Ганна Монтовт - закінчення

[tin_tina]

Попередня частина

Пройшло 5 років. У Луцьку саме проходили рочки земські – судові сесії. Присутній був весь вищий світ Волинської землі, а найповажнішим гостем став князь Костянтин-Василь Острозький. Не забракло й Семашка, котрий оголосив: один з його рукодайних має довести певну справу до відома суддів. Тим рукодайним був його конюший, Згличинський.

 

Згличинський, посилаючись на своє невміння говорити по-руськи, попросив суддів прочитати цидулу, в якій звинувачував свою дружину, Ганну Монтовт, у всеможливих гріхах. Вона, мовляв, не раз тікала з дому, знаходила собі випадкових полюбовників найпослідущішого розбору – втеклих жовнірів, бенкетувала з ними на вкрадені від чоловіка гроші і всіляко ганьбила себе і своє ім’я.

Вислухавши таке, присутні явно оторопіли. Нерідко колишнє подружжя, розлучаючись, обливало одне одного болотом, але таке вже було надмірним.

Та виявилося, що це лиш початок. Одягнена в чорне жінка, яка ледь трималася на ногах – Ганна, що в ній неможливо було пізнати недавню квітучу красуню, не тільки підтвердила всі висунуті проти неї звинувачення, а ще й заявила, буцім не раз намагалася отруїти пана підкоморія з малжонкою (себто Семашка і свою колишню мачуху) трутизною з ящірки, а отруту домішувала до риби (називалася навіть риба – лящ). Робила вона це і через власну гріховну натуру, і з намови двоюрідних братів, котрі все ще намагалися відібрати майно, по праву належне Семашкам (її спадок). Для себе Ганна, як вищого милосердя, просила дозволу замкнутися в монастирі, де вона могла би замолити свої тяжкі гріхи.

Половина присутніх, схоже, вирішила, що бідна жінка остаточно збожеволіла, інші – що її силою і погрозами змусили обмовити себе. І сумна історія Ганни, і репутація окрутника і ґвалтовника Семашка були добре відомі. Спільну думку виразив князь Острозький (за тодішнім звичаєм його, як найповажнішу людину, попросили увійти до складу суддів):

- Хто з нас без гріха, нехай першим кине каменем!

Чи не свою племінницю і власну роль в трагічній долі Гальшки він згадав?

Остаточне рішення суду було доволі несподіваним для звинувачувачів Ганни. Основним приписуваним їй злочином було прелюбодіяння. В другому Литовському Статуті воно ще злочином не називалося, тільки в третьому з’явився артикул, за яким винні в прелюбодіянні каралися смертю. В похвалу тодішньому суспільству треба сказати: судді намагалися ніколи цього артикулу не використовувати, часто недвозначно змушуючи ворогуюче подружжя, що обсипало одне одного звинувачення, розлучатися через людські причини, найчастіше через незгідливе життя. Отож і зараз судді вирішили – ця справа підлягає юрисдикції не їхній, а духовного суду (а ще краще – самому Всевишньому). Що стосується звинувачення в отруйництві, то тут суд навіть не був вправі вислуховувати самозвинувачення Ганни: зі скаргою мала виступити потерпіла сторона.

(Якщо когось зацікавить моя думка – гадаю, що з дому Ганна таки втікала, причому в компанії пройдисвітів, нічим не кращих від її попередніх кривдників. Але отруєння ящіркою, як на мене, цілковита нісенітниця. Так що віддаю належне юридичному чуттю і людяності тодішніх судді).

І знову фатальну роль в долі Ганни зіграло те злощасне рішення батька охрестити її як католичку. Будь вона православною, її шлюб можна було би розірвати – думаю, найбільший ригорист не зарахував би такий союз до числа тих, що укладаються на небесах. Однак католицька капітула не схильна була підтакувати легковажним устремлінням своєї пастви. Справа надовго застряла в надрах судочинства.

Пройшло мало-немало, а півтора десятка років. Ці роки були для бідної Ганни воістину пекельними: чоловік поводився з нею як з непокірною твариною, мало того, що бив і тримав в ув’язненні, то ще й скалічив, поламавши їй ногу. Нарешті в 1594 році їй якимсь дивом вдалося втекти і в Луцьку вона впала біскупу в ноги, благаючи про порятунок. Досить було глянути на Ганну, щоб зрозуміти весь жах її становища. Хоча їй не було ще й 50. вона виглядала старою бабою, скалічена, на милицях.

Вигляд Ганни зворушив серце біскупа. Він і сам був не без гріха перед нею – після похорону батька вмовляв її покинути Ледницького через його протестантство. Що ж, шлюб з католиком виявився ще менш благословенним.

Невідступною просьбою Ганни було розлучення, хоч би й ціною постриження в монастир. Але біскуп на це не згодився, а взявся помирити подружжя і добитися, щоб пан Згличинський обходився з дружиною пристойно. Швидше під тиском князя церкви, аніж від чистого серця, подружжя в 1595 році підписало акт про примирення. Але з того часу всякі згадки про них щезають з судейських книг. Що з ними сталося – невідомо. Можливо, повбивали одне одного.

І на завершення.

Але слід по Ганні зостався: завдяки численним судовим документам вона стала невід’ємною фігурою в строкатій картині свого часу. До того невід’ємною, що в останній рік свого президентства Л.Кучма. вітаючи українок з днем 8 березня і перелічуючи наших визначних співвітчизниць, серед осіб дійсно поважаних і небуденних згадав і Ганну Монтровт. З чого я особисто зрозуміла – епоха Кучми безумовно закінчується і, тим не менше, 8 березня – день Ганни Монтовт (в тому числі :-) ).