tin_tina | Сільське Різдво

Так щось мені здається: Новий Рік досить урбанізоване свято, а от Різдво ніяк не позбудеться пасторально-сільського обліку. Стаєнка, яселка, віл, сумний осел, пастушки... такі речі з містом в’яжуться слабо. Тому от вам на цей раз сільське Різдво, правда, без гуцульської суперекзотики. Класична центральна Україна, роман “Діти Чумацького шляху”, розділ “Різдво на хуторі”, автор – Докія Гуменна. Роман, правда, аж ніяк не ідилічний (от тему Атлантиди непогано б проілюстрував, Київ 20-х, пізніші чорні роки), навіть і під час Різдва й загального замирення родина вхитряється посваритися, але все одно – гарно. О.
          “-Ану, швидше вбирайтеся, поїдете на хутір! Увійшов до хати Меркурій. –Дід коні прислав по вас!
          -До діда! До діда! – заскакали по хаті діти. Заплескали, заверещали. –Мамо, вдягайтеся, поїдемо до діда.
               -Ми приїдемо взавтра, -каже Дарка. –Та чого ви такого парка парите? Ще коні постоять, відпочинуть... Бери, Оксанко, оцю хустку, а ти добре запнись, Тарасику, бо мороз надворі... А ти, Галю, поїдеш? Може, завтра з нами?
           -Поїду! – зарепетувала Галя.
             Вона була найменша.
             До хати ввійшов дідів наймит, Олекса, бабин Киріїн небіж. Хухав на пальці.
             -З святим Різдвом будьте здорові! Але ж і мороз сьогодні!
              -Спасибі, будь і ти здоров, - відказує повагом Меркурій.
             –А-а, мороз добрий! На врожай, кажуть старі люди.
             -Чого став коло дверей? –ласкаво питає Дарка. –Іди сюди, сідай, загрієшся...
             -Ось я йому зараз чарку дам! –багатозначно каже Меркурій, наче зганяючи непрохану посмішку. –Сідай-но ближче, до столу. Чого такий несміливий?
            Поки Меркурій говорить з Олексою, Дарка тимчасом зав’язує в платок калача і пляшку вина. Завжди, як їхали до діда на великі свята, везли дідові “вечерю” (...)
              Сьогодні дід вислав по онуків свою славнозвісну Дерешку. Це була стара-старезна кобила, найбільша дідова приятелька. Він із нею ніколи не розлучався, куди не їздив, то казав її запрягати. Вона так зжилася із своїм господарем, що сама вже знала, де стати, куди їхати. Їй треба було тільки сказати: “Но-о, Дерешко!” й вона вже везла, куди слід.
              У Дрижиполі вона найперше звертала до шинку й перед ним ставала як укопана. Втім, усі шинки в околиці вона знала й неухильно спинялася біля них сама.
               Дерешка поволі собі трюхала своїм старечим кроком по закритій сніговою імлою дорозі. Дуже мело цього дня, замітало дорогу, у вічі кололо густими сніжинками, але вона собі впевнено трюхала по добре знаній дорозі. Не раз ще гіршою хуртовиною тюпала вона додому, а старий Саргола собі солодко спав, як на печі, й прокидався вже у власному подвір’ї, під дверима своєї хати.
            Малеча з німим захопленням споглядала із свого рухливого острівця білі, гнівно-бурхливі стихії. Отак би їхати цілий день! Ні, може б, уже швидше до хати, до теплої дідової хати, а то зашпори в руки й ноги заходять...
          Та дідова, повна святочних настроїв і людей, хата тут у дорозі здається особливо привабливою.

Сільське Різдво

no subject

(no subject)