Лісова пісня

[tin_tina]

                Джерела та інтерпретації

            Почнемо з фольклору. Безпосередньо звідси – Русалка, “Той, що греблі рве”, Потерчата, Куць, Злидні, Водяник, але це, так би мовити, нижчі службові духи, статисти п’єси. Все ще схожі, але вже олітературені, віддаленіші від фольклорних зразків – Лісовик, Перелесник, Польова Русалка. Справжня фольклорна мавка чи нявка значно більше нагадує персонажів дяченківської “Відьомської доби” (куди вони втрапили з “Тіней забутих предків” Коцюбинського транзитом через фільм Параджанова), ніж героїню Лесі Українки. Можливо, найближчий прообраз Мавки – гуцульська “лісна”. Ця “лісна” розважається тим, що приворожує хлопців, прибравши облік коханої дівчини, виманює в ліс і там спокушає на еротичні втіхи. Хлопець через це сохне і може навіть померти, а врятуватися може розповідаючи спокусниці казки (допомагає також рослина з магічними властивостями – одолян). Але і цей прообраз, як бачимо, дуже й дуже несхожий на Мавку літературну, в якої не залишилося нічого демонічного.
         Дуже інтригував фольклористів хтонічний персонаж “Того, що в скалі сидить”, але тут всі дослідники зійшлися на одному: в українському фольклорі нічого схожого немає (взагалі наша фольклорна нечиста сила не надто страшна, притримуючись певних заходів безпеки, можна без особливого ризику і навіть з певною вигодою для себе спілкуватися хоч з чортом, хоч з відьмою, а “Той, що в скалі сидить” – втілення непереможного, абсолютного зла).
        Ще одним таким прикладом довгих і безрезультатних пошуків є “Казка про Білого Палянина”, яку дядько Лев розповідає Лукашу. В фольклорі такої казки нема (зате є багатозначний уступ у листі до А.Кримського, № 220, саме часи “Лісової пісні”: “Чи Ви знаєте, що я дуже люблю казки і можу їх видумувати мільйони?)
              Джерела літературні, добре засвідчені, підтверджені. Завжди й безумовно називається “Потоплений дзвін” Гауптамана, звідки й термін Marchendrama (тут все документально підтверджено, той самий лист №220 до А.Кримського, Гауптман взагалі Лесю Українку цікавив і вона перекладала його “Ткачів”.  Я, на жаль, майже нічого про цю популярну свого часу драму не знаю, окрім приведеного мудрою учасницею форуму Могултая, Навою, імені головної героїні - Раутенделейн).  Можливо, хоча й не 100-процентно: вплив казок Андерсена (їх перекладав найближчий приятель Косачів, власне, член того ж сімейно-літературного клану, Михайло Старицький), історію й Русалочки і Мавки можна б окреслити як “здобування душі через страждання”, а ще цікаве співставлення Мавка-Килина і Снігова Королева-Герда, як пара “природної” й “цивілізованої” жінки як носіїв жертвенного добра – зла й егоїзму, тільки, як на те, ці два набори характеристик у першої й другої пар покомбіновані по-різному.
             Територіально ближчі паралелі – “Весняна ніч” О.Олеся, але він просто “встиг раніше” (“Олесь нехай потішиться – він же раніше надрукував свою фантастичну поему, чого ж йому ще? А історію Мавки може тільки жінка написати. От “Дон Жуана” я йому “перебила”, ну, та хто ж йому винен?” – з листа до матері  № 238). Не знаю, чи займалося цим серйозне літературознавство, але, як на мене, є явна подібність між “Лісовою піснею” та повістю О.Кобилянської “В неділю рано...”, зокрема паралель Гриць-Лукаш. Достеменно відомо, що Леся Українка не тільки читала повість (вони з Кобилянською були близькими подругами й “літературними сестрами”), а й настільки нею захоплювалася, що хотіла зробити драматичну її версію, однак не встигла, залишився тільки начерк “сценарію”.  Вельми спокусливою була б гіпотеза про певну внутрішню схожість “Лісової пісні” й купрінської “Олесі”, дія якої відбувається практично в тій же місцевості (в “Олесі” згадується  найближче містечко Степань, колись княжа резиденція, осідок бунтівного Свидригайла), тому дуже схожі “ландшафтні декорації”, є та ж сюжетна лінія жінки, яка жертвує собою – мужчини, що жертву приймає, а як бонус ми ще й дістаємо співзвучність Леся-Олеся. Що ж, неможливого нема, “Олеся” написана на 13 років раніше від “Лісової пісні” (а в майбутньому саме ця повість Купріна, чи не єдина з його творчості, зробила міфологічну кар’єру, ставши елементом низової культури, може, не стільки завдяки літературному, як кінематографічному втіленню). Погано одне: ніде у написаному Лесею Українкою – листах, критичних відгуках, ні “Олеся”, ні взагалі Купрін не згадується жодним словом, а напряму звірити не можемо, бо бібліотека Косачів у Колодяжному була знищена під час 1 світової війни.
           Джерела музичні (тут я вже починаю використовувати текст ND Оксани Забужко, у цьому питанні їй довіряти можна). Вагнер, улюблений композитор. “Що улюблений, видно з віденських листів Лесі Українки й Олени Пчілки 1891 р. – мати з дочкою активно вчащали тоді до Віденської опери, і Олена Пчілка окремо відзначає Лесине захоплення Вагнером (сама його не поділяючи!), а юна Леся навіть поблажливо прощає студентові-галичанину І.Гриневицькому надто консервативні літературні погляди за його “завзятий вагнеризм” і за подаровану партитуру “Лоенгріна”, яку негайно береться розучувати на взятому напрокат фортепіано” (ст. 257).  Додам ще один зв’язок: в операх Вагнера зіркою першої величини сяяла подруга Лесі Українки, Соломія Крушельницька – незрівнянна Брунгільда, Ізольда, Ельза. “Дуже на часі було б тепер солідне музикологічне дослідження на тему “Леся Українка і Вагнер”, бо “чиста філологія” тут уже своє слово сказала, а от власне синтетичний характер “Лісової пісні” так і залишився неосмисленим. У висліді на музичному театрі вона от уже майже століття або “обертається в бутафорію”, як того й боялася Леся Українка, - та ще й бутафорію, обтяжену колоніальною “малоросійською” семантикою (від опери В.Кирейка на львівській сцені 1958 року до мюзиклу В.Назарова 2001 р. на московській), - або ж, зберігаючи своє питоме “вагнеріанське” трагедійне звучання, “втрачає мову, стаючи, verbatіm, “піснею без слів” (маю на думці балет М.Скорульського “Лісова пісня”, парадоксальним чином таки найближчий до “народження трагедії з духу музики” з усіх театральних іпостатей “драми-феєрії”) (ст. 255)
                Якщо вже мова зайшла про сценічні втілення драми – а спроб таких було чимало попри репутацію її складної і придатної більше для читання, ніж для театру, то от доволі екзотичні варіанти. В спектаклі Алжирського народного театру кінця 1980-х (режисер А.Ель-Хадж Хамід) “смисловим ключем цілої трагедії стала порушена угода дядька Лева з Лісовиком. Вистава Нью-Йоркського театру “Ла Мамма” (Yara Arts Group) кінця 1990-х (англійський переклад Вірляни Ткач і Ванди Фіппс став одночасно й режисерською редакцією тексту, зокрема майже повністю вилучено другу дію, крім сцени з Русалкою Польовою, додано низку віршів американських поетів і т.д.) акцентують у “Лісовій пісні” насамперед космологічне обґрунтування екологічної етики (у нью-йоркській виставі Мавка у фіналі проростає деревом на всуціль забетонованому Мангеттені” (ст.234-235).
              Додам до цього, що такими інтерпретаціями, які, може, й допустимі, а напряму з тексту не випливають, є протиставлення вільного світу природу обтяженому штучними конвенансами людському світу, а ще дещо пародійне “засудження приватновласницьких інстинктів”. Ці самі інстинкти, звичайно, втілюють люди, що потрохи й смішно. Адже змінювані відповідно до зміни пір року шати Мавки навіть “у грошовому еквіваленті” коштують більше, ніж все майно сім’ї Лукаша. (Між іншим, ці шати цілком придатні до чисто утилітарного вжитку – Килина, виявляється, перешила для себе одяг суперниці. Сяк-так виправдовуючи такий “вульгарно-соціологічний підхід” відмічу, що рекорду безсенсовності він не побиває, цілком собі існує ще й “вульгарно-фройдистська гіпотеза”, згідно з якою сопілка Лукаша розглядається як фалічний символ, автором її є Р.Веретельник).
           Перша парадигма виглядає обґрунтованішою, але і її можна спростувати без особливих труднощів: досить  неупереджено подивитися, хто з пари Лукаш-Мавка виглядає простосердим дитям природи, а хто – породженням розвинутої, навіть рафінованої культури.  “Тим часом іще В.Петров (Домонтович), який на чому як на чому, а на релігіях таки знався, відзначав був, що ближче до руссоїстського ідеалу “природного життя” стоїть якраз не Мавка, а таки Лукаш: “він природніший од Мавки”. (ст. 238)
               Тут можна б було прослідкувати за умовисновками Домонтовича: “от хто б досконало вписався в постмодерністський дискурс, якби дожив до нашого часу!”, “вправний ідеологічний жонглер”, “шулер, що грає крапленими картами”, найзагадковіша постать в українській культурі ХХ-го століття, але залишу його на більш-менш віддалене майбутнє. Все-таки, не треба навіть так, як Домонтович орієнтуватися в питаннях релігії, щоб впевнено визначити, хто з героїв п’єси цілком собі язичник, а хто проходить дещо неканонічний, але християнсько-мученицький шлях здобування душі через самопожертву. За твердженням Оксани Забужко, першими, хто звернув на це увагу, були критики феміністичного табору. І це могло стати доказом того, що подібний підхід спрацьовує навіть тоді, коли аналізований текст не є специфічно феміністичним. (А “Лісову пісню” важко назвати “прославленням жіночого” – на одну Мавку там припадають принаймні дві малоприємні особи жіночої статі: мати Лукаша й Килина).

Comments

[st-ost.livejournal.com]

мені про русалку не зрозуміло.В укрдемонології є ж уявлення про русалок як про нехрещених і втоплених дітей - нема там нічого сексапільного в диснеївській редакції - і хвостатого теж - ніц. І разом з тим - така русалка, як у Лариси Петрівни... Може то у неї вже літературне запозичення, а не фолькльорне?

[o-teren.livejournal.com]

Пробачте, не зовсім зрозумів про "Білого Палянина". Ніби ж таких казок (принаймні з персонажем - "Білим Полянином") є чимало. Мається на увазі, що не знайдено казки саме такої як в "Лісовій пісні"?

+

[ababagalamaga00.livejournal.com]

+