![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
(no subject)
Утерлася вже традиція поміщати в дні цих свят якусь святочну оповідь. Вже я всякі диковинки вишукувала - і з ким тільки ми Різдво не святкували - і з гуцулами, і з сіккімцями, і з китайцями. Сьогоріч я вже й придумати нічого нового не могла, аж раптом вирішила - різдв"яні - це ж такі, дія яких відбувається під час Різдва, правда? А все інше - то вже вторинне.
Отож, от вам уривок з роману Юліана Опільського "Сумерк", я дуже ціную цього письменника і пропагую, як вмію :-). Чесно попереджу, що на зворушливу історію з кутею і бідними сирітками краще не розраховуйте, але поза тим розповідь цікава. Відбулася описана подія аж у 15-у столітті в час знаної Волинської війни.
(Ага, 4 роки тому, щойно обживаючись в ЖЖ, я вже цей уривок запощувала, але то давно було, раптом комусь виявиться новим)
Про певну різдвяну пригоду та загалом про звичаї при дворі князя Жигимонта
(Князь Жигимонт - брат князя Вітовта, на час дії вже покійного, претендент на великокняжий Литовський престол)“- Ви знаєте, що у нашого князя на передмісті Антоколлі є дворець, а у ньому окрема служба... – почав конюший.
- Го, го, знаємо, знаємо! – закричали в один голос ратники, а котрийсь докинув:
- Це так, ніби табун у жеребця!
Дехто зареготався. Конюший кивнув головою.
- Еге ж! А ти, мудрику, не базікай, як куцохвоста сорока про те, що вже всі горобці навперебій знають. Був там якраз посланець короля, якийсь Домарат з Виснича, низький, русявий, з риб’ячими очима та волоссям, яке смерділо гнилим яйцем. Бач, мастив його білком, щоб держалися кучері, не мив щоднини, то й засмерділося.
- Тьху! – сплюнув бирич Антон, родом з Підкарпаття. – Волю вже масло у наших верховинців, хоч і воно смердить, як зараза.
- Отже, цей пан Домарат бачив у цьому дворі всякі білі голови, які раз у раз кукали через вікна, чи не їде князь або і хто інший...
Всі в один голос засміялися. Знали, бач, що князь Жигимонт, вдоволивши свою першу пристрасть, переставав бути заздрісним і радо вивіновував своїх “приятельок” і видавав за дрібних литовських бояр. При цьому бували різні забавні пригоди, бо всілякі, жадні до надання і боярської служби, замкові слуги або путні бояри все крутилися біля княжого двірця.
- Точнісінько, турецький гарем! – зауважив сотник.
- Еге ж! – підтвердив конюший. – Як знав, так звав. Приїхав князь у дворець та перш усього розглянувся поміж своїми дівчатами, покрутив носом, а далі питає, котра там із них збирається заміж іти. Зголосилися одна чи дві, а інші аж душаться від сміху. Князь розлютився та гримнув на них, а вони ще дужче регочуться. Далі розказали, що пан Домарат сікається до одної чорнявенької татарки, яку привіз собі був князь років три тому десь з-над Ворскли. Князь злагіднів вмить, глипнув очима раз і другий, видко, зрадів. Ну, і нічого. Приходить вечором пан Домарат, стукає до віконця, дівчина вітає його солодко і приязно; пан Домарат аж спітнів від внутрішнього жару.
- Іди, - каже дівчина, - до дверей, то впущу. Пан Домарат не хотів зразу йти, бо боявся псів та пахолків. “А у тебе, дівчино, каже, певно на тілі пояс (невинності)”. Татарка підняла спідницю і показала йому, що ні, а тоді не було вже стриму для пана Домарата. Він увійшов крізь двері, які відчинила йому дівчина, і пішов за нею аж до її кімнати. Та тут нагадала собі татарка, що не зачинила за гостем дверей, і каже: “Увійди сюди, а я піду зачинити двері. Я за хвилинку вернуся, а ти за той час роздягнися”. Сказала і зникла. Входить пан Домарат у кімнату та йде у темряві.
У хаті тепло, на комині тліє огонь. Схилився, докинув дров, роздув полум’я, оглянувся і задерев’янів. Біля дверей лежить згорнута в клубок не кітка, ані собака, ні, тільки Муха, ведмедиця князя... Прожогом кинувся пан Домарат до дверей, але ба! Муха піднялася та з грізним ревом загородила йому дорогу. А дівчини як нема, так нема. Аж ранком відчинилися двері, й у кімнату увійшов князь зі мною і Гнатом, буцімто за Мухою. Побачивши панка, князь удав здивування.
- Варта! – гукнув він. – Ловіть злодія!
Пан Домарат бух тоді князю до ніг, а той ще більше розлютився.
- То так, сякий-такий сину, то ти содомським гріхом покаляти хочеш княжу палату? Ось я тобі за це накажу наперед спороти батогами спину, опісля відтяти те грішне тіло, яким соблазнив бідну невинну лісову тварину, тобто Муху, а потім спалю тебе на вогні, бо така кара за содомію!
Панок зімлів, а коли вилляли на нього відро крижаної води, почав із плачем та хлипаннями виправдовуватися. Князь слухав, слухав, морщив брови, а ми двоє. кажу вам, мало не поздихали від сміху. Пан Домарат трясеться, мокрий увесь, переляканий, та присягається на всі святощі, що ні дівчини, ні ведмедиці не чіпав; князь хмуриться, ми звіримося, мов на нашого найгіршого ворога, потім князь каже:
- Чи ти опоганив моє ложе, чи тільки клітку ведмедиці, все-таки ти збезчестив моє житло і мусиш бути покараний. Та я не хотів би тебе вбивати, ані калічити, як це велить закон. Тому хіба одружишся з моєю рабинею, яку я пущу на свободу, а ти попрохаєш цих двох свідків, щоб мовчали про всю цю подію...
Ну ж тоді панок дякувати. Цілує руки, ноги, мало що не що інше. Але ба, на цьому не кінець. Покликали татарку, а вона в сміх.
- Що? Ваша княжа милість бажають, щоб я ішла за таку тварюку? Хай жениться з Мухою, про мене із чортякою, але до мене йому зась. Моя постіль не для такого облізлого й обмоклого коров’яка.
Аж тоді як не зарегочеться князь, за ним ми обидва та всі дівки, які у цей момент надбігли. Здавалося, що цілий Антоколль сказився. Навіть різдвяних дзвонів не чути було. Панка посадили на коня, а коневі скоморохи наклали на голову машкару цапа та прив’язали ззаду коров’ячий хвіст. Що ударить хвіст коню на ногах, то він стає на диби; мокрий, змерзлий вершник держиться за гриву та дзвонить зубами, а скоморохи та вулична юрба, що то у свято гуляє по вулицях, біжать за ним і ревуть: “Гутю га! Цап! Ведмежий любас!”. І ще гірші слова викрикували, а князь аж за боки брався. На другий день посланця не стало. Втік таки тої самої днини з сорому”.
no subject
Що ж вони з ним так суворо,з цим послом,все ж Різдво...:)))
З Різдвом тебе ,Наталко!:))
no subject
Щасливого Різдва!
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
no subject
Мені оцей бурлесковий тон і сподобався! Здається,книга має бути у моєму стилі, хоч сумна тональність трохи лякає. А Іваничука колись листала - не моє...
no subject
no subject
він ніколи не назвав би головну героїню іменем Орися, такої форми тоді ще не було. Ні, в нього головна героїня зветься Офкою, а це цілком доречне ім"я
- ніколи не поплутав би Богдана Рогатинського, дійсного захисника Олеського замку, та Івашка, його сина
- не став би цього Богдана вбивати, якщо він, здавши замок, попросту перебрався в свої волинські володіння, а так воно й було.
Але мушу попередити, що Опільський з неясної причини дуже не любив Острозьких і розписав їх винятково чорними фарбами :-)
UPD - а от ще кілька уривків подібного характеру
http://tin-tina.livejournal.com/10734.html
Найдивніше, що автор був собі скромним вчителем в гімназії, викладав класичні мови. А тяжко знайти "історичного" письменника з такою буйною фантазією!
no subject
Вже видивилася, що "сумерк" є в інтернеті,буду замовляти. І коли вже з явиться цивільний ринок електронних книг? А те що не любив Острозьких - то я їх теж не жалую, особливо за Люблінську унію.