Не бійся смерті

[tin_tina]

Епілог історії Журавницьких, а заодно прощання з деякими героями

Як кажуть в ісландських сагах, небагато веселого залишилося мені розповісти. В 1583 році не стало князя Курбського. Положення клану Борзобагатих-Журавницьких теж похитнулося. Владика Іван-Іона у тому ж нещасливому 1583 році потрапив під баніцію і втратив луцьке владицтво (його наступником був Кирило Терлецький, всі, хто цікавився історією релігійної унії, знають це ім’я). В 1585 році Борзобагатий помер.

 

Приклад войовничої своячки Ганни неабияк надихнув Івана Журавницького, але, як виявилося, нічого доброго з того не вийшло. Без опіки брата, на якого Іван колись так ремствував, молодшому Журавницькому довелося скрутно, він стрімко втрачав батьківський спадок. Страшенну плутанину в сімейні справи внесла тітонька, вдова дядька Івана й Олександра, Михайла Свинюського, який колись і поклав початок процвітанню роду. Ця Федора Свинюська, уроджена Чарторийська, вдруге вийшла заміж за Балтазара Гнівоша, принісши йому в посаг і посаду королівського секретаря, і майно покійного чоловіка. Оскільки єдиний син Федори і Михайла Свинюських помер молодим, на маєтки Свинюського претендували Журавницькі, але Гнівош так ревно взявся за справу збирання земель, що відібрав у Журавницьких не лише спірні Свинюхи, але і їх родовий Теслугів (ці історичні Свинюхи в радянські часи невідь-чого перейменували на Привітне). Нарешті в 1588 році Іван не витримав, зібрав за давньою своєю звичкою «купу немалую люду збройного» і поїхав до Гнівоша в Свинюхи поговорити по-чоловічому. Прошу звернути увагу на рік. В Речі Посполитій вже новий король, Сигізмунд Ваза, племінник сварливої королеви Анни. Що про нього сказати – не пара він був Стефану Баторію…

Балтазар від розмови відмовився і закрився вдома. Іван легко здобув приступом дім Гнівоша, а самого господаря наказав скупати в ставку. На нещастя, виявилося, що королівський секретар плавати не вмів. Втопився сам, та й на Івана стягнув найгіршу біду. Не допомогло заступництво родичів, в тому числі й Станіслава Жолкевського, Івана засудили навіть не до вигнання, а до страти. Свої останні дні він використав для прощання з рідними і друзями та для складання заповіту, згідно з яким залишав все майно дружині, дякував їй за добре і згідливе пожиття малженське і віддавав її саму і їхніх синів під опіку князя Острозького. Тоді він і сказав ту фразу, яка пізніше стала назвою біографічної повісті Гр.Нудьги – «Не бійся смерті», підкріпляючи її цитатами з древніх і з Святого Письма.

В березні 1589 року до Варшави приїхали друзі Івана: Януш Збаразький, Михайло Журавницький, навіть Кирило Терлецький – попрощатися. 31 березня Іван Журавницький склав остаточну редакцію заповіту, ще через тиждень його стратили. Поховати себе він заповів у рідному Теслугові. Так Олена і вчинила. Книга з записом про поховання збереглася до нашого часу.

Після цього сліди Олени загубилися. Гр.Нудьга припускає, що десь у цей час вона написала вірш, який став потім основою балади про вбивство Петруся, але це тільки припущення, яке базується на тому, що у вірші згадується Журавницька долина. Оскільки імена дітей Івана та Олени невідомі (їх начебто було троє), то не вдалося встановити їх подальшу долю. В списках студентів Краківського та Оломоуцького університету були якісь Журавницькі, але вони не підходять за віком. Ще один Журавницький – Станіслав (можливо, названий на честь Жолкевського), жив біля Теслугова в 1590 році, але невідомо, чи був він родичем Івана, а якщо вже родичем, то сином чи племінником. Неясним залишається також питання про авторство приписуваних Олені віршів (крім пашквіля, звичайно). Гр.Нудьга приводить давній варіант згадуваної балади «Волиночка», - він вважає його близьким до книжного варіанту, що міг бути написаний Оленою:

Зеленая дібровонько,

Чого рано зашуміла?

-Ой як же мні не шуміти?

Через мене татари йдуть,

Шабельками гольє тнуть,

Везуть волиночку,

Молодую вкраїночку.

За єю погоня іде.

Ее родний батюхно.

Вона назад позірнула,

Ширинкою замахнула:

-Ой вернися, мій батюхно,

Бо ти мене не догониш,

Оно коника утомиш!

 А от канонічний варіант

Із-за гори, гори, з-за темненького лісу

Татари ідуть, волиночку везуть.

У волиночки коса з золотого волоса –

Щирий бір освітила,

Зелену діброву і биту дорогу.

А за нею біжить в погоню

Батенько її.

Кивнула-махнула білою рукою:

Вернися, батеньку, вернися, рідненький!

Вже ж мене не однімеш і сам, старенький, загинеш, -

Занесеш голову на чужую сторону,

Занесеш очиці на турецькі границі...

 От, власне, і все. В документах за 1618 рік згадується ще одна представниця Красенських-Борзобагатих, Сузанна, яка вийшла за князя Юрія Чарторийського. Шлюб супроводжувався скандалом, оскільки Чарторийський не розлучився у встановленому порядку з попередньою дружиною.