.Шаховський пов’язав сюжет свого твору з істричними подіями часів Богдана Хмельницького, а героїню Марусю Чурай наділив даром складати пісні, що дуже припало до смаку тодішнім читачам і надало давньому баладному сюжету несподіваної живучості». (Це ще, зрештою, не найгірша рецензія порівняно з такою: «рассказ в великой степени сбивчив, темен и неловок, характера как не бывало, языка и слога тоже»).
Не буду перелічувати всіх авторів, які зробили таємничу Марусю своєю героїнею – були серед них більше й менше талановиті, вони вкладали в класичний сюжет різну ідеологію. Мене, як, мабуть, і більшість профанних істориків, вельми цікавило інше: наскільки все це реально? Таке було? Чи, принаймні, могло таке бути?
Тільки й всього.
Цьому сюжету судилося довге життя, кінця якому й досі не видно. Його переспівували на тисячі ладів. Змінювалися імена героїв, історичний час і місце дії, не кажучи вже про такі дрібниці, як тип зовнішності. По-різному вибудовували мотивацію дій головної героїні: свій злочин вона мала вчинити в приступі божевілля, з попередньо обдуманим наміром, випадково, не була винною взагалі, бо й вбивство замінилося самогубством героя. Пісенний дар у героїні то відбирали, то повертали знову. Незалежно від того, чи жила вона насправді, їй знайшли реального батька і вписали її біографію у буремну хроніку подій середини 17-го сторіччя. Про неї писали прозою, віршами («її піснями плакала Полтава. Що нам потрібно було на війні? Шаблі, знамена і її пісні») і барвистою мовою судових документів епохи бароко. Ми навіть не дійшли єдиної думки, як це все закінчилося: померла вона від туги й каяття (що характерно, безіменна героїня пісні про Гриця ніяких ознак каяття не виявляє!) чи прожила ще довгі роки.
Зате ми знаємо достеменно, хто перший ввів цю багатообіцяючу постать в літературу. Як воно часто буває, автор за життя особливої подяки не дочекався, зате шпичок і кпинів на свою адресу вислухав чимало. Видно, Провидіння зарахувало це як свого роду екзистенційну плату за майбутню пам’ять хоч би його імені (я зі своїм страхом високих слів уникаю слова «безсмертя»). Пам’ять ця, зрештою, доволі специфічна, про що можна здогадатися з фрази: «Повість О.Шаховського «Маруся, малороссийская Сапфо», що була написана невправно і з поганим знанням історії, побуту, мови українського народу, все ж мала великий розголос». А левова частка цього розголосу дісталася «поганому і невправному твору» завдяки тому, що «О.Шаховський пов’язав сюжет свого твору з істричними подіями часів Богдана Хмельницького, а героїню Марусю Чурай наділив даром складати пісні, що дуже припало до смаку тодішнім читачам і надало давньому баладному сюжету несподіваної живучості». (Це ще, зрештою, не найгірша рецензія порівняно з такою: «рассказ в великой степени сбивчив, темен и неловок, характера как не бывало, языка и слога тоже»).
Не буду перелічувати всіх авторів, які зробили таємничу Марусю своєю героїнею – були серед них більше й менше талановиті, вони вкладали в класичний сюжет різну ідеологію. Мене, як, мабуть, і більшість профанних істориків, вельми цікавило інше: наскільки все це реально? Таке було? Чи, принаймні, могло таке бути?
