Князівна

[tin_tina]

В кінці серпня 1652 року весільний почет  Тимоша Хмельницького перетнув границі Молдови, його зустріла делегація поважних бояр на чолі з великим ворником Хомою Кантакузіном. Разом вони проминули Сороки, Бєльці і прибули до Ясс, де Василь Лупул нарешті зустрівся з таким нав’язливим майбутнім зятем.
            Найгірші передчуття молдовського господаря, який сподівався побачити дикого й лютого варвара, не справдилися: Тиміш не був писаним красенем, однак постать мав лицарську (що й дивного, за чотири роки безперервної війни вивчився); як з певним здивуванням відмітив літописець, одягнений був не згірше за молдавських вельмож (для любителів подібних описів: у темно-червоний кунтуш з позолоченими аксельбантами і в оксамитовий жупан, підбитий соболевим хутром, при боці мав шаблю в розкішних піхвах, а за поясом кинджал, оздоблений коштовним камінням), та ще й привіз з собою багато дорогих подарунків. І поводився бездоганно, одне тільки дивно – був страшенно маломовним. За весь час ледве сказав кілька слів, вітальну промову від його імені проголосив писар Виговський, а на бенкеті, влаштованому з нагоди сватання, Лупул даремно намагався його розговорити – майбутній зять виглядав вкрай неуважним і відповідав тільки “так” чи “ні”.
          І тільки з появою Роксанди все почало потроху змінюватися. Тиміш відтанув, через якийсь час вже не міг відірвати очей від нареченої, але, що ще дивніше, вона теж поглядала на нього з прихильністю, а під кінець кількаденного весільного обряду молодята вже видавалися по вуха закоханими одне в одного.
         Ця метаморфоза неабияк здивувала і сучасників, і пізніших потомків, вона породила чимало домислів, які пізніше Ельвіра Богдан висловила в формі припущення: не інакше, як ці двоє давно вже зналися. Чималу частину книжки “Князівна Руксандра” займає розлогий опис, як то ще в 1648 році, ледь повернувшись із Стамбулу, князівна випадково відбилася від свого почту у припрутському лісі і зустріла тут таємничого лицаря, котрий начебто тільки й приїхав до Молдови для того, щоб висловити красуні свою палку любов. Князівна відповіла йому взаємністю, хоча навіть імені його не знала. Однак невідомий лицар мусив від’їхати до свого краю, де палахкотіла війна, а на прощання пообіцяв Роксанді, що знайде можливість попросити її руки у молдавського господаря, вона ж присягнула вірно чекати і ні за кого іншого не йти заміж. І так воно й трапилося, а що Тиміш при зустрічі виглядав таким скованим і нерозмовним, так то його гризло сумління за кількаразове сплюндрування Молдови з його вини.
           Звичайно, всі скептично настроєні слухачі можуть вважати це байкою, якій хіба хтось дуже наївний повірить. Значну частину 1648 року Тиміш провів не в Молдові, а в Криму, де був заложником при ханському дворі (як подумати, то ця обставина теж зблизила його з Роксандою, що три роки пробула заложницею), а, повернувшись до батька, без кінця воював. Не було в нього часу на такі романтичні кавалькади, це його, мабуть, сплутали з іншим залицяльником князівни, Дмитром-Юрієм Вишневецьким. (Згідно із ще одною версією, висловленою Оленою Роговою в повісті «Син гетьмана», Тиміш і Роксанда могли познайомитися в 1645 році у Варшаві, куди вона їздила в гості до заміжньої сестри. а він супроводжував батька, що саме зустрічався з королем і вельможами королівської партії у справах планованої антитурецької кампанії. Але й це, на жаль, малоймовірно: навряд чи Роксанда змогла гостювати в сестри, бо спершу Марія відбувала свою шлюбну подорож до Італії, а пізніше саму Роксанду відіслали до Стамбулу як заручницю.) Що ж до докорів сумління, то хто його знає ... могли бути й інші причини. Невідомо якими засобами норовливого юнака змусили до династичного шлюбу із незнайомою йому дівчиною. Добре зрозуміло, що його сердечні бажання відігравали тут десяту роль, зате необхідність здобути союзника і захистити фланг ледь постаючої козацької держави була аж надто пекучою. Та й спробуй поводитися вільно, якщо весільні гості поглядають на тебе, за висловом молдавського літописця, “як на вовка в кущах”. І ще невідомо, якою виявиться та уславлена красуня-наречена: можливо, Тиміш побоювався, що видасться освіченій князівні неотесою.
       Однак замість пихатої аристократки з’явилася дуже мила дівчина, котра, вочевидь, вміла привертати до себе людські серця. Тиміш заспокоївся, його щире захоплення  князівною заімпонувало їй. В ході передвесільних розваг Тиміш мав не одну нагоду показати свою лицарську вправність: він. виявляється, був чудовим наїзником, краще за всіх інших стріляв з рушниці і тяв шаблею. Це вельми сподобалося і самій нареченій, і її мачусі, Катерині Черкаській – в грудях цієї вродливої жінки билося відважне серце!
       І урядили пишне весілля, враховуючи також і звичаї краю молодого: під час розплітання коси Роксанда веліла співати їй козацькі пісні. В церкві під ноги молодятам кидали золоті дукати, бажаючи їм довгого віку в щасті та достатку, частування було багатшим, ніж в царів,  стріляли з гармат, пригощали всіх, навіть і простолюд, численні штукарі показували своє мистецтво, у дворі затівали ігрища, битви ведмедів з левами, навмисне зводили картонні фортеці і брали їх штурмом, на озері пускали кораблики і вели морські бої.
      І от нарешті настав день від’їзду. Сам господар з дружиною Катериною весь двір, всі знатні бояри краю проводжали молоду пару. А, коли князівна, попрощавшись з батьком, вирушила до чоловікового краю, Василь Лупул довго стояв з непокритою головою і дивився їй вслід...
          Батько Тимоша зустрів сина й невістку з великими почестями і оточив їх царською пишнотою. Та ледве чи вони помічали цю пишноту: їм вистачало товариства одне одного. В їхньому житті настав найщасливіший період, тим щасливіший, що дуже короткий... Всього півроку, осінь і зима.