![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Князівна
Біда прийшла звідки не чекали і причиною її стали непомірні амбіції Василя Лупула. Молдавський господар давно вже плекав плани об’єднати під своїм скіпетром обидва князівства – Молдавське і Мунтенське (ще інша версія – до цього його теж намовляли новопридбані родичі, плануючи на майбутнє передати Молдавію Тимошу з Роксандою, а Лупул хай вже править Волощиною). Нагоду для цього начебто дала хвороба правителя Мунтенії, Матея Басараба, користаючи з якої Василь Лупул почав посилено інтригувати в Стамбулі. Але Матей Басараб несподівано видужав, а тим часом у Молдавському князівстві сформувалася партія змовників, дуже невдоволених і самим Лупулом, і його союзниками – а, виявляється, на чолі цієї партії був великий логофет Георгій Стефан, що його господар вважав своєю людиною і довіряв йому всі державні таємниці. Противники Лупула заручилися підтримкою Георгія Ракочі і “на початку квітня 1653 року війська Матея Басараба переправилися через ріку Мілков, а угорські полки Георгія Ракочі на чолі з Кемені подолали перевал Ойтуз-Тротуш і напали на Молдову”. Лупулове військо розгромили, сам він, разом з дружиною і сином, ледве встиг втекти до Кам’янця. Польські союзники чи не забажали, чи то не в змозі були йому допомогти, отож невдовзі Лупул дізнався, що війська Матея Басараба та Георгія Ракочі ввійшли до Ясс і посадили на молдавський престол Георгія Стефана. Тут уже в колишнього господаря не залишилося іншого виходу – він поспішив до Чигирина і попросив допомоги в зятя і свата.
...Спершу видавалося, що все йде якнайкраще. Об’єднане козацько-молдовське військо (“в підмогу” Тимошеві дали Івана Богуна і Тимофія Носача, та й у Лупула залишилися вірні люди) розгромило противника під Поприканами на Жижії, чимало сторонників узурпатора Георгія Стефана та його угорського підпомагача Яноша Кемені теж поспіхом перебігли до “законного господаря” – і невдовзі Василь Лупул повернув собі Ясси та молдавський престол. Якби ж він на цьому зупинився!
На початку травня тесть із зятем вторглися на територію Валаського (Мунтянського) князівства. Вирішальна битва відбулася під Яловицею. І тут виявилося, що Фортуна – богиня вельми непостійна у своїх уподобаннях. Чи то погода завадила: “Однак у момент вирішальної битви під Яловицею вчинилася страшенна буря, мокрий порох став непридатним для використання, нівелювавши тим самим перевагу влучної в мушкетній стрільбі козацької піхоти”, чи то та обставина, що Матей Басараб, хоч і 70-літній, тримався стійко, бився навіть тоді, коли сам був поранений в ногу і під ним вбили коня, - але на цей раз козацько-молдавське військо було розгромлене, Тиміш з рештою полків повергнувся додому, а Василь Лупул – до Ясс, передчуваючи, що недовго він висидить у столиці. І слушно.
Георгій Стефан з трансильванською підмогою перейшов границі Молдови, війська Лупула – що там у нього залишилося – розгромили, в полон потрапив навіть рідний брат господаря (і провів потім довгі роки у Трансильванії у в’язниці), сам же Василь Лупул знову вдався під захист нелюбого зятя... Тікав він, треба сказати, так поспішно, що залишив у Молдові навіть дружину з сином.
От тоді княгиня Лупулова показала, що вона не тільки красуня, але також жінка відважна, енергійна і, на відміну від свого чоловіка, не так легко втрачала голову від страху. Заручившись допомогою нечисленних вірних бояр і чоловікового шурина, Хоми Кантакузіна, вона зібрала накопичені мужем скарби – коштовності, золото, дукати (запам’ятаймо цю обставину – ці злощасні скарби ще зіграють свою роль, навіть і в житті Роксанди), і разом з сином Штефаніце сховалася у добре укріпленій Сучавській фортеці. Тим часом Лупул знову добився від зятя й свата збройної підтримки.
Те, що трапилося далі, у військовій науці начебто називається “подвійним оточенням”: трансильвансько-волоські війська оточили Сучаву, їм самим у тил зайшли війська Тимоша Хмельницького – і Василь Лупул вже подумки торжествував перемогу. Та, як виявилось, зарано: у цей заплутаний вузол втрутився ще один чинник – військо Речі Посполитої, яку теж зарано списали з рахунку. За даними (які ми, безумовно, класифікуємо як романтичні :-) ) нових гравців привабили ті ж-таки легендарні скарби (а ще романтичніше – сердечні пориви вже майже нами забутого князя Дмитра Вишневецького, що так і не зміг змиритися із втратою коханої, я б про цю версію і не згадувала, якби на ній не настоювали деякі польські історіографи), якщо ж реалістичніше дивитися на речі, то вони просто скористалися можливістю зв’язати сили, а то й розгромити свого головного супротивника – Тимошевого батька.
На цей раз сили були нерівними і Тиміш вдався до найбільш раціонального кроку – пробився до обложених у Сучавському замку і сховався з військом за його товстими стінами, розраховуючи на допомогу батька. Однак не так легко було козацькому гетьману виділити цю підмогу!
Облога тривала більше трьох місяців, обложеним почало вже бракувати харчів, та вони й не думали виходити з бою. І тут у справи втрутився сліпий випадок – обходячи замкові укріплення, Тиміш був важко поранений (будь ласка, знову дві версії: менш романтична і тому вірогідніша, приведена Самійлом Величком – його випадково вдарив в ногу шмат гарматного колеса, відірваний польським ядром, згідно ж із більш романтичною – сам цей обстріл вже був справою невгамовного князя Вишневецького, отакий він знайшов спосіб поквитатися із суперником, достеменно ж відомо тільки те, що Дмитро Вишневецький і справді перебував тоді у складі польського війська під Сучавою).
Через поранення трапилося зараження крові і, хоч сама княгиня Катерина доглядала зятя, через кілька днів – на початку вересня 1653 року - він помер. Тепер, після смерті гетьманича, козацьке військо не мало вже причини залишатися в обложеному замку. Намагаючись утримати союзників, княгиня Лупулова пообіцяла руку овдовілої падчерки козацькому полковнику Миколі Федоровичу, котрого козаки обрали своїм наказним гетьманом. Але це допомогло ненадовго. 9 жовтня 1653 р. козаки згодилися на капітуляцію, зрештою, досить почесну: разом із тілом полеглого гетьманича вони відійшли на Україну.
Про долю княгині Лупулової і її сина ще буде мова, займімося поки що Роксандою. Я все-таки думаю, що вагітну дружину Тиміш в похід не брав, отож про смерть чоловіка вона мала б дізнатися десь посеред осені 1653 року – його тіло привезли до Чигирина 22 жовтня. Невідомо, чи оплакувала вона смерть батька своєї ще ненародженої дитини, чи тішилася з того, що здобула свободу, чи попросту дрижала, будучи непевною свого завтрашнього дня. Зате знаємо, що невдовзі вона народила двох синів-близнят, але чи то вони народилися мертвими (може, занадто сильним виявилося потрясіння для бідної їх матері), чи померли невдовзі після народження – навіть імена їх загубилися. Сяк-так одужавши, Роксанда від’їхала до Рашкова, подарованого їй тестем як вдовина частка – звідси вона мала змогу спостерігати за подіями у двох країнах, з якими зв’язала її доля – Молдові та Україні...
Подій була чимало і переважно невеселі. Ми ж відзначимо, що детронізація Василя Лупула і загибель сина та ймовірного спадкоємця змусила Богдана Хмельницького згорнути “молдавський проект”. Довелося йому вдатися до іншого союзника.