Лісова пісня

[tin_tina]

            А тепер, покинувши насичений грозовими розрядами  світ раннього християнства, перенесемося в простір найвідомішої драми Лесі Українки, “Лісової пісні”. На відміну від катакомбного циклу, де постійно треба вловлювати і розшифровувати натяки й аналогії та розпізнавати пропущені історичні подробиці, “Лісова пісня” видається простою, ледь не дитячою казкою. Простота ця, звичайно, оманлива, що й доводить Оксана Забужко: аналізуючи цю п’єсу, вона докопується до її джерел – а “Лісова пісня”, цілком безперечно, дуже закорінена у світі загальнокультурних літературних міфів, та знаходячи подібність з певними класичними сюжетами (“Парсіфалем, “Тангейзером”, навіть “Фаустом”). Однак, як висловився один мудрий чоловік з трохи іншого приводу, розкіш і злиденність сучасного літературознавства у тому й полягає, що воно знаходить всеможливі перегуки всього що завгодно з усім що завгодно, навіть між тим, що перегукуватися й не думає. От я, частково заради жарту, спробую знайти виразні перегуки між “Лісовою піснею” (принаймні у її спрепарованому внаслідок аналізу пані Оксани вигляді) і ще одним, надзвичайно відомим, можна сказати, культовим, знаковим і основоположним серед інших основоположень нашої культури сюжетом. Правда, сама це зробити не зумію, тому вдамся за допомогою до статті  Марини Новикової, поміщеної у номері 5-6 журналу “Всесвіт” за 2003 рік.  Додатковим бонусом є сама ця стаття, запевняю, дуже цікава.
             Отож –
             Міфосвіт “Кармен”: бик і бог
          «Кармен» Проспера Меріме (1845) – текст прославлений. Один з найуславленіших в усій французькій (а, може, й в усій європейській) літературі ХІХ століття. Славетним його (як і інші “знакові” тексти) зробили видовищні мистецькі жанри: спершу опера Ж.Бізе, а потім балет Р.Щедріна – А.Алонсо. Послуги видовищних мистецтв завжди двоїсті. Вони “випрямляють” складні сюжети культури “високої”. І вони ж – з-під індивідуально-авторських побудов – виокремлюють і виносять на яву першооснови тексту: його міфосимволіку та міфосюжет. Такі популярні версії – фольклор літератури. Прочитати літературний твір по-старому після них вже не вдається. Доводиться йти назад: в авторському тексті шукати ті самі “прапервні” (Б.-І. Антонич), що їх грубо, але інтуїтивно точно намагалася виявити “низова” культура. На таке прочитання чекає і “Кармен”. Спробуймо ж так її прочитати.
             Перша біографія Хосе
                 З-поміж двох головних героїв новели, Кармен і Хосе, у однієї (Кармен) підкреслено нема біографії, у другого (Хосе) вона підкреслено є. І перше, і друге мусить щось означати.
             Значення найпростіше виводиться з хронотипу. У Кармен є лише теперішнє, тільки “тут і тепер”: минуле не те щоб було відсутнє, але воно “провалюється”, “зникає”, щойно з теперішнього стає минулим. Навіть історію їхнього знайомства і напівкохання-напівшлюбу розповідає (хоче і здатний розповісти) лише Хосе – не Кармен. Навпаки, всі подробиці її життя (аж до такої  “подробиці”, як те, що вона – виявляється! – заміжня) Хосе дізнається від інших. І це не тому, що Кармен потайна. По суті, вона нічого не приховує: ні своєї участі в справах контрабандистів, ні чоловіка, ні нового захоплення тореадором, ані свого ставлення до Хосе: просто вона не розповідає нічого зайвого. Кармен просто живе “в цю хвилину” (за висловом пушкінської Лаури з “Кам’яного гостя”,  дослівно «в сию минуту». Так само жила Мавка до свого містичного пробудження – “ох, торішнє літо так давно минуло, що тоді співало, те взимі заснуло, я вже й не згадаю”) і в цьому ось місці. Її минуле – лише “архетип Кармен”, карма Кармен: її природа як її доля. Всі зумовлені обставини і всі персонажні реалізації цієї природи-долі – всі вони зникомі, миттєві, подібні до стрімких змін подоби у магічних героїнь фольклору і міфу. Вони не брехливі й не істинні; вони не “факт”, але й не “ксива”, вони є перевтілення-іноформи за єдності суті й мети (“Безцільної” мети, але про це буде сказано окремо).
           Язичницька позаісторичність із максимальною повнотою і простотою постає у “позабіографічності” Кармен.
           Протилежність цьому – Хосе. От він – наскрізь біографічний та історичний; недарма автобіографію він починає зі сповіщення про свій стародавній рід. (А баски – про що навряд чи знає Хосе, але міг знати невтомний збирач екзотики, автор, - найдавніше населення Іберійського півострова: самі ібери, що дали півострову його історичну назву, прийшли туди з Африки близько 2000 років до нашої ери; баски – нащадки аборигенних палеолітичних племен.)
         Лише у Хосе є всі види, всі кола часових циклів: історія етнічна, конфесійна, родова, родинна, особиста – від дитинства й до смерті. Сама його смерть – “історія”: по-перше, тому що шлях до неї Хосе оповідачеві (а більше собі самому) описує і пояснює (або намагається пояснити); по-друге, тому що шлях свій Хосе щомиті обирав (хоч йому це й бачиться навпаки – як випадки, щасливі або нещасливі); по-третє, тому що життя Хосе – саме шлях, модель шляху, але не хоч і вихрового, але круговороту, як у Кармен.
      Очевидно, що ця модель співвідноситься лише з християнським (юдеохристиянським), але аж ніяк не з язичницьким осмисленням світу (зроблю примітку: при обговоренні цієї статті на “Уділі Могултая” один з учасників, Келл,  звернув увагу також на  протиставлення стихійно-циклічної поведінки істот природних і “стержневого”, конфуціанськи-кар’єрного розвитку людського героя в китайському фольклорі та літературі, так що сюжет не обмежується протиставленням юдеохристиянського-язичницького). Внаслідок цього простір майже не владний над внутрішньою біографією Хосе, - знов-таки, на відміну від ролі простору у Кармен. Кармен перевтілюється, переінакшується у своїх діях і почуттях “зонально” – переходячи з однієї просторової зони в іншу. Хосе – у своїх діях – просторові та його “зонам” підкоряється (та й то –частково); зате в почуттях він лишається вірним своєму часові: малому, особистому – і великому. По суті, його сповідь – це спроба вибудувати, впорядкувати свою внутрішню біографію, свій неперервний душевний час; це гамлетіанське завдання з’єднати перерваний “зв’язок часів”. А це завдання (не обговорюємо тут його реальності  або утопічності) мислиме лише в координатах особистої і особистісної християнської “історії як біографії” і “біографії як історії”. Сповідь – це житіє від першої особи і “при світлі совісті” розказане; сповідь – це покаяння, а каятися можна тільки вдивляючись назад і вперед. “Миттєве” і “круговоротне” світовідчуття покаяння не знає. (Приклад тому – Кармен, і згадана вище пушкінська Лаура).
             З цього аж ніяк не випливає, що власних “архетипів” у Хосе нема. Вони також є, і також багато чого – несподівано – в ньому висвічують. Двоє таких міфо-біографічних “вікових прототипів” особливо наочні: Тангейзер (Томас Лермонт та безліч подібних до них) – і Персеваль.
         Перший міфосюжет – про зустріч “звичайної” людини, чоловіка, з “незвичайною” жінкою, нелюдиною: божеством, феєю, відьмою, “господаркою” лісу, гори, ріки і т.д. – для міфу все це синоніми або “алоформи” (В.М.Топоров). Якщо розглянути “макросинтаксис”, композицію стосунків Хосе і Кармен, вони майже ідеально вписуються в цю модель.
             1. Зустріч із магічною жінкою. Часто магічність відразу не заявлена; “вона” схожа на всіх, - крім обов’язкових відзнак іншого світу: у портреті, вбранні, звичаях. Відзнаки, зі свого боку, вкладаються у три варіанти: брак чогось стосовно “людської”, звичної для “нього норми” – надлишок (за тією ж міркою) – неузгодженість, поєднування непоєднуваного (ознак, предметів, дій). Такий і перший портрет Кармен (відповідний опис першої зустрічі Мавки і Лукаша: “ти зовсім така, як дівчина ... ба ні, хутчій як панна, бо й руки білі і сама тоненька, і якось так убрана не по-наськи... А чом же в тебе очі не зелені? Та ні, тепер зелені, а були, як небо сині... О! тепер вже сиві, як тая хмара ... ні, здається, чорні, чи, може, карі ... ти таки дивна!”. Ідеальна ілюстрація попередньої схеми, а змінний колір очей – така класна деталь, що за неї мали б вхопитися автори фантазійних творів).
        2. Обопільне невпізнавання; у нього щире, простодушне; у неї вдаване, двозначне. Так, Хосе бачить у Кармен  “землячку”, “сестрицю”, “милу”, підопічну “горньої Богоматері”. А Кармен лише дражнить або прикидається, коли називає Хосе “милим”, “земляком”, “голкарем”. Показово, що “невпізнанню” (обмаренню) героя може у міфі передувати миттєве первісне впізнавання. Віще серце і віще око випереджають чари іншого світу і встигають повідати “всю правду”.
           3. Дар. Вона його або просить у нього, або пропонує йому, що також є “аломорфним”: адже дар – це контакт, а контакт – це перший крок до переманювання героя в інший простір. Кармен двічі робить спробу виманити у Хосе подарунок – і обидва рази він опирається-відгороджується. Тоді Кармен дарує сама – постріл упритул, межи очі, квіткою касії (в деяких перекладах помилково називається квітка акації. Насправді це касія, майже священна рослина, згадувана в Біблії), яку тримала в роті. Квітка ця обертає Хосе на стовп, він підіймає її і ховає при собі, - усвідомлюючи згодом, якого фатального кроку він тим самим припустився. (Лукаш дарує Мавці квіти в першу ніч після їхньої зустрічі).
           4. Прохання її про допомогу – також різновид випробування, також перетягування його до “свого” простору (Мавка теж з цього починає, просячи не різати груди сестриці-березі). Допомогти “чужому” світові – означає стати йому в чомусь своїм, але тому стати в чомусь чужим “своєму” світові. Кармен чудово відчуває Хосе, - вона ловить його, прохаючи допомогти, на подвійний гачок: язичницького земляцтва-побратимства і християнського милосердя. “Мила сестриця” – відповідь Хосе обома світовидчими мовами. В архаїці милим є тільки свій (порівн. давньогерманський зв’язок понять “вільного”, тобто не-раба, не-чужого, члена свого роду-племені, з поняттям любленого – Freid, frei). У християнстві милість Бога (але й людини) – вільний особистий дар; брати й сестри – члени “нового народу”: рідних за духом, а не за кров’ю; а ближній – не той, хто ближче до тебе стоїть, а той, хто ревніше, стражденніше до тебе тягнеться; той, хто більше потребує твоєї допомоги та підтримки... По-язичницьки Хосе в цьому епізоді уже програв цьому світові: не він приводить, а його виводять. По-християнськи Хосе кладе душу свою за сестру свою.
          “Сестра”, певна річ, миттю зникає, героя, певна річ, карають, беручи у своєму світі під підозру; проте головний наслідок полягає не в цьому. Він, Хосе, знову внутрішньо не піддався чарам, і тому у неї, Кармен, залишається останній, найдієвіший спосіб – еротичний двобій-контакт.
               5. Винагорода. З язичницьким іншим світом (як це відомо з міфу та фольклору) краще не розраховуватись: собі дорожче вийде. Якщо дар іншого світу – прихована примана, якщо прохання іншого світу – прихований наказ і замовлення, то й винагорода іншого світу – прихована перегорода: стіна, що повинна (після одержання нагороди) вирости між людиною та її світом. У сюжеті “Кармен” прорив іншого світу педалюється мотивом першої шлюбної ночі Хосе. Мотив цей у світовій фольксюжетиці не так радісний, як загрозливий, при тому смертельно. (знов “Лісова пісня” – Лукаш ледве не гине в трясовині, збираючи світляків, щоб прикрасити ними кохану; як виявляється пізніше “містична ініціація” смертельно небезпечна також для Мавки). Весь епізод позначений рисами ініціації, язичницької еротичної містерії; перебування посвячуваного юнака в “лісовому домі”, де старша жінка (неодмінно еротично досвідчена і безплідна) навчає його таїнства кохання, - обов’язковий компонент усіх ініціаційних обрядів язичництва. Але юнак у звичайному випадку йде з “лісу”, тоді як Хосе до лісу (чи то в лапках, чи без лапок) приходить (через те, що Мавка – істота світлої, недемонічної природи, найпонуріші  епізоди, зв’язані з ініціацією – в цьому випадку обопільною, - зм’якшуються чи й зовсім опускаються, тим не менше ліс – і в лапках і без лапок – є, і, в кінцевому підсумку, Лукаш звідти не повертається, “з лісу він вже не вийшов”).
         6. Перехід в інший світ. Весь дальший сюжет Хосе – послідовний (і щоразу новими стражданнями і новими, дедалі більшими і гіршими жертвами супроводжуваний) відступ його до її світу. Найстрашніше у цьому відступі – лиховісно-знущальне розмивання меж свого/чужого. Це демонструють убивства Хосе. Першим від його рук гине лейтенант, у якому Хосе не впізнає ні баска, ні горянина. Далі гине Гарсія – ще більш “чужий”, але водночас і ще більш “свій”; “спільний чоловік” єдиної Кармен, співучасник лісового контрабандистського братства. Ще далі – напад на англійця, наступного “коханця” Кармен, за простодушним рахунком Хосе. (Автор цієї простодушності не поділяє і коханцями жодного з них не зображує. За циганським законом, циганка могла як завгодно крутити голову чоловікам-нециганам, але не могла ставати їхньою коханкою, не пориваючи зі своїм середовищем.)
            7. Спроби порятунку. Хосе хоче Кармен, але не хоче такого іншого світу. Він шалено намагається вирватися з “лісу” і витягти звідти – верх наївності – “лісову жінку”. Способу він, геній інтуїції. як і його подруга, - добирає безвідмовного: порушення норм іншого світу, поводження не за тамтешніми правилами (в “Лп” за таке може вважатися зв’язок героя з Килиною). Так, він рятує Оповідача і пропонує врятуватися (виїхати до ще одного, “нічийного” іншого світу – до Америки) самій Кармен. Щоразу вона впадає в більший гнів: несхибна прикмета його вірної стратегії.
          8. Смерть. Усупереч сучасному “цивілізованому” світовідчуванню, смерть для язичницького міфу і фольклору – не кінець, а радше початок, не стіна, а радше двері. Але “двері в стіні” (Г.Веллс) між двома світами. Хто куди при цьому відходить-приходить, хто перемагає і хто програє, - в язичницькому розумінні справа відносна. Двері завжди відчинені в обидва боки. В принципі підрахунок проводиться просторово: на чиєму боці лишилося більше “гравців” цієї космічної гри? Проте паралельно йде і другий рахунок, ієрархічний: яке становище посів “гравець” на чужому (тобто новому своєму) полі? Людина, яка “там” стала богом, напівбогом-героєм, володарем або чоловіком володарки, радше виграла, аніж програла і в “тутешніх” очах (до героїв “Кармен” це прямо не відноситься, але Лукаш помирає в обіймах Мавки і з щасливим усміхом на губах – можливо, перед ним відкрилася перспектива стати героєм і мужем володарки лісу). Від статуй у храмах до тривкого місця в переказах і легендах – такий герой шанується людьми саме за свій відхід в інший світ. (Популярна література Нового часу донесла цей культ у вигляді загибелі-тріумфу головного, “романтичного” героя)
         Хосе (язичницькою міфомовою) не виграє і не програє двобою з циганською феєю. він убиває її (переможець), але прирікає й себе (переможений). він не лишається ні в “лісі”, ні “вдома”. Такий фінал по-язичницьки. По-християнському ж Хосе повертається до милості-жалості. “Бідна дівчинка”, остання його репліка, - це і точна розгадка душі Кармен, і духовна перемога героя: не над нею, а над собою. Але це вже другий сюжет Хосе.