Про вілу фольклорну

[tin_tina]

Гаразд, ось як виглядає віла в сербських історичних поемах, перекладених М.Старицьким:
             

Будування Скадру
              Брати рідні будували город,
              Братів троє, троє Мрлячовенків:
              Гей, один брат був король Вукашин,
              Другий брат був Углиш-воєвода,
              А що третій – Гойко Мрлячовенко.

              Будували Скадер на Бояні,
              Будували цілих троє років,
              Троє років, з трьомасот майстрами;
              Не здолали вивести й підмурів,
              А не те, щоб город збудувати,
              Що майстри пак вибудують за день,
              Все те віла розруйнує за ніч.

              Як настало вже четверте літо,
              Обізвалась з гір зелених віла,
             «Не мурдуйсь, короле Вукашине,
              Не мурдуйся і не кидай грошей:
              Не спромігся вивести й підмурів,
              То куди ж пак город збудувати?!
              Розшукай ти брата із сестрою,
             Щоб в обох і ймення були схожі, -
             Розшукай ти Стою і Стояна,
             Замуруй їх у підмури башти:
            Тільки в той час виведеш підмури,
            Тільки в той час города збудуєш!»
           Стою зі Стояном не знайшли і довелося замурувати живцем дружину третього брата. Роль віли в цій понурій історії доволі зловісна, а от як пояснює перекладач, хто ж вона така:
           «Віла – дівоча потвора, що живе по горах, подібна до нашої русалки, або краще – мавки. Тільки віла сербська більше доброчинна, ніж злочинна; вона дуже гарна, має чудовий голос; часами жартує з юнаками, а більше піклується про них і про Сербію».
          Віли незмінно підтримували серські війська, навіть і в страшній битві на Косовім полі:
              «Над Лаушем в’ються віли-сестри,
                В’ються вгору, соколами линуть,
                В руках держать золотії стріли,
                Орлів хижих попід хмари гонять».
              
               «Братів дев’ять, Юговенків славних,
               Наче дев’ять соколів сивеньких;
               Вигравають вороними кіньми…
               Ой не кіньми вигравають тільки,
               А летять на крилах віл крилатих».

              Та сили були надто нерівні
              «Та хоча б усі горянські віли
              Нам у поміч на Косовім стали,
              То й то турків звоювать несила» («Косове поле»)
               З’являється віла ще в деяких сюжетах, хоч би в «Марко й орел». Найбільший сербський герой, королевич Марко, лежить поранений, орел носить йому воду в дзьобі, а віла з цього чудується:
                «Коли це з гір обізвалась віла:
               - Ой, на бога, сиза птице орле!
                 Що там добре учинив тобі він,
                Учинив цей короленко Марко,
                Що крилами холодочок чиниш
                І у дзьобі носиш воду свіжу
                Та юнака раненого поїш?

               Одріка орел їй, птиця сиза:
              - Цить бо, віло, щоб ти вік мовчала

 

Віла ж напророчила смерть Марка, коли спотикнувся його вірний кінь
              «Побратиме, короленку Марку!
              Знаєш, з чого спотикатись кінь став?
              Шкода Шарцю господаря-пана,
              Бо вже має розстатися швидко!»
           
               Правда, трапилося це на трьохсотому році життя героя, однак заскочило його зненацька:
               «Білій вілі одрікає Марко:
                Бодай, віло, тобі горло стисло…
               Мало часу, тільки триста років,
               А тепер тра вже на той світ братись»
              І не уник Марко спільної людської долі, то лиш віли безсмертні.