Метелики над землею літающе

Можливо, княгиня просто відчула смак до незалежного життя, а, можливо, у заповіті покійного князя були якісь застереження на випадок її повторного заміжжя. Таку саму відповідь почув Михайло Глинський, який посватав овдовілу княгиню від імені одного зі своїх братів.
Як пише про нього Наталя Яковенко, був він “татарином з походження, католиком за віровизнанням, русином за колом зв’язків, європейцем за способом життя і освітою”. Я дещо засумнівалася б у католицизмі, якось це важко узгодити з його подальшою діяльністю. Навряд чи у цього кондотьєра і авантюриста, що переміряв всі дороги Європи, був якийсь бог, окрім власної шаблі. Рід князів Глинських “походив із татарського роду Мамайовичів – нащадків знаменитого темника, а далі хана Золотої Орди Мамая, один із синів якого наприкінці 14 ст. прийняв протекторат великого князя литовського, осівши на Задніпров’ї на Сулі”, родове прізвище Глинські одержали за своєю резиденцією, містом Глинськом. Припускають, що Михайло Глинський народився близько 1470 року, отже, був ровесником княгині Настусі. В ранній юності він залишив вітчизну і поїхав у Західну Європу, де вчився в Іспанії, Італії та Німеччині, потім “воював при імператорі Максиміліані І Ґабсбурґові, котрий називав молодого князя своїм вихованцем” і підтримував тісні дружні стосунки з пфальцграфом баварським. Додому він повернувся наприкінці 90-х і відразу ж став фаворитом великого князя, пізніше – короля, Олександра (сина і наступника Казимира IV), одним з натхненників шлюбу короля з московською царівною Оленою, дочкою Івана ІІІ.
Доволі швидко виплили на світ справжні мотиви його сватання до княгині Слуцької. Глинського приваблювали не краса молодої жінки, і навіть не її володіння, а гіпотетичне право на Київський стіл, начебто успадковане нею від чоловіка-Олельковича.
І сам престол на той час ефемерний, і права на нього княгині Анастасії вельми сумнівні, адже ж є її син і спадкоємець. Але не поміркованим людям створювати імперії, що і не на таких хитких основах виникають. Колись Ягайло і Вітовт підкорили собі чимало удільних князівств, вимагаючи від від їх попередніх власників «заприсяжні грамоти». І ось 100-літній строк дії цих грамот саме вигас і чимало вцілілих князів, наприклад, верховських, зовсім не схильні були їх продовжувати. Навпаки, під претекстом, що “ти, господине, мою вотчину не жаловал і за отчину не стоял” , як висловився Семен Воротинський, вони воліли московський протекторат. Для Вільно то мав би бути грізний сигнал: суперниця-Москва виграє у змаганні за право бути “збирачем земель руських”! І в самій цій ідеї, відновлення Олельковичів на київському престолі, щось таки було.
Вислухавши відмову княгині, Глинський не змирився. Він просто наїхав на Слуцьк, вирішивши змусити непокірну силою. Княгиня зібрала віче жителів Слуцька і – з сином при боці, малою донькою на руках у няньки – попросила допомоги і підтримки у городян. Случани стали на бік своєї покровительки і зуміли захистити місто, княгиня ж надихала їх і сама билася нарівні з воїнами.
Незабаром, обставини для Глинського радикально змінилися – раптово помер вінценосний покровитель князя, король Олександр, а його брат і спадкоємець Жигмонт (Зигмунд, Сигізмунд Старий) Глинського не любив і відсторонив його від зайнятих постів. До цього додалася історія як з авантюрного роману. Головним суперником князя Глинського при королівському дворі був троцький воєвода Ян Юрійович Заберезинський. Глинський добивався від короля Сигізмунда права на поєдинок із Заберезинським через якусь давню образу, король однак такого дозволу не дав. За лицарськими звичаями, це означало не лише опалу, але й безчестя. Обурений Глинський у лютому 1508 року помстився: напав на двір свого супротивника і звелів відрубати йому голову. Тепер і справді дороги назад не було, земля горіла під ногами Глинського, і він, заручившись обіцянкою деяких сусідів про військову допомогу, зважився на відкрите повстання. Щоб надати своїм діям флер легітимності та патріотизму, бунтівник орудував риторикою захисту православ’я.