tin_tina | Камінний господар

Її найхарактерніша риса визначається вже іменем – «скорботна», один з епітетів Богоматері, її колір чорний, а роль – тіньова: найбільш визначальні події в житті Долорес проходять поза нашими очима, тому багато чого доведеться домислювати. Не знаю, наскільки це мені вдасться, на відміну від авторки п’єси, Долорес «не близька» моїй душі, ніякої інтуїції мені не вистачить, щоб зрозуміти, чому вона погубила своє життя заради людини, яка не тільки була цієї жертви недостойна: як по-справжньому, Дон Жуан і не потребував такої надлюдської офіри.
         Спробуємо зібрати все відоме докупи. Отож, Долорес, «сирота по бідному ідальго», містична наречена (заручена ще до народження) Дон Жуана і єдина приятелька Анни (схоже, що ця любов і ця приязнь – єдине, що тримає при житті обох, і нареченого, і подругу, виштовхавши Долорес зі свого життя, вони обоє, власне, перестають бути людьми і перетворюються на маски з комедії дель’арте). Вона ні в чому не дотримується поміркованості – і її жалоба по втраті батьків (що так різко контрастує з вдаваною «півжалобою» Анни), і її відданість рішуче переходить всі межі розумного.
        Але, схоже, вона багато на що здатна, от тільки проходить ця діяльність начебто за лаштунками п’єси. Вдумаймося: дівчина з доброї родини, яка не може кроку зробити без дуеньї, вхитряється пробратися до печери з пораненим Дон Жуаном і лікувати його (до речі, це класична функція прекрасної дами, героїні лицарського роману). «Сирота по вбогому ідальго» без особливих світських зв’язків знаходить можливість потрапити до королівського двору і здобути прихильність якоїсь неназваної, але достатньо впливової особи – може, навіть самого короля, - щоб реабілітувати банітованого Дон Жуана (Нехай і ціною непомірної, як для неї, жертви, але підозріваю, що охочих «платити тілом» на будь-якому королівському дворі не бракує). Далі – ще більше, «не побоялась я і душу віддати, щоб за буллу заплатити (…) Святий отець вам душу визволяє від кар пекельних через те, що я взяла на себе каяться довічно за ваші всі гріхи. В монастирі з уставом найсуворішим я буду черницею (…) Лиш пам’ятать про вашу душу буду, а власну душу занедбаю. Піде моя душа за вас на вічні муки».
        Ми можемо не оцінити належно розміру цієї останньої жертви, якщо не врахуємо, що Долорес – ревна віруюча, ми і вперше бачимо її при молитві. Я не в силах навіть здогадатися, чи справді хоч якась релігійна інституція в світі сприйняла б всерйоз таке відкуплення коштом іншої людини, чи це така екстатична фантазія самої Долорес. Хоча сам цей мотив «відмови від спасіння власної душі заради кохання» пізнаю: це продовження лінії Одержимої. Можу й сяк-так обґрунтувати послідовне уникання «щасливої розв’язки», практиковане Долорес, для цього я досить читала «Любов і західну культуру» де Ружмона, щоб засвоїти: дух роману і щасливе завершення сюжету – речі несумісні.
        Мене все-таки не полишає думка: таке послідовне самозречення (а також «нерелігійність» авторки) маскує справжню природу Долорес і справжній характер її життєвого шляху. А це шлях містичного пізнання і такого – не відразу розшифровуваного – наближення до Божественного. Не виключено, що Долорес, у власних очах непростима грішниця, – простує шляхом святості.

Flat | Top-Level Comments Only

Кн. Г. Г. Ромодановский был выставлен как едва ли не единственный виновник потери Чигирина. В этом была большая доля истины: после победы у стен Чигирина он проявил медлительность и допустил взятие крепости противником. Но в военном руководстве были и другие просчеты. Острая нехватка денег, когда жалование не давали даже высшим иностранным офицерам, губительно сказывалась на боеспособности войск. За эти просчеты несли ответственность кн. Ю. А. Долгоруков и И. М. Милославский, но их никто не решился открыто обвинить. За все должен был ответить неудачливый воевода.

Вместо опального кн. Г. Г. Ромодановского предстояло выбрать нового главного воеводу. 2 ноября И. И. Чаадаев сообщал кн. П. И. Хованскому о последних московских новостях: «Воевод, кому на весну быть, выбирают, а на мере еще не стало. Отцу твоему боярину Ивану Андреевичу сказано в Белгородский полк, только, чают, не устоит на том. А, чаю, ему быть у Новгородскаго полку, а у Белгородскаго полку, чаю, тебе быть; и скаски ожидаем вскоре, только затем стало, что в больших полках кому быть, то на мере еще не поставлено».
Нидерландский резидент раздобыл подробные сведения о выборе главного воеводы на следующую кампанию. В донесении 5 ноября он назвал несколько кандидатов на этот пост: бояре Григорий (здесь, очевидно, ошибка, следует: Петр Васильевич) Шереметев, кн. М. А. Черкасский, кн. Ю. П. Трубецкой, кн. Хованский (у И. Келлера не назван по имени, очевидно: кн. Иван Андреевич), кн. Ю. А. Долгоруков, «у последних двоих, - заметил И. Келлер, - больше шансов». И. Келлер не знал, что уже в тот день вопрос о воеводах был решен: во главе войск поставили боярина кн. М. А. Черкасского"

Камінний господар – героїня

Последствия поражения и общее настроение(прод.)