tin_tina | Княже місто Степань

Зараз Степань і містом назвати важко, це навіть не райцентр, а так собі, с.м.т. Та колись вона була княжою столицею, а один час, можна сказати, навіть і політичним центром Русі – резиденцією великого князя.

Перша згадка про Степань датується 1292 р. «Тої ж зими преставився степанський князь Іван, син Глібів. І плакали за ним усі люди од малого і до великого, і став княжити замість нього син Володимир». Володарі Степані належали до вже почасти нам знайомого племені турово-пінських князів, потім стали васалами волинських князів, пізніше – Гедиміновічів. Вірніше, нашого доброго знайомого, князя Любарта. Його син, Федюшка, прогнав зі Степані тодішнього її господаря, князя Семена, але й сам незабаром втратив Волинь при відомих обставинах. Князь Семен повернувся, але, схоже, з його смертю династія степанських князів вигасла і черговим власником городу став ще один наш приятель, князь, втікач, бунтар, великий князь, знову втікач, знову великий князь – харизматичний Свидригайло. Степань була його улюбленою резиденцією, тому його панування стало для міста зоряним часом.

Серйозні історики цілком впевнено заявляють – головною зброєю князя були його непереможні чар і привабливість, кажучи по-сучасному – харизма, яка змушувала дуже різних людей – німецьких хрестоносців, волохів, татар, не кажучи вже про русинів та литвинів – битися і гинути за нього. Але харизма харизмою, а втримувати союзників доводилося і земельними наданнями. От так і віддав Свидригайло свою любу Степань князю Михайлу Семеновичу Гольшанському, прозваному Болобаном. Існує припущення, що Гольшанські мали якісь родинні зв’язки з попередніми власниками Степані, і це стало причиною надання. Князь Семен повністю розплатився за дароване місто – бився й загинув під Вількомиром, коло тої злощасної ріки зі святим іменем. Оскільки загиблий князь не залишив потомків, Степань перейшла до його старшого брата, Юрія. Після поразки Свидригайла Юрій втік у Новгород, однак потім фортуна перемінилася, Свидригайло повернувся, а, головне, великим князем, а там і королем став Казимир Ягеллончик. Казимир був родичем Гольшанських по матері і, що не менш важливо, - поміркованим політиком, який відмовився від експансіонізму батька, щоб зміцнити мир і порозуміння всередині країни. Це дало змогу Юрію та іншим втікачам повернутися додому, і вже в 1446 році ми бачимо Юрія Семеновича Гольшанського як одного з керівників литовської делегації на пйотриківському сеймі.

Наступний трагічний епізод в житті нових господарів Степані – не раз вже згадувана змова князів, через участь в якій був страчений старший син Юрія, Іван. Але ще раз переконуємося, що ніякої колективної відповідальності у Князівстві Литовському не було, що позитивно характеризує цю державу :-). Степань законно переходить до брата страченого князя, Семена, - старости луцького і маршалка Волинської землі, який не раз і не двічі захищав Волинь від татарських полчищ. Князь Семен дуже турбувався про економічне процвітання міста і його мешканців, зокрема, добився від великого князя Олександра привілею для міста – права на ярмарок у свято Спаса. «Бив нам чолом староста луцький, маршалок Волинської землі, князь Семен Юрійович і просив нас, абисьмо йому дозволили ярмарок мати в Степані і сказав перед нами, що це місту нашому луцьку не шкідливо. І ми на його чолобиття то вчинили, і той ярмарок дозволили єсьмо йому мати на св.Спаса день один в році». Схоже, що місто вже тоді мало магдебурзьке право.

Князь Семен помер у 1505 році, не залишивши синів, тому його володіння були розділені: третина дісталася великому князю, третина – небожеві Юрію Івановичу (синові страченого Івана), така ж частина – старшій доньці Семена, Анастасії. Але у 1511 році настає ще одна несподівана зміна: молодша донька Семена Юрійовича, Тетяна, виходить заміж за князя Костянтина Острозького і князь Острозький раптом з королівської волі стає власником двох третин Степані. Схоже, тут не обійшлося без образ і конфліктів, бо король Сигізмунд Старий різко підкреслив своє право давати і відбирати земельні володіння, як він того забажає: «Дали йому замок Степань з містом, і з їх боярами, і з слугами путніми і тую третю часть замку Степань і міста, і всіх волостей, котра спала була на князя Юрія Івановича Дубровицького, бо то імення дав отець наш князю Юрію Семеновичу до своєї волі, щоколве отець наш кому дав до його милостивої волі, то є в нашій волі. Коли ж той замок є в нашій волі, ми, взявши його до нашої руки, з особливої ласки нашої далисьмо і вічно дарували, і записали сим нашим привілеєм князю Костянтину і його княгині і їх дітям і потім будучим їх нащадкам замок Степань з містом, і з їх боярами і слугами путними, і з міщанами, і з данниками, людьми тяглими, з селами боярськими, зо всім правом і панством і власністю, нічого на нас і наші наслідники не залишаючи. Дано в Бересті на великому сеймі 18.06.1511». Цікаво було б дізнатися про реакцію Юрія Івановича та Анастасії Семенівни Гольшанських :-)

Отак більша частина міста стала спадковою власністю Острозьких, а решта – королівською маєтністю, що здавалася в оренду. Обидві частини управлялися окремими магістратами, обидві мали свої ярмарки – в частині Острозьких додалися ярмарки на Покрову і на св.Афанасія, в королівській – на св.Петра. В 1519 р. король ще раз підтвердив привілей на ярмарок для своєї частини Степані, а в 1527 – звільнив городян від мита на сіль.

Далі місто було втягене в бурхливі перипетії різних представників роду Острозьких : в 1537 році перейшов до князя Іллі, від нього – до княгині Беати . Після відомих подій наступна конфігурація власників Степані була такою: третина належала невдячному другому чоловікові бідної княгині, Альбрехту Лаському, третина – князю Василю-Костянтину Острозькому, королівську третину орендував володимирський шляхтич Станіслав Граєвський. Ласький встиг неабияк відмітитися на Волині – це, виявляється, саме він втягнув Дмитрія Вишневецького у молдавську авантюру, яка й привела князя-Байду до героїчного кінця (Дмитро Вишневецький підтримав претендента на молдавське господарство Якуба Гераклідеса Василікоса, але потрапив у турецький полон, а кінець ми знаємо…) Але що стосується новопридбаного свояка, то тут воєвода серадзький дуже швидко переконався – це не пара закоханій беззахисній Беаті, приб’є так, що й мокрого місця не залишиться. Доказом серйозності намірів князя Острозького стати власником всієї Степані можна вважати здійснений з його наказу напад на частину Граєвського, в якому брало участь кілька сотень бояр, слуг, жовнірів і городян «з гаківницями, ручницями, з сагайдаками, з мечами, з рогатинами і з сокирами». Так що, хоч Ласький і не був боягузом – в 1568 році погромив татар під Очаковом, - але волів у 1570 р. передати свої, вірніше, відібрані у Беати, волинські володіння коронному скарбові, звідки вони згодом перейшли до рук того ж могутнього князя Острозького.

Схоже, що ці події не особливо завадили подальшому процвітанню Степані, з 1570 по 1583 рік число будинків у місті збільшилося вдвоє, нараховувалось 17 цехів, три рудні, кілька поташних заводів, велика зброярня, три церкви, монастир. Головний прибуток приносила торгівля поташем і попелом, які по Західному Бугу і Віслі везли до Гданську. Один лише Ласький тільки за 1565 рік і тільки на поташі мав чистого прибутку 5 тис. золотих червоних, 4 тис. талярів і 1.5 тис. золотих польських.

Степань була також одним з центрів православ’я і освіти – тут діяли школа і бібліотека, в стінах монастиря, уфундованого князем Острозьким, працювали культурно-просвітницькі та релігійні діячі Ісаакій Степанський, Лука Білгородський, Ієремія Пелагонський та Сергій Мукачівський.

На жаль, процвітання міста закінчилося разом зі згасанням роду Острозьких. Степань тоді перейшла до Заславських, а від них, за дивною іронією долі, - до Сангушків, непрямих потомків першого мужа Гальшки Острозької. Місто дуже постраждало від безконечних воєн 17-го сторіччя. А на початку наступного віку в ньому кілька днів гостили Карл ХІІ, пізніше ж – Петро І.

Коли в 1793 році Степань відійшла до Російської імперії, то старі торгові дороги були втрачені, традиційні товари втратили свою цінність, припинилася дія магдебурзького права, а жителі передмість взагалі стали кріпаками. Але й після 1861 року Степань не змогла віджити: болотисті заплави рік, що в попередні епохи захищали місто від вторгнень, стали серйозною перешкодою для прокладання доріг, так що колишня великокняжа столиця перетворилася у незначне селище…

Однак і такою вона здалася величезним і дуже жвавим містом певній літературній героїні – незабутній купрінській Олесі. Прекрасна лісова дівчина зрідка вибиралася в це містечко, щоб зробити найпильніші покупки, але спішила повернутися у свої ліси.

Прапор Степані

Княже місто Степань

Re: Мужик пил только воду, в пище был умерен

Довлеет дневи злоба его;