![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Камінний господар – героїня
Її найхарактерніша риса визначається вже іменем – «скорботна», один з епітетів Богоматері, її колір чорний, а роль – тіньова: найбільш визначальні події в житті Долорес проходять поза нашими очима, тому багато чого доведеться домислювати. Не знаю, наскільки це мені вдасться, на відміну від авторки п’єси, Долорес «не близька» моїй душі, ніякої інтуїції мені не вистачить, щоб зрозуміти, чому вона погубила своє життя заради людини, яка не тільки була цієї жертви недостойна: як по-справжньому, Дон Жуан і не потребував такої надлюдської офіри.
Спробуємо зібрати все відоме докупи. Отож, Долорес, «сирота по бідному ідальго», містична наречена (заручена ще до народження) Дон Жуана і єдина приятелька Анни (схоже, що ця любов і ця приязнь – єдине, що тримає при житті обох, і нареченого, і подругу, виштовхавши Долорес зі свого життя, вони обоє, власне, перестають бути людьми і перетворюються на маски з комедії дель’арте). Вона ні в чому не дотримується поміркованості – і її жалоба по втраті батьків (що так різко контрастує з вдаваною «півжалобою» Анни), і її відданість рішуче переходить всі межі розумного.
Але, схоже, вона багато на що здатна, от тільки проходить ця діяльність начебто за лаштунками п’єси. Вдумаймося: дівчина з доброї родини, яка не може кроку зробити без дуеньї, вхитряється пробратися до печери з пораненим Дон Жуаном і лікувати його (до речі, це класична функція прекрасної дами, героїні лицарського роману). «Сирота по вбогому ідальго» без особливих світських зв’язків знаходить можливість потрапити до королівського двору і здобути прихильність якоїсь неназваної, але достатньо впливової особи – може, навіть самого короля, - щоб реабілітувати банітованого Дон Жуана (Нехай і ціною непомірної, як для неї, жертви, але підозріваю, що охочих «платити тілом» на будь-якому королівському дворі не бракує). Далі – ще більше, «не побоялась я і душу віддати, щоб за буллу заплатити (…) Святий отець вам душу визволяє від кар пекельних через те, що я взяла на себе каяться довічно за ваші всі гріхи. В монастирі з уставом найсуворішим я буду черницею (…) Лиш пам’ятать про вашу душу буду, а власну душу занедбаю. Піде моя душа за вас на вічні муки».
Ми можемо не оцінити належно розміру цієї останньої жертви, якщо не врахуємо, що Долорес – ревна віруюча, ми і вперше бачимо її при молитві. Я не в силах навіть здогадатися, чи справді хоч якась релігійна інституція в світі сприйняла б всерйоз таке відкуплення коштом іншої людини, чи це така екстатична фантазія самої Долорес. Хоча сам цей мотив «відмови від спасіння власної душі заради кохання» пізнаю: це продовження лінії Одержимої. Можу й сяк-так обґрунтувати послідовне уникання «щасливої розв’язки», практиковане Долорес, для цього я досить читала «Любов і західну культуру» де Ружмона, щоб засвоїти: дух роману і щасливе завершення сюжету – речі несумісні.
Мене все-таки не полишає думка: таке послідовне самозречення (а також «нерелігійність» авторки) маскує справжню природу Долорес і справжній характер її життєвого шляху. А це шлях містичного пізнання і такого – не відразу розшифровуваного – наближення до Божественного. Не виключено, що Долорес, у власних очах непростима грішниця, – простує шляхом святості.
Последствия поражения и общее настроение
Воевода кн. Ф. Ю. Барятинский, недавний участник военных действий, писал 20 сентября уже из Москвы кн. П. И. Хованскому:
«Чигирин турки взяли; князь Григорей нынеча службу худо показал, и хвалиться на него ни из каких людей нет; да турки ж взяли Канев, а Корсунь сдалася, а идут под Киев, и только под Киев придут, так де слава возьмут, только об ратех здеся мало добра».
В донесении 8 октября И. Келлер сообщает новые детали военного поражения войск кн. Г. Г. Ромодановского: «Исход кампании <...> был так отвратителен, что невозможно его и выразить, в результате неумелого руководства упомянутого генерала несколько тысяч лошадей погибло от голода и поскольку большое их количество было брошено в реку, то от этого была заражена и вода, и воздух, и в армии началась эпидемия, повлекшая невообразимое число жертв и которая еще даже продолжается и сейчас».
Эти два независимых отзыва представляют атмосферу уныния и даже растерянности в Москве. Толпы прибывавших в Москву раненых довершали картину военного поражения, и власти были вынуждены принять чрезвычайные меры для их размещения. 29 сентября последовал указ «занять рязанское подворье из Оптекарского приказу для леченья ратных раненых <...> в Чиги-рине и под Чигириным на боях <...> тех, которые бездомные и учнут приходить на резанское подворье для леченья, лечить дохтуром и лекарем да их поить и кормить». Среди раненых было много командиров столичного гарнизона: генерал-поручик А. А. Шепелев, генерал-майор М. О. Кравков с сыном, семь командиров стрелецких приказов и т. д.
В письме 4 октября жена М. О. Кравкова эмоционально описала возвращение тяжело раненного мужа домой: «Привезли со службы великого государя из под Чигирина замертво, одва лежит на смертной постеле, што оборотим с боку на бок, то и есть, а сам ничем не владеет, ни руками, ни ногами».
Страдания раненых, горе семей погибших стрельцов - все это было перед глазами московских властей.
Нидерландский резидент внимательно следил в эти дни за их действиями. В письме 8 октября он сообщал, что по возвращении Двора из Флорищевой пустыни «несколько высших русских и немецких офицеров, принимавших прошлым летом участие в кампании против турок, были допущены к целованию руки его царского величества. Кажется, все больше и больше усиливаются обвинения против генерала Григория Григорьевича Ромодановского, и если эти обвинения оправдаются, то этот генерал рискует лишиться не только своих должностей и званий, но еще и потерять жизнь, если только вмешательство его друзей и родственников, а также пожертвования больших денежных сумм -способ имеющий здесь огромное воздействие - не помогут избежать этой опасности»; «очень возможно, - пишет далее И. Келлер, - что исход этой войны будет неблагоприятным и еще более пагубным».
На кн. Г. Г. Ромодановского обрушился град обвинений со всех сторон. В донесении от 5 ноября И. Келлер писал, что главный воевода «не предстал еще перед Двором, его друзья предпринимают все свои усилия перед его царским величеством, чтобы смягчить допущенные им ошибки и отнести их, с одной стороны, за счет его большого возраста, а с другой - за счет судьбы и превратностей войны. Большие суммы денег были тайно потрачены, чтобы люди сильно не распространялись о случившихся фактах, с целью спасти насколько возможно честь этой семьи. Сын упомянутого генерала, выполнявший при отце функции товарища или генерал-лейтенанта, его царским величеством разжалован, и ему приказано не показываться на глаза его царского величества, он подвергнется большой опасности, если появится здесь на публике, и с ним будет зло и грубо обращаться чернь и особенно жены убитых стрельцов, а это может даже привести к нарушению порядка и общественного спокойствия».