tin_tina: (ромашка)

Стоки

...До того часу золота осінь скінчилася і почалася інша частина цієї пори року – сльотна й немила. Саме в такий понурий день Юлія вибралася до Стоків – розглянути своє нове місце праці. Пішла пішки, бо Стоки за 8 кілометрів від Бібрки.  Що ж, швидко вона впевнилася, що знайоме їй з травня село виглядало тепер зовсім інакше. Ні, Стоки і восени могли похвалитися гарними краєвидами, але ж її школа!

Read more... )
Коли Юлія отямилася настільки, що відчула в собі життя, був грудень.

«Минає грудень. Вдень – праця в школі, вечори до мене належать. Багато читаю, думаю і борюся. Відчиняю вікно, жадібно п’ю зимне повітря. Здається, я знову сильна»

Терпінням був ти мені, погасаючий роче, але з терпіння стає нове життя – і розкриваються золоті правди і шляхи нові...»

На цьому закінчуються «Спогади учительки» Уляни Кравченко. Таким було літературне ім’я Юлії Шнайдер.
tin_tina: (ромашка)

Вигнання

Якщо не рахувати немилої прощальної сцени з паном Супруном, то кінець шкільного року став суцільним тріумфом Юлії. На звичному для тих часів прилюдному іспиті лише її учні показали, що не просто вивчили напам’ять, а дійсно розуміють те, про що розповідають (до програми екзамену входили читання-писання та арифметика, деякі історичні питання – саме добилися, щоб українські діти, замість П’ястів, вчилися про часи княгині Ольги й князя Володимира, ну й практичні екзамени – ручні роботи, розрізняння сортів збіжжя).

Два наступні навчальні роки пройшли у відносному спокою, а ще наступний – 1884-85 – заповідався незле. Правда, шкільна рада була змушена звільнити певного працівника, який не став до роботи з кінцем відпустки (та й раніше викликав чимало зауважень). На його місце прислали свіжоукінченого семінариста, поляка зі Львова. Він заповідався на непоганого вчителя, тому Юлія з легким серцем довірила йому свій клас, що саме «випустився» з початкової школи. Як правило, вчителькам-жінкам у змішаних школах не пропонували навчання у старших класах, однак панні Юлії, як виняток, це дозволили. Але вона не хотіла давати поживи для заздрості чи пліток, тому добровільно взяла осиротілий клас, де раніше працював звільнений вчитель. Робота заповідалася трудною, бо діти – «неохайні жидики і непосидющі дикі пастушки» - були дуже занедбані педагогічно.

Попередні учні Юлії Шнайдер нерадо з нею прощалися. На щастя, розлука ця не була цілковитою, бо їх новий вчитель згодився помінятися предметами – Юлія брала собі українську мову в 4-у класі, а він – фізкультуру (звану тоді руханкою) в другому. Обом це було дуже зручно, бо колега Юлії не володів українською навіть на розмовному рівні.

А коли додати, що адміністрація школи врешті вирішила розібрати ту уславлену руїну і розбити там квітник – то й взагалі все чудово!

Пройшло 10 днів – і сталася катастрофа.

Read more... )
tin_tina: (ромашка)


Національні меншини і викладові мови

(Я не так давно обіцяли трішки пояснити, як там "стояла справа" з мовою викладання в школі. От саме про це. Нагадаю, що попередній сюжет ми закінчили на описі нещасливого роману, мимовільною героїнею якого стала наша Юлія)

Read more... )

Бібрська аристократія та рекомендована лектура

Read more... )

tin_tina: (ромашка)

Розвійтеся з вітром, листочки зів’ялі



Не можна сказати, щоб це було для панни Юлії чимось новим. Вона ніскільки не була кокеткою, поклонників тримала на відстані, тим не менше, її від’їзд зі Львова гірко оплакувало кілька многонадійних юнаків, які листовно благали дозволу бодай інколи приїжджати до Бібрки і хоча б здалека побожно дивитися на об’єкт свого поклоніння. Панна Юлія не відповідала на подібні листи, бо подібних ескапад не заохочувала, радячи нещасливо закоханим гоїти сердечні рани у праці й науці. Принаймні рідну мову вивчіть! – думала вона, - а то ваші листи годяться хіба для зразків дітям, як не треба писати.

(Як воно часом усміхається доля! За власним зізнанням нашої героїні, пізніше вона не зважилася написати листа людині, до якої була небайдужа, бо «боялася, що він правитиме їй орфографію і стиль»)

Чи причиною такого товариського успіху була винятково врода молодої панночки, чи заважили ще якісь інші чинники? Простіше кажучи чи була вона красунею? Колись ми у м.ш.ф. Глорії обговорювали це питання і дехто з читачів відізвався критично – ні, не красуня

Про вроду панни Юлії, її поклонників і вплив цього всього на літературу )
tin_tina: (ромашка)

Королева балу



Раніше згадуваний панотець, до котрого дійшли чутки про те, як трактують його підопічну, став шукати можливості полегшити її становище. Невідомо, чи сам би він придумав добрий спосіб, але допомогла їмость, його дружина.

Read more... )

tin_tina: (ромашка)

Вогнева проба



Але, як відомо, і не таким роги обламують – знайдеться і на панну Юлію спосіб! Невдовзі їй влаштували випробування вогнем.

Read more... )
tin_tina: (ромашка)

Нонконформістка



Звали її Юлією Шнайдер, а дещо незвичне звучання прізвища пояснювалося тим, що по батьківській лінії вона походила з німців. Однак, як воно часто буває, національну приналежність дітей у змішаних сім’ях визначають матері, а мати Юлії, донька греко-католицького священника, постаралася, щоб донька виросла таки українкою. Від батька панна Шнайдер перейняла не зовсім характерну для слов’ян дисциплінованість, наполегливість і точність в деталях, а от свій мистецький талант і вже згадуваний нонконформізм – либонь-таки від матері.

Read more... )

tin_tina: (ромашка)
Чаликушу з Бібрки

Я думаю, багато моїх як не читачів, то читачок пам’ятають цю книжку, не одна з нас ревними сльозами оплакувала пригоди її героїні, яка, переживши любовне розчарування, зайнялася навчанням дітей, особливо тих занедбаних, в глухій провінції. Виявилося, що в неї до цієї справи істинний талант, але ні ця обставина, ні молода енергія, ні навіть небуденна врода не врятували Феріде-Чаликушу від маломістечкових пліток, бюрократичних знущань і численних колод-перепон, які суспільство з величезним запалом кидає під ноги ентузіастам.


Зрештою, все закінчується так добре, що аж не віриться, але, коли поминути отой хеппі-енд і занадто вже педальовані романтичні мотиви, то історія Чаликушу виглядає дуже навіть реалістично, більше того – інтернаціонально. На доказ цього я розповім історію, яка трапилася не в екзотичній Туреччині, а в цілком звичайному галицькому містечку, правда, дещо раніше, ніж відбувалася дія «Чаликушу». Повірте – вистачить всього, вкупі з романтичними включеннями, причому такими, які вплинули на літературу найвищої можливої проби (а всяким надто приземленим реалістам можна закрити рот – це-то відбулося насправді). Більше того, героїня нашої історії теж залишила свій яскравий слід в літературі, правда, трішки не під таким іменем, під яким вона виступатиме в нас.
Трохи раніше дії «Чаликушу»? Років на 30. Почалася вона в 1881 році.


Read more... )
tin_tina: (ромашка)

Хохли образовані і необразовані

Перепрошую тих, хто чекав на кресових українців, натомість знаходив Короткевича – все мені який «скок в бок» трапляється. Але, що стосується воронезьких хохлів, то тут вже небагато залишилося – спостереження Б.Познанського, які стосувалися розвитку освіти в цій групі населення, а також як воно те вийшло, що саме школа стала найдійовішим чинником їхньої асиміляції.

Read more... )

Так! ці хохли втратили усвідомлення себе, своєї національності, і не доросли ще до розпізнавання її в інших».

tin_tina: (Default)

Модель асиміляції – інша чи та сама?

Закінчили ми, нагадаю, тим, що в часи Познанського (60-70-і роки 19 ст.) практично вся торгівля півдня Воронежчини була зосереджена в руках «хохлів» - вони виграли культурну й економічну війну зі своїми сусідами, як росіянами, так і греками. Але далеко не все було так рожево...


Обрусіли, але не за місцевим зразком )

От такими шляхами приходила цивілізація й асиміляція у хохлацькі слободи Воронежчини, тим не менше, вони зуміли дати українській культурі і Плужника, і Пономаріва. Як не раз підкреслював Познанський, ця асиміляція проходила не під впливом найближчих сусідів, на яких «хохли» дивилися зверхньо. «Завинили» в даному випадку мода, земство, армія, не в останню чергу також школа. Тему розвитку освіти в українській Воронежчині я залишилу собі на опісля, а поки що не втримаюся від одного «сужета».

Чи не здається вам, що між воронізькими хохлами і житомирськими поляками є дещо спільне? І ті, й інші асимілювалися (чи реасимілювалися, в даному випадку неістотно) не за місцевим зразком, оскільки за культурним рівнем його перевершували, а за майнстрімівським, столичним. (В дитинстві трапилося мені провести кілька тижнів у сільській Житомирщині і досі пам’ятаю, як страшенно дивували мене й різали вухо всі ці «мона» замість можна і «дома» замість дім). Житомирські поляки засвоїли літературну українську мову, воронізькі хохли, хоч і не на протязі життя одного покоління – «московську російську». Звичайно, повних аналогій не буває, отож за житомирськими поляками не водилося ні «мотивирования за бороду», ні висловлювання про своїх же єдинокровних братів фразами типу «хохла необразована» (тут би мало бути мазура непросвіщенна чи що?) Тим не менше...

tin_tina: (Default)

Воронезькі хохли – загальний вигляд і спосіб життя

Воронезький хохол не схожий на українця: вони жвавіші, повороткіші, нема в них української недовірливості, похмурості, не дивляться вони з-під лоба, як подніпровці. Тутешній донський хохол – колоніст, що цілковито втратив традицію і повністю зайнявся облаштуванням на новому місці. Далекі його предки, помираючи у первісно зайнятих ними, найближчих до їх батьківщини степах теперішньої Харківщини, забрали в могилу їх історію, їх минуле; а вони, тутешні теперішні хохли, не знають навіть, звідки прийшли їх батьки, я вже не кажу про те, що не знають, ким були їх батьки. Зіткнувшись тут, навіть не на порубіжжі, а в нейтральному, покинутому ордою степу, з великоруськими поселенцями, під суворою, а все-таки регламентуючою владою, хохли не воювали з сусідами мечем, однак не уникнули війни економічної та культурної. З цієї війни з колоністом-співпоселенцем хохли вийшли переможцями, але самі були переможені культурою метрополії. Тут в південних повітах Воронезької губернії вся торгівля і вся промисловість в руках хохлів. Великорос переважно хлібороб. Це виразно проявляється в тому, що тут на півдні торгово-промислових великоруських сіл нема, а торгують хохлацькі слободи, - звісно, не всі, є й хохли-хлібороби, але торгових російських сіл в південних повітах Воронезької губернії нема зовсім.


як вони дійшли "до жизни такой" )
tin_tina: (Default)


Продовження історії Білогорської обителі
(попередня частина, якщо хто забув, закінчилася тим, що першозасновниця обителі, Марія, так і померла, не дочекавшись офіційного визнання монастиря. Причиною тому була і її власна нетерпеливість, і бюрократична тяганина)

Краще пішла справа в Маріїного помічника, Івана Тищенка – до нього пристало кілька старців і разом вони утворили свою невеличку обитель-монастирок, де були на правах братчиків (себто вели монаший спосіб життя, хоч не приймали чернечих обітниць).  Братчики вели життя достойне і добре ладнали з сусідами, які не жаліли для них пожертв, а кожна селянка навіть спеціально призначала на своєму городі одну   з грядок овочів – капусти чи картоплі – на потреби монастиря. Натомість божі старці лагідно й гостинно приймали в себе і багатих, і убогих богомольців, ніким не гордували, всім нужденним давали притулок і просили до трапези. Словом, в обителі панував дух істинного християнства – щирої і добросердечної релігійності. Керував обителлю в ті часи Андрій Миколайович Васильченко (пізніше в монашестві прийняв ім’я Антоній).


Що було далі )

Сякий-такий порядок в розгуляному монастирі навів лише новий настоятель, отець Петро. Але тоді вже й тіні не залишилося від давньої святої обителі – вона перетворилася у кращому випадку на добре організоване господарство. Крім печерної, добудували ще дві церкви, під одною з них поховані першозасновники обителі – Іван та Марія, там же біля входу в склеп на стіні висять їх портрети. Марія на цьому портреті написана одягненою в білу свитку, яку й тоді ще носили селянки-«хохлушки», і в намітці, пов’язаній по очіпку.

tin_tina: (Default)

Історія Білогорської обителі

Ця обитель існує й досі і має репутацію цілком поважаного святого місця, легко знайти інформацію про неї в інтернеті. Однак ця інформація дещо неповна, от як виглядало все у викладі Познанського, - а він був живим очевидцем чималої її частини.


Read more... )
tin_tina: (Default)

Познанський – чужина, хохли і хохлуші, богомілля

Щоб я мимоволі не збила читачів з пантелику: розлогу цитату з Шевчука я помістила тому, що там згадувався Борис Познанський, а ще тому, що там приводився цікавий приклад міжетнічної інтерференції. Так-то між В.Ш. і Б.П. нема особливого зв’язку (хіба що оте гіпотетичне частково-польське-походження і безперечна приналежність до українського культурного поля). Шевчук – наш сучасник, Познанський жив у 19-у столітті. Шевчук з Житомира, Познанський – з Стародубщини (отож, теж кресовий українець, подібно до героїв свого нарису). Ну і не останнє: Шевчук, кажучи мовою 19-го століття, різночинець, Познанський – хоч з дрібного, але дворянства. Біографія в нього хоч і не така, щоб тиражувалася мільйонами, а все ж нерідкісна для його часу й оточення: Київський університет (часів «Основи»), хлопоманство, участь в «Старій громаді», вчителювання на Київщині і в Катеринославі, заслання з забороною жити на Україні. Дещо випереджаючи події – до рідного краю він так і не повернувся,   жив спершу на Воронежчині, пізніше – на Північному Кавказі.

Час дії «Воронезьких хохлів» - саме перші часи, а навіть перші дні заслання (літо 1866 року). Період невеселий і нелегкий, нічого дивного, що вигнанець не міг щиро милуватися красою тихого Дону і містечка Павловська, що й був місцем його «водворения». Ніби й недалеко від’їхав, а все виглядало йому чужиною, навіть російська мова, до якої він звик з дитинства, звучала якось незнайомо. Не стільки рідної природи бракувало, скільки рідних людей...

Першою примітною подією на новому місці проживання, яка й вивела молодого засланця (було йому тоді 24 роки) з апатії, став хресний хід до ріки з нагоди свята Макавеїв. Уточню тут, що, не надто переймаючись славою іудейських войовників-Макабеїв, народ і тоді, і тепер переважно шанував «маковія» як перший празник періоду збору урожаю, і в’язався він не стільки з героїчними братами, скільки з маком, медом, яблуками, шуликами і щедрим серпнем. Хто ж міг встояти проти подібного свята? У всякому випадку, не природжений етнограф!


Read more... )


Треба відмітити, що подібні особи не були рідкістю поблизу святого монастирка, бо й сам цей монастирок був місцем непевним. Щоб розповісти про нього докладніше (нікуди я не дінуся від теми низової, народної та офіційної релігійності і їхніх, часто плутаних, стосунків), доведеться мені розпочати новий розділ. Повірте – цікавий! Буде там і «жінка святого життя», і достойні братчики, і черці-розбійники.

tin_tina: (Default)

У 19-у столітті був такий популярний жанр – етнографічний нарис. Досі він вже вийшов з моди, витіснений ще моднішою ессеєю (так! Мені більше подобається ця форма). Можна сказати, споріднена література, ото й тільки, що в ессеї пишуть про те, що десь вичитали чи що спало на думку, а в етнографічному нарисі – більше про те, що самі бачили. Це начебто накладає певну відповідальність, але й не забороняє перескакувати з теми на тему та й взагалі не передбачає особливих обмежень стосовно викладу. Що бачу, те й співаю. (Оскільки я теж тільки на такі хаотичні записи й спроможна, то мені такий стиль надзвичайно симпатичний)


Приклад хаотичних записок )
tin_tina: (Default)

-7- (і вже кінець)
Ну гаразд, часи й умови порівняно 1825 роком змінилися, а як же сам підсудний? Щоб це оцінити, прочитаймо уривки з його свідчень під час процесу. Мені б хотілося їх привести також на доказ того: хоча цей чоловік міг виглядати кумедним і жалюгідним безумцем, то насправді було в нього щось таке – не знаю, як правильно назвати. Божа іскра, апостольський дух? Хто знає, як склалося б його життя, коли б він народився років так на 200-300 раніше: з рівним успіхом міг би втрапити в святі або бути спаленим на вогнищі.


Хоча й так йому довелося нелегко )

Але ні до виконання вироку,  ні навіть до його винесення справа не дійшла. Чи то деміург, слугою і пророком якого називав себе Марцинкевич, вирішив таким способом врятувати свого шанувальника від ганьби й муки, чи то, як запевнив би хтось з більш земним способом мислення, організм підсудного, і без того знесилений та підірваний безпритульністю й хворобами, не витримав умов повторного ув’язнення, - 7 березня 1833 року «арештант Афанасій Марцинкевич волею Божію помре».

На цьому наша оповідь, природньо, закінчується, як закінчилася і земна путь її героя. За життя він не здобув собі ні багатства, ні слави, а по смерті і сама згадка про нього щезла б безслідно, втонувши, як мільйони інших, в океані часу, якби всієї цієї історії не розшукав Орест Левицький і не описав у статті «Пророк-многовір» («Київська старовина» за січень 1885 року). Наскільки розумію, саме звідти походять всі інші відомості про Марцинкевича.

tin_tina: (Default)

-6-

Кілька наступних років були якщо не найщасливішими, то вже напевне найспокійнішими у бурлацькому житті Марцинкевича. Медики Кирилівської лікарні зуміли якщо не зцілити його, то все-таки підлікувати й поставити на ноги, сам же цей богоугодний заклад забезпечив своєму мимовільному мешканцю і сякий-такий дах над головою, і, хоч не надто щедру, а все ж регулярну поживу, а, головне, публіку, перед якою він міг розвивати свої теологічні теорії.

Складалася ця публіка насамперед з пацієнтів, що перебували у тому ж становищі, що й Марцинкевич – півхворі, півздорові, вдосталь вільного часу і мало інформації з зовнішнього світу, тож охочі до всяких новин. Не вдовольняючись такими слухачами, Марцинкевич проповідував також нижчій обслузі лікарні, яка швидко приліпила йому прізвисько «пророка», а навіть лікарям. Ці останні ніскільки промовами пацієнта не переймалися, вважаючи їх звичайним маячінням безумця.

Така ідилія тривала аж доки до штату лікарні не додався новий працівник, штаб-лікар Рудиковський. Якщо правдою є жартівливий вислів, що лікарі-психіатри часто розділяють зі своїми пацієнтами їх манії, то це саме такий випадок. Штаб-лікар Рудиковський був так само повернутий на релігійному ґрунті, як і Марцинкевич, хоча, так би мовити, в інший бік. Ор.Левицький пояснює це походженням Рудиковського – він був  з поповичів, а навіть вчився в духовній семінарії. Але чи справді ця обставина була такою важливою, чи тут швидше особисті чинники зіграли роль?


Знову під судом! )

Але не стану забігати вперед. Оскільки цей судовий процес стане завершальним у всій історії, то виділю я для нього окрему частину. Якщо хто занудився, то запевняю – ми вже добралися до розв’язки.

tin_tina: (Default)

-5-

Якщо хто забув, то попередня серія пригод Афанасія Марцинкевича у київському суді закінчилася тим, що він пред’явив усьому складу суду оригінальний релігійний маніфест. Не стільки перейнявшись його понурою есхатологією (звичайна річ для подібних документів, от я недавно чула дуже подібну проповідь від продавця – чого б ви думали? – календарів. Найпотрібніший товар при перспективі близького кінця світу!), скільки вразившись пропонованими родинними зв’язками між чільними представниками двох різних пантеонів, судейські засумнівалися в психічній адекватності автора цього писання і відправили його на медичний огляд.


Хоч і не з першого разу, але його таки визнали божевільним )

Отож, двері кирилівського закладу замкнулися за Марцинкевичем і схоже було, що там він залишиться  до кінця життя. Якби справді так сталося, то не здобув би наш вже немандрівний пророк слави філософа-містика і одного з найзначніших прештундистів, попередника численних сектантів, які на свій страх і риск тлумачили й видозмінювали християнське віровчення – а переглядаючи мережеві матеріали про Афанасія Марцинкевича, я з немалим здивуванням виявила, що саме так його характеризують деякі наші сучасники. Однак, як вже зрозуміло, вийшло інакше і довелося йому ще раз зустрітися з Фемідою, Немезідою і Кліо в одній особі. Марцинкевич ждав цього побачення шість років, нам, сподіваюся, справоздання про черговий раунд його історії доведеться чекати менше.

tin_tina: (Default)

-4-
Прикра пригода з пашпортом трапилася наприкінці 1824 року, але зібрався Марцинкевич в подорож до Києва аж у квітні року наступного – раніше не міг, бо разом з документом ребідайлівські мужики відібрали і його теплий одяг. Отож, зиму він сяк-так промикався, то проповідуючи в селах, то просячи милостині, а коли врешті вирушив шукати правди, то по дорозі його затримали, запідозривши у волочінні, і під караулом доставили у київський нижній земський суд (назву цієї установи запам’ятаймо, як звичайно у Ореста Левицького, такі юридичні деталі є вельми важливими). При усному допиті він в основному зосередився на обставинах, при яких втратив свої безцінні папери, але цього пояснення йому видалося недостатньо і ще наш герой виклав своє віровчення у письмовому вигляді, помітивши їх так: «Całemu sądu kijowskiemu czytać, jeden drugiemu podawająć» (заява була написана польською мовою).  Це Credo виглядало таким дивачним, що Орест Левицький і розпочав всю цю історію з викладу епізоду, як то члени київського нижнього земського суду читають записку Марцинкевича і її коментують. На думку письменника, цей день – в середині квітня 1825 року – видався напрочуд теплим і лагідним, старші члени суду охоче його провели б, попиваючи медок і потягуючи люлечку десь в садку біля власного дому. Молодші, натомість, краще погуляли б у Царському саду, милуючись як прегарним видовищем розливу Дніпра, так і київськими панночками. Та навіть якщо день видався не по-весняному холодний і дощовий, і то ним можна було розпорядитися якось краще, тим паче напередодні Великодня. Натомість довелося членам суду читати наступний маніфест, спробую я його перекласти, дещо скоротивши і стилізуючи під епоху.


Лев панує, тигр за ним, лисиця лукавить, вовк чуже стадо пожирає, а осел погиб! )

Про все це голосить вам слуга Божий і пророк Марцинкевич».

Ореста Левицького вельми зацікавило походження цієї чудернацької доктрини, в якій перемішався і грізний Бог Ветхого Завіту, що, однак, дозволяє шанувати незвісного пророка – всупереч виразному наказу «не будеш мати інших Богів», і раціоналістичне заперечення священнства й іконошанування, та ще й хворобливо-містичні уявлення про Юпітера та нечистого духа... Де Марцинкевич цього всього набрався – чи в Німеччині чи ще де? Хто такий той велемудрий муж, що у Смілі пробував,  а була вона, як і Умань, одним з центрів хасидизму?

Натомість ближчі до нашого часу дослідники відразу б запідозрили, що у пророка щось негаразд з психікою, і навіть зрозуміло, що. Хто там йому являвся – люта дівка-душителька? А що з цього приводу каже Фрейд? Либонь, пригнічені з дитинства комплекси вилізли назовні.

Як не дивно, судді земні (земські) були близькі до цієї точки зору і відправили підсудного на медичну експертизу.

tin_tina: (Default)

-3-
Час уже приділити належну увагу релігійній стороні життя нашого героя – як стане зрозумілим з подальшого, вона й до того об’явління була вельми важливою, а після нього взагалі вибилася на перший план.

Як і чимало інших сучасників бурхливих, перехідних, пограничних епох, був він побожним аж до пересади, як і чимало інших уродженців перехідних, пограничних територій, не зумів би точно описати своєї конфесійної приналежності. Судячи з деяких натяків у документах, сім’я Марцинкевичів належала до унійної церкви (греко-уніатської, як її тоді називали), але, коли ця остання стала високо неблагонадійною, вибрала для себе латинську вітку християнства. Отож і наш Атанасій в офіційних документах записувався як римо-католик, що не заважало йому охоче признаватися і до православ’я (цікаво, що в часі білоруських безпаспортних мандрів він по черзі шукав притулку то в католицькому кляшторі, то в православному монастирі). Але до цього все не зводилося – чи то в часі перебування загряницями, чи під час подорожі на південь, він, схоже, стикався, а то й живо спілкувався з усякого роду тодішніми єретиками та сектантами. Все це цілком переплуталося в його свідомості, зрештою, не в нього одного. Всі діти синкретичних епох такі, не всі, однак, є духовидцями і формулюють нові релігійні доктрини. А  Марцинкевичу це вдалося, дійшло ж до перевороту в його духовному житті за таких умов.


Богоявлення і його наслідки )

Profile

tin_tina: (Default)
tin_tina

August 2017

M T W T F S S
 123456
78910111213
14 15 1617 1819 20
21222324252627
28293031   

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated 23/08/2017 12:02 pm
Powered by Dreamwidth Studios