![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Iseult-aux-blanches-mains
«Ізольда Білорука». Поема, що певним чином об’єднує «світ лісу» («Трістан блукав по лісі») і ще один, дуже важливий для Лесі Українки – лицарський. Світ королівни, закоханої в лицаря без спадку; панцира на серці; етикету, піднятого до рівня ритуального діяння; світ, що помістився в проміжку від Дон Кіхота до Дон Жуана. А виник він з міфу – артурівського, кельтського, бретонського. Чи могло це уникнути уваги Лесі Українки з її геніальним чуттям на міф?
В індивідуальній творчій біографії письменниці початок «світу лицарства» сягає раннього дитинства, але ми почнемо з «Ізольди». Хоча хронологічно це один з найпізніших закінчених творів Лесі Українки. Липень 1912, час невблаганно спливає, залишилося вже менше року….
В основі «Білорукої» один з кінцевих епізодів трістанівського епосу. Втративши надію здобути кохану (чи, за Дені де Ружмоном, згідно з одвічною романною логікою легенд про кохання Заходу і Близького Сходу, яка ніколи не допускала щасливого возз’єднання осіб, охоплених amor fati) Трістан одружується з іншою, тезкою далекої Ізольди, за незвичайну красу лілейних рук прозваною Ізольдою Білорукою. Вона любить його, але він не може забути втрачену Злотокосу, від горя чи через випадкову рану тяжко занедужує і з вірним другом посилає лист, благаючи кохану приїхати попрощатися. Якщо другу вдасться привезти Ізольду, на кораблі піднімуть біле вітрило, інакше ж – чорне. Злотокоса припливла, але Ізольда Білорука сказала чоловіку, що парус чорний. Він помер, так і не побачивши кохану востаннє.
Відколи я цю поему прочитала вперше, мене не переставало інтригувати питання: чому в її центрі не хтось з фатальних коханців – Ізольда Білява чи Трістан, а відносно другорядна у первинному сюжеті постать, та ще й з досить зловісною функцією? І, зрештою, вирішила: це дуже в дусі Лесі Українки несподівано і по-новому обіграти тему, показати ситуацію нібито збоку. Слова «постмодернізм» я тоді не знала, а «Maladie» Сапковського ще не була написана. Майстер фентезі і взагалі обійшовся без живої співучасті головних героїв, зайнявшись персонажами теж вельми далекими від центру дії. – Якийсь там майже безіменний лицар, колишній суперник Трістана. Подруга ірландської королівни, що з її недогляду був випитий чарівний напиток і яка потім тяжко й даремно покутувала через цю мимовільну помилку. Змальовує Сапковський й Ізольду Білоруку, але вона в нього зовсім не така, як у Лесі Українки.
Насамперед зовні. Якщо пам’ятаєте, «на перший погляд її неможливо було відрізнити від тієї ірландської Ізольди», тільки волосся ледь темніше і очі зелені, не сині. Білорука Лесі Українки чорноока й темноволоса, якщо вона все-таки сестра Ізольди Білявої, «так, як вечірня й ранішня зорі», то вона її темний двійник, цей архетип вельми цікавив світову літературу 20-го сторіччя і був вгаданий Лесею Українкою на початку віку.
«Мов доля необорна,
була її краса,
І чорна, мов те горе,
була її коса.
Хороші в неї очі,
і темні, мов одчай...”
І не випадково. Ця «темна» врода була створена не ким іншим, як знаменитою Морганою і подарована могутньою чародійкою своїй похресниці Ізольді. Схоже, Моргана «сконструювала» Білоруку за власною подобою – у всіх відомих мені літературних і кінематографічних втіленнях міфу Моргана темноволоса. (Чи тому, що у «старовинного народу» - предків Моргани, - такий тип зовнішності переважає, чи, може, тому, що Моргана - постать доволі грізна і на підсвідомому рівні в’яжеться з Ніччю? Котра, як висловився інший поет: «чорні коси чесала, сплітала їх дрібно і знов розпускала»?
Позичений в Сапковського опис чародійки з «Вульгати» - «співала прекрасно, руки мала прегарні, плечі ідеальні, шкіра гладенька як шовк, висока й струнка – приваблива понад всяку міру» цілком підходить героїні поеми. Можливо, Леся Українка читала «Вульгату» чи Меллорі (чи когось з його незліченних наслідувачів)? Вона особливо підкреслює красу голосу Білорукої.
«А голос у дівчини –
мов тої скрипки спів...”
Але в житті темноволосої красуні був короткий період, коли вона, догоджаючи коханому, вблагала Моргану поміняти її вроду – волосся, очі, голос. «Дай, матінко, злота й блакиту, нехай же я буду ясна...» (ще раз переконуюся, що в Лесі Українки виходили б чудові твори жанру фентезі). Але це перетворення виявилося роковим: побачивши, як він був певний, справжню Ізольду, Трістан готовий був назавжди викинути Білоруку з власного життя:
“Вона забудеться тепер,
як ночі тінь минула!”
“Трістане! Що, коли вона
про тебе не забула?”
“Нехай вона в Єрусалим
іде на прощу боса...”
Все подальше вже було вирішене…
В фіналі Ізольда Білорука зустрічає свою тезку й суперницю. Та називає її посестрою. А у відповідь чує:
“Ізольдо Злотокоса, бог розсудить,
чий був Трістан, чи твій, чи може мій,
та бути з ним аж до його сконання
дісталося-таки мені самій.
Ти не привезла чорного вітрила,
не жалібна – ясна твоя краса,
та милий в гріб не ляже непокритий, -
його покриє чорная коса.”
(Останнє речення я завжди розуміла в «сапковсьому» дусі – як натяк на пізніше самогубство Білорукої, але, за твердженням Забужко, мається на увазі постриження героїні в монастир, «проща босою в Єрусалим».
Тепер, либонь, пасувало б згадати про зв’язок цієї поеми й інших текстів Лесі Українки. «Ізольда Білорука» була написана майже одночасно з «Лісовою піснею» і містить деякі спільні з нею мотиви – Леся Українка начебто задалася метою віддати належне і облагородити дещо гротескну в драмі Килину. Зустріч Ізольди Білорукої з Трістаном, як і Килини з Лукашем відбувається на полі під час жнив – «прийшла дівчина жати», а це поле, між іншим, на узліссі. Але ж «дівчина», Ізольда, на відміну від Килини, аристократка, можливо навіть принцеса, чому ж вона зайнята такою буденною працею? Можливо, належить до тієї істинної аристократії, що їй однаково близькі й однаково під силу труд, молитва і бій? Чи, може, місце дії надає всій сцені відтінок вишуканого еротизму?
Але от, зрештою, і Оксана Забужко про Ізольду:
«Можна сказати, що Ізольда Білорука з її фатальною роллю «третьої сторони» в містичному коханні – це Килина, котра в питомій, автентичній системі лицарського міфу нарешті також отримала свою «метафізичну історію», - у «Лісовій пісні» вона такої не мала, цілий час зостаючись у нарочито зниженому (місцями до фарсу) образі. (…) Надзавдання в неї, зрештою, те саме, що і в Килини – не допустити містичних коханців до поєднання, тільки Килина вважає своє вичерпаним, розквитавшись з суперницею (спершу обернувши Мавку на вербу, потім ухопивши сокиру, щоб на очах Лукаша ту вербу зрубати), а Ізольда Білорука претендує на більше: розуміючи, що не може мати любови Трістана, вона вбиває його самого неправдивою звісткою про чорне вітрило, щоб привласнити собі його смерть, і в такий спосіб тріумфує над суперницею. Обіцянка покрити тіло Трістана «чорною косою» означає намір постригтися в черниці – своєрідний гротесковий жест вірності коханцеві, любов, обернена навиворіт своєю «чорною», демонічною стороною. Леся Українка дала Білорукій, «сторонній коханці» роль уже не комічної, а повноцінної трагічної героїні лицарського міфа, демонічної Немезіди-месниці, «чорної Афродіти»: відновлюючи таким чином щодо неї естетичну справедливість.
В.Агеєва, до речі, вже звернула увагу на внутрішню спорідненість «Лісової пісні» з «Ізольдою Білорукою» та ще однією поемою «лицарського циклу», «Вілою-посестрою» (ND, ст. 259-262)»
Може, колись мені вдасться добратися і до «Віли-посестри», найзагадковішого, як на мене, твору Лесі Українки. Але спершу – давно вже обдумувана і відкладувана «на безвість» розправа про драму, яка мала б втілювати одвічний і невичерпний сюжет протистояння жіночого й чоловічого начал. Натомість вийшло інше – протистояння двох іпостатей жіночої натури, і трагічна напруженість цього протистояння цілковито затьмарила первісну пригодницьку фабулу. Мова, звичайно, про «Камінного господаря».
no subject
no subject
no subject