![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
В більшості людей симпатії і антипатії кореняться в дитячих спогадах – і я не виняток. Була серед мого раннього чтива досить понуро, в коричневі кольори розфарбована книжечка, випущена аж страх сказати як давно видавництвом «Веселка». Називалася вона «Господар у домі» і була то збірка «присвячених дітям оповідань кращих ірландських письменників». Зізнатися, не дуже я цю книжку любила, бо оповідання там були якісь понурі, саме під пару кольорам обкладинки. Ні, не думайте нічого поганого, авторів туди справді добрали достойних – Шон О’Кейсі, Мері Лейвін, Френк О’Коннор... Що не письменник, то провідний новеліст або чільний представник чого-небудь. Але тільки одне оповідання було радісним, а тому – цікавим, завдяки йому я й книжки не загубила (хоча завжди губляться саме улюблені книжки). І треба ж – воно єдине було написане ірландською мовою! Тобто перекладач (Ростислав Доценко) перекладав таки з англійської, але насправді це уривок з книги Муйріса О’Сулавойна «Двадцять років зростання», написаної ірландською мовою і (це я заглянула в примітки) вперше надрукованої у Дубліні в 1933 році. Наскільки розумію, початок незалежності, ще все попереду – і епоха «кельтського тигра» і заява, що «прекрасна рідна мова давно мертва». Бо насправді в цьому уривку йдеться насамперед про мову, хоча збоку виглядає як звичайна подорож школяра на вакації на рідний острів. Де ще залишилися ті, що знають не тільки англійську.
«Пригадую цей липневий день 1911 року. Я тільки прийшов до школи, коли показався якийсь хлопець і сказав учительці, що мене питають у вестибюлі».
Виявляється, приїхав батько оповідача, щоб забрати його додому. Шкільна вчителька дуже не схвалила цього заміру.
«-Ну, Шоне, - сказала вчителька, - до сьогоднішнього дня я завжди вважала, що ви тямуща людина, а от тепер ви чините таку шкоду бідному хлопцеві. По-перше, він забуде англійську мову, і коли підросте, буде як дурень. Куди він поткнеться, і де він дістане роботу, не знаючи англійської мови?
- Але, може, все-таки краще було б йому знати обидві мови? – заперечив їй батько. – Та ще й те сказати, що хто його зна, як воно з Ірландією вийде. Можливо, ця чужинська мова ще й западеться? – засміявся він.
- Ой, ви міркуєте як у тій приказці: живи, конячко, буде тобі й травичка.
- Оце ж я й хотів сказати про хлопця: підросте, то й сам дотямить, що до чого. Але так ми можемо й увесь день на цю балачку згаяти. Ходім-но краще».
Подорожувати, як виявилося, дуже весело! Новий одяг, прегарний літній день, привітні тітоньки, які не тільки обціловували хлопця, а й щедро обдаровували. «В наших околицях існував такий звичай, що коли хлопець уперше одягає костюм, то ходить від хати до хати по всьому селі, а ввечері повертається додому гордий-прегордий усіма тими грішми, що назбирав за цілий день».
А одною з радісних подій цього радісного дня була зустріч з уже забутою, а проте рідною мовою.
«Ми сіли за столом, і дорослі завели розмову якоюсь незрозумілою мені мовою. Я ніяково прислухався до них, як ото собака прислухається до музики, але нічогісінько не міг второпати. Тоді підійшов до однієї з тіток й тихенько торкнув її.
- По якому це вони балакають, мій батько з оцим дядьком?
- По-ірландському, скарбе мій, - відповіла вона».
На рідний острів довелося переправитися на чудернацькому човні – кáре, а так само дивно виглядав і рідний дім.
«Оселя, до якої ми підійшли, справила на мене дуже велике враження. Таких жител я зроду не бачив. Дім був невеликий і вузький, дах його був покритий повстю, стіни ззовні побілені вапном. Усередині пашів вогонь у коминку, посилаючи тепло у кожен куток, а біля коминка стояли чотири плетені з соломи стільці».
Малий чи великий, але цей дім гостинно прийняв всю чималу сім’ю оповідача – його дідуся, батька, двох братів і двох сестер. Одна із сестер, Айлін, була кращою співачкою острівця. Отож, коли після вечері почалося щось схоже на вечірку і всі вдосталь натанцювалися, її попросили заспівати.
«Скінчивши, танцюристи посідали, а всі стали плескати в долоні.
- Навіщо вони так плещуть? – спитав я у дідуся.
- А це вони просять твою сестру Айлін, щоб заспівала, - пояснив мені він.
І вона почала співати. Спів її просто чарував серед нічного безгоміння, всі мовчки сиділи й слухали, схилившись підборіддям на руки, і тільки при кінці куплета дехто прохоплювався словом, а мій дідусь щоразу приказував: «Моя любов тобі повік, Айлін», - і це було перше ірландське речення, яке я зрозумів того вечора».
До цього звороту - «Моя любов тобі повік» - додано примітку: це вираз високої похвали в ірландській мові.
«Пригадую цей липневий день 1911 року. Я тільки прийшов до школи, коли показався якийсь хлопець і сказав учительці, що мене питають у вестибюлі».
Виявляється, приїхав батько оповідача, щоб забрати його додому. Шкільна вчителька дуже не схвалила цього заміру.
«-Ну, Шоне, - сказала вчителька, - до сьогоднішнього дня я завжди вважала, що ви тямуща людина, а от тепер ви чините таку шкоду бідному хлопцеві. По-перше, він забуде англійську мову, і коли підросте, буде як дурень. Куди він поткнеться, і де він дістане роботу, не знаючи англійської мови?
- Але, може, все-таки краще було б йому знати обидві мови? – заперечив їй батько. – Та ще й те сказати, що хто його зна, як воно з Ірландією вийде. Можливо, ця чужинська мова ще й западеться? – засміявся він.
- Ой, ви міркуєте як у тій приказці: живи, конячко, буде тобі й травичка.
- Оце ж я й хотів сказати про хлопця: підросте, то й сам дотямить, що до чого. Але так ми можемо й увесь день на цю балачку згаяти. Ходім-но краще».
Подорожувати, як виявилося, дуже весело! Новий одяг, прегарний літній день, привітні тітоньки, які не тільки обціловували хлопця, а й щедро обдаровували. «В наших околицях існував такий звичай, що коли хлопець уперше одягає костюм, то ходить від хати до хати по всьому селі, а ввечері повертається додому гордий-прегордий усіма тими грішми, що назбирав за цілий день».
А одною з радісних подій цього радісного дня була зустріч з уже забутою, а проте рідною мовою.
«Ми сіли за столом, і дорослі завели розмову якоюсь незрозумілою мені мовою. Я ніяково прислухався до них, як ото собака прислухається до музики, але нічогісінько не міг второпати. Тоді підійшов до однієї з тіток й тихенько торкнув її.
- По якому це вони балакають, мій батько з оцим дядьком?
- По-ірландському, скарбе мій, - відповіла вона».
На рідний острів довелося переправитися на чудернацькому човні – кáре, а так само дивно виглядав і рідний дім.
«Оселя, до якої ми підійшли, справила на мене дуже велике враження. Таких жител я зроду не бачив. Дім був невеликий і вузький, дах його був покритий повстю, стіни ззовні побілені вапном. Усередині пашів вогонь у коминку, посилаючи тепло у кожен куток, а біля коминка стояли чотири плетені з соломи стільці».
Малий чи великий, але цей дім гостинно прийняв всю чималу сім’ю оповідача – його дідуся, батька, двох братів і двох сестер. Одна із сестер, Айлін, була кращою співачкою острівця. Отож, коли після вечері почалося щось схоже на вечірку і всі вдосталь натанцювалися, її попросили заспівати.
«Скінчивши, танцюристи посідали, а всі стали плескати в долоні.
- Навіщо вони так плещуть? – спитав я у дідуся.
- А це вони просять твою сестру Айлін, щоб заспівала, - пояснив мені він.
І вона почала співати. Спів її просто чарував серед нічного безгоміння, всі мовчки сиділи й слухали, схилившись підборіддям на руки, і тільки при кінці куплета дехто прохоплювався словом, а мій дідусь щоразу приказував: «Моя любов тобі повік, Айлін», - і це було перше ірландське речення, яке я зрозумів того вечора».
До цього звороту - «Моя любов тобі повік» - додано примітку: це вираз високої похвали в ірландській мові.
