А я тепер можу представити терпелячому читачеві головну героїню свого опусу. Сюжет цей не в історичному трактаті мені трапився, а в повісті західноукраїнського письменника Антона Лотоцького “Кужіль і меч” (саме так позначали походження: по мечу – батьківська лінія, по кужелю – материнська). Співставлення цього художнього тексту з творіннями справжніх істориків не виявило ніяких вигадок, то я собі сміливо дозволю ним і керуватися. Моя героїня поєднувала в собі кращі риси обох статей: вона була вірною дружиною, турботливою матір’ю, красунею (на цій останній характеристиці твердо настоює вся белетристика), а при тому відзначалася незламним характером і безстрашністю. Княгиня Настуся (Анастасія) Мстиславська була молодшою донькою князя Івана Мстиславського і його дружини, княгині Юліани (в просторіччі Уляни). Настуся ледь не з дитинства була відважною вершницею, чудовою мисливицею, та й шаблю вміла тримати в руках, в чому для її часу не було нічого незвичайного. Зі своїм майбутнім чоловіком, князем Семеном, сином князя Михайла Олельковича-Слуцького, Настуся познайомилася на весіллі старшої сестри, княжни Уляни, і Михайла Жеславського. Семен і Настуся, судячи по всьому, пасували один до одного: вони були майже ровесниками, зі схожими характерами, рівного походження. Так що князь Іван згодився на заручини і молодшої доньки, хоча насправді то був доволі сміливий крок. Але ще до шлюбу юній нареченій довелося пережити велике горе. Її батько став жертвою нещасливого випадку на полюванні, впавши з коня. Прохворівши кілька місяців, він помер. Весілля відклали до кінця жалоби, і відбулося воно в день св.Бориса та Гліба, 2 травня 1485 року. Життя в них пішло своїм ладом: з’являлися діти, відходили старші. Через чотири роки після весілля народився син Юрій, спадкоємець роду Слуцьких, а доволі пізно, в 1500 році – довгождана і гаряче любима донька Олександра. Життя князя Семена було звичайним для його епохи. Майже весь час проводив у військових походах проти москвинів, волохів, а найбільше – проти татар, які саме перетворилися у справжню напасть: на заході доходили до Карпат і навіть палили Вільно. Через використовувану наїзниками тактику поділу на невеликі загони, і високу мобільність, боротися з ними було важко. Показовою є статистика княжих родів початку 16-го століття: більше половини їх чоловічого складу гинуло в битвах проти татар. В одній битві тільки з роду Гулевичів загинуло 20 і було поранено 15 чоловік. Загальновизнаним вождем і організаторами оборони краю і був Семен Гольшанський. Княгині Настусі вистачало клопотів – вона розпоряджалася всіма господарськими справами Слуцького князівства, піклувалася про освіту дітей, та не раз на чолі збройного загону відбивала напади дрібніших татарських ватаг, які прослизали повз війська. До часу військові нещастя обходили князя Семена стороною. Навіть з битви над рікою Ведрошею, на схід від Смоленська, де литовські війська були вщент розгромлені московськими, очолюваними Яковом Захариничем, він повернувся неушкодженим. А там же втрапив у полон сам князь Костянтин Острозький. Наступником князя Острозького на посту литовського гетьмана став його дядько по матері Михайло Глинський, який тільки-но повернувся зі своїх європейських мандрів: особа загадкова і вкрай неоднозначна, як і його ще більш знаменитий внучатий племінник. Під командуванням Глинського князь Слуцький виступив у черговий похід проти татар. Повернувся він додому пораненим, рана виявилась смертельною, попри опіку кращих столичних лікарів. Князь Семен написав заповіт, у якому детально описав, які володіння переходять до сина, які – доньці. Згідно букви і духу тодішнього законодавства, головною спадкоємицею стала дружина: діти повинні були одержати належне їм майно лише після її смерті, за винятком частини княжни Олександри при її шлюбі. Доручивши дружині належне виховання дітей, князь помер. Овдовіла княгиня була ще молодою і привабливою жінкою, власницею значного маєтку, нічого дивного, що до неї валом повалили сватачі. Всім вона відповідала однаково: пояснювала, що дала обітницю не виходити заміж вдруге, присвятивши своє життя вихованню дітей.
no subject
Сюжет цей не в історичному трактаті мені трапився, а в повісті західноукраїнського письменника Антона Лотоцького “Кужіль і меч” (саме так позначали походження: по мечу – батьківська лінія, по кужелю – материнська). Співставлення цього художнього тексту з творіннями справжніх істориків не виявило ніяких вигадок, то я собі сміливо дозволю ним і керуватися. Моя героїня поєднувала в собі кращі риси обох статей: вона була вірною дружиною, турботливою матір’ю, красунею (на цій останній характеристиці твердо настоює вся белетристика), а при тому відзначалася незламним характером і безстрашністю.
Княгиня Настуся (Анастасія) Мстиславська була молодшою донькою князя Івана Мстиславського і його дружини, княгині Юліани (в просторіччі Уляни). Настуся ледь не з дитинства була відважною вершницею, чудовою мисливицею, та й шаблю вміла тримати в руках, в чому для її часу не було нічого незвичайного. Зі своїм майбутнім чоловіком, князем Семеном, сином князя Михайла Олельковича-Слуцького, Настуся познайомилася на весіллі старшої сестри, княжни Уляни, і Михайла Жеславського. Семен і Настуся, судячи по всьому, пасували один до одного: вони були майже ровесниками, зі схожими характерами, рівного походження. Так що князь Іван згодився на заручини і молодшої доньки, хоча насправді то був доволі сміливий крок. Але ще до шлюбу юній нареченій довелося пережити велике горе. Її батько став жертвою нещасливого випадку на полюванні, впавши з коня. Прохворівши кілька місяців, він помер. Весілля відклали до кінця жалоби, і відбулося воно в день св.Бориса та Гліба, 2 травня 1485 року.
Життя в них пішло своїм ладом: з’являлися діти, відходили старші. Через чотири роки після весілля народився син Юрій, спадкоємець роду Слуцьких, а доволі пізно, в 1500 році – довгождана і гаряче любима донька Олександра. Життя князя Семена було звичайним для його епохи. Майже весь час проводив у військових походах проти москвинів, волохів, а найбільше – проти татар, які саме перетворилися у справжню напасть: на заході доходили до Карпат і навіть палили Вільно. Через використовувану наїзниками тактику поділу на невеликі загони, і високу мобільність, боротися з ними було важко. Показовою є статистика княжих родів початку 16-го століття: більше половини їх чоловічого складу гинуло в битвах проти татар. В одній битві тільки з роду Гулевичів загинуло 20 і було поранено 15 чоловік. Загальновизнаним вождем і організаторами оборони краю і був Семен Гольшанський. Княгині Настусі вистачало клопотів – вона розпоряджалася всіма господарськими справами Слуцького князівства, піклувалася про освіту дітей, та не раз на чолі збройного загону відбивала напади дрібніших татарських ватаг, які прослизали повз війська.
До часу військові нещастя обходили князя Семена стороною. Навіть з битви над рікою Ведрошею, на схід від Смоленська, де литовські війська були вщент розгромлені московськими, очолюваними Яковом Захариничем, він повернувся неушкодженим. А там же втрапив у полон сам князь Костянтин Острозький. Наступником князя Острозького на посту литовського гетьмана став його дядько по матері Михайло Глинський, який тільки-но повернувся зі своїх європейських мандрів: особа загадкова і вкрай неоднозначна, як і його ще більш знаменитий внучатий племінник.
Під командуванням Глинського князь Слуцький виступив у черговий похід проти татар. Повернувся він додому пораненим, рана виявилась смертельною, попри опіку кращих столичних лікарів. Князь Семен написав заповіт, у якому детально описав, які володіння переходять до сина, які – доньці. Згідно букви і духу тодішнього законодавства, головною спадкоємицею стала дружина: діти повинні були одержати належне їм майно лише після її смерті, за винятком частини княжни Олександри при її шлюбі. Доручивши дружині належне виховання дітей, князь помер.
Овдовіла княгиня була ще молодою і привабливою жінкою, власницею значного маєтку, нічого дивного, що до неї валом повалили сватачі. Всім вона відповідала однаково: пояснювала, що дала обітницю не виходити заміж вдруге, присвятивши своє життя вихованню дітей.