tin_tina: (Default)

Черговий уривок зі спогадів Уласа Самчука «На білому коні», надрукованих в ж.Дзвін, №2-3 за 1993 рік, ст.34-36, час дії – літо 1941 року, Львів.. Виставляються на прохання спільноти [livejournal.com profile] ua_shtab, якій потрібно було уточнити:

  •  коли проводилося описане «скандальне засідання» - 23 липня 1941 р.
  •  чи згадувалися в зв’язку з ним деякі цікаві спільноті особи, наприклад, Олесь Гай-Головко або Йосип Позичанюк – ні.

Через ці обставини, боюся, цитований далі уривок небагато поможе при уточненні потрібної картини... але мені, як і, сподіваюся,  читачам, він був дуже цікавим. Хоча б тому, що попри глибоку древність в мережевому сенсі, цей диспут мав яскраво інтернетний характер, включно з такими впізнаваними деталями, як набіг натовпу тролів і ботів, злісні оффтопіки, лютий і ярісний характер суперечки, хоча дійсна її причина не мала нічого спільного з заявленою темою, умучений модератор, який цілковито випустив віжки з рук і вже навіть нікого не прикликав до порядку і не банив, аргументи обох сторін начебто і влучні, але, як подумати, цілковито абсурдні. Виглядало воно так:


Read more... )

От поки що все, ще є опис розмови «після бою», коли Олена, Ольжич і Самчук обговорювали перебіг подій, реакція львівської публіки, яка спершу не могла збагнути, про що йдеться, не дуже будучи в курсі міжпартійних розборок, а потім організувала свого роду компенсацію потерпілим – ще одну зустріч через кілька днів, в неділю того ж тижня, тобто 27 липня. Оскільки організацією цієї зустрічі зайнялися жіночі товариства, то цього разу все пройшло куди більш гладко, було надзвичайно багато їжі й напоїв, а також вихваляння гостей. Самчукові, зрештою, це теж набрило і зрозуміти його можна.

Попри всю трагікомічність отого тролівського епізоду (яку, все-таки, корисну роль відіграє інтернет, каналізуючи ті емоції й пристрасті, що в реалі рішуче деструктивні), боюся, саме він відіграв неабияку роль в іншому трагічному епізоді – коли Олена всього кількома місяцями пізніше рішуче відмовилася покинути Київ, навіть діставши недвозначний наказ про це. Але то вже інша історія, зрештою, добре відома.

tin_tina: (Default)

(Щоб остаточно закрити тему спогадів У.Самчука – обіцяний уривок, що стосується Горліса-Горського. Тільки чесно попереджаю, що нічого особливого він там не робить і не говорить. Джерело: У.Самчук, «На коні вороному», ж.»Дзвін», №8 за 1994 р., ст. 104. Дія відбувається в Рівному восени 1943 р., коли оповідач вже збирався в дорогу –у  чергову еміграцію)


Read more... )

tin_tina: (Default)

І на завершення теми – уривок зі статті «Так було – так буде!» Написана вона була в березні 1942 року, тобто невдовзі після загибелі Олени Теліги. Автор «вертався під вечір з редакції, де наслухався повні вуха всяких скарг з різних околиць про неможливо тяжке на селах положення. Вимагають високих контингентів збіжжя, вриваються каральні відділи, забирають людей. Десь там загнали людей до церкви і спалили їх живцем. Не можна було це чути і бути невтральним» (У. Самчук, «На коні вороному», ж.»Дзвін», №7 за 1994 р., ст.43-44)


На мапі Європи закреслюється новий простір з назвою Україна )

Думаю, коли щось називати у Самчука міфологічним, то саме цей фрагмент. Але я цю міфологію розділяю, а тема загалом закрита і залишилось хіба з нею попрощатися.

tin_tina: (Default)

Бандерівці, мельниківці

Була, зрештою, одна така місцина, де представників всіх відламів націоналістичного руху трактували однаково, чи дуже хто здивується, якщо виявиться, що такою виявилася німецька в’язниця. Познайомитися з нею Самчуку довелося на початку 1942 року, коли він, вражений загибеллю Олени Теліги і взагалі всім, що творилося на Україні, написав статтю «Так було – так буде» (якщо хто забажає, поміщу хоч кілька уривків з неї). Статтю прочитали хто тільки міг, тираж газети досяг рекордної відмітки, автора, як водиться, арештували.

Але все по порядку. спершу його привели (У.Самчук, «На коні вороному», ж.Дзвін, №7 за 1994 р., ст.47-48 ) «до невеликої арештовні, вщерть набитої різним людом. Переважно молодими хлопцями селянського походження, зібраних в дооколичних місцевостях і хоронених теж молодими хлопцями селянського походження у шапках-мазепинках. Отже, перш за все, з ласкавої руки німецького Ес-Де, я потрапив до української арештовні. І всі були здивовані. Всі вони мене знали, як також знали, чому мене сюди привели. А тому негайно прибіг їх комендант і забрав мене до окремої маленької кімнатки, що була, мабуть, його канцелярією. – Ми читали вашу статтю, - казав комендант. – Нічого. На них ще прийде. Видержимо. Ми з вами»


І скільки їх таких було зграсовано ворожими силами по всій Україні протягом цих наших десятиліть )

tin_tina: (Default)

Бульбівці, бандерівці, мельниківці

Дія подальшого епізоду відбувається влітку 1943 року, передісторія його така.

Якось, «серед білого дня» автора відвідало двоє молодих людей, які запропонували Самчукові негайно збиратися, бо з розпорядження отамана Бульби він мав би стати редактором партизанської газети. Іншим завданням юних героїв було ліквідувати начальника міліції Грушецького і влаштувати напад на аеропорт.

(У.Самчук, «На коні вороному», ж.Дзвін, №8 за 1994 рік, ст. 94-95)


Отже, писалося трамвай, а вимовлялося конка. )

Але куди мав вдатися такий непоправний самітчик, варнак і маневрик, як моя особа! Не було вибору.  Для неї всі мости в Україні спалені. Залишилась тільки одна дорога – на захід. І з цим не було вагання. Не зітхалося і не плакалося. Я був повний Україною мого власного уявлення і з нею я міг мандрувати в усі кінці світу. Україна Сталінського крою не була для мене вгодним під сонцем місцем.

tin_tina: (Default)

Українсько-польські стосунки зразка 43 року

Маємо один епізод цього плану, малувато, але що вже є. Та й до нього дійшло випадково, на вокзалі станції Клевань, де Самчук опинився внаслідок нефортунного збігу обставин.

В 1943 році залізничне сполучення зробилося вельми ефемерним та непевним, розгорнулася масштабна рейкова війна і раз-у-раз якісь добрі душі пускали потяги «до неба» або бодай руйнували залізничне полотно (між іншим, така цікава ознака часу – з станційної обслуги знову зникли українці, поїзди обслуговували поляки, мадяри, навіть якісь азіати).  Отож раз, повертаючись з Крем’янця, де він чи не востаннє навідував рідних і друзів, Самчук застряв у Дубно, особливої надії добратися до Рівного раніше ночі не було. А тут саме над’їхав невідь-який поїзд з пораненими і вантажами, де знайшлися вільні місця і який начебто мав зупинятися в Рівному. Оповідач, не надумуючись, вскочив в порожній останній вагон, але, замість Рівного, опинився аж в Клевані за 30 кілометрів від Рівного. Робити було нічого, довелося якось примощуватися на станційній лавці і чекати наступного поїзда, який начебто мав би з’явитися у першій ночі.

Але й полежати на лавці не вдалося


Українці і поляки нищать одні одних, а поза тим все тихо і мирно )

tin_tina: (Default)

Семіти, антисеміти
І вороги й не вороги жидівства не могли з тим миритися.

Але чи була подібна родинна трагедія першою? Далебі, ні.

(У.Самчук, «На коні вороному», ж. Дзвін за 1944 р., №6, ст. 95)


подія несамовитого значення )

Трагічна доля сусідчиної сім’ї підштовхнула оповідача до роздумів про долю єврейства взагалі. От як воно виглядає. (Ibid, ст. 96), я думаю, в тому, що автор послідовно вживає слова «жидівський, жидівство», ніхто особливого антисемітизму не запідозрить? В часи його молодості вони все ще залишалися загальновживаними і літературними.


Що це за така відміна людей і яке їх призначення в історії людства? )

tin_tina: (Default)

Антисеміти, філосеміти

(Не всі, але всі)

Годі написати більш-менш адекватне відображення воєнного періоду в Україні, оминувши єврейську тему. От і до неї руки дійшли.

Яким би прикрим це не видавалося, але серед близьких друзів чи знайомих Самчука була-таки принаймні одна людина, яка дозволяла собі «антисемітські» висловлювання. Але не спішімо кидати в неї каменем.

Це були тільки висловлювання, ні в що конкретне вони й не могли вилитися, бо належали жінці дуже літній, було їй тоді вже 76. І стали вони наслідком гіркої родинної трагедії, яку їй довелося пережити. Половину її родини – доньку, внучку, правнучку – вигубили «наці Сталіна». А майбутнє виявилося ще страшнішим – інших її близьких знищили «наці Гітлера». Бідна жінка намагалася якось собі пояснити те, що відбулося. І от що з цього вийшло.

(Улас Самчук, «На коні вороному», ж. Дзвін, №7 за 1994 р., ст. 31)


Read more... )

(Ibid, ст. 32)


Read more... )

(У.Самчук, «На коні вороному, ж. Дзвін за 1944 р., №8, ст. 78)


Read more... )

tin_tina: (Default)

Боротися з кожними силами, які з погляду наших інтересів є негідними

 Одним з джерел інформації для Самчука, що провів осінь 1941 року в Рівному, були радіовісті з-за Ламаншу. «Звідти подавалися справжні вісті про справжні події, а пропаганду подавалося в переконливій формі прекрасними стилістами, між якими могли бути і такі, як відомий лауреат Нобля письменник Томас Манн». З приводу його «Апеляції до розсудку» Самчук відгукнувся так

(Ibid, ст.84)


Read more... )

З цієї точки зору становище стало ще напруженішим, після Перл Гарбору та вступу .у війну Америки.

(Ibid, ст.99)


Read more... )

Така бентежлива ситуація між молотом і ковадлом домінувала у наших українських домініях, одначе ми були, ми жили, ми діяли. І не думали здаватися. Наше село формувало свої фаланги спротиву, наше місто видержувало натиск терору, наша редакція сперечалася. Моє особисте бути чи не бути, день-щодень важилось на вазі сліпої Фортуни, але я не думав здаватися також».

tin_tina: (Default)

Як рівні з рівними

Більше-менш закінчивши з літом 41-го, переходимо до другої частини спогадів – «На коні вороному» (назва, по-перше, є антитезою до «білого коня», по-друге, нагадує про того апокаліптичного вершника з вагою в руці). Про Львів і Галичину взагалі там буде дуже мало, зате чимало матеріалів про Київ і Волинь. Так що можна відважитися на сякі-такі порівняння, наприклад, з «Хрещатим яром» Докії Гуменної чи спомини інших киян. Ну, а Волинь, тим більше з точки зору нейтрального спостерігача – це взагалі рідкість.

Давайте на початок я викладу фрагмент про особливості спілкування «емігрантських» і «підрадянських» українців. Конкретно Самчука і родини Прахових. Ми могли б тут сподіватися на не надто теплі стосунки, нагадаю, що оповідач врешті «забрав» свою кохану Таню від її дотеперішньої сім’ї. Та й, як стане зрозумілим з подальшого, його політичні погляди Прахови аж ніяк не поділяли. Тим не менше, як люди інтелігентні та висококультурні, вони всі зуміли не те що втриматися в рамках пристойності, а навіть зблизилися. Хоча попервах деякі особливості радянського життя, разюче не схожі на все, йому звичне, Самчука дивували. (Не кажу вже про побутові подробиці, тут і він, злиденний емігрант, виглядав сибаритом).

Отож,  жовтень-листопад 1941 року, Київ, У.Самчук знайомиться з сином Тані, Анатолієм Праховим. (Улас Самчук, «На коні вороному», ж. Дзвін, №6 за 1994 р., ст. 65)


Read more... )

Я думаю, цей комунікаційний досвід можна сміливо поставити в плюс обом сторонам. Ще краще складались відносини зі старшим поколінням Прахових – батьками Таниного чоловіка Адріана, Миколою і Ганною Праховими, що мешкали тоді на розі Сінного базару і «бувшої Великої Житомирської». Найвідомішим представником цієї родини був, либонь, Адріян Вікторович Прахов-старший, видатний мистецтвознавець, професор Петербурзького універститету.

Про суто «мистецьку»  сторону його діяльності мені вже колись доводилося писати, тому цей уривок – винятково про родину Прахових, емоційну та інтелектуальну атмосферу в їхньому домі.


Read more... )

tin_tina: (Default)

І, на завершення цієї частини (бо «На білому коні» закінчується приїздом Самчука до Києва у жовтні 1941-го), кілька уступів, зв’язаних з темою поліції. Скільки розумію, теж цікавою.

Якась не зовсім зрозуміла поліція згадується вже у львівських епізодах – правда, дуже побіжно, фактично, нічого змістовного тут витягнути не вдається, окрім інформації, що більше цим цікавилися бандерівці. А от з уже детальніше описаною волинською поліцією Самчук зустрівся випадково – ще один монстр автомобілебудування, на якому йому довелося їздити, застряг акурат біля відділку поліції, причому ще й того відділку, куди Самчука в часи бурхливої юності тягали для профілактики, як потенційну «дзіч гайдамацьку». Але сьогодні там сиділи інші люди.


Read more... )

Якби ж то всі проблеми вдавалося розв’язувати так легко! Що цікаво, оповідачеві та ініціаторові горезвісної конфіскації довелося зустрітися ще раз – за значно трагічніших обставин. Обидва опинилися в німецькій тюрмі, звідки вийти вдалося тільки одному...

Але це вже друга частина спогадів – «На коні вороному». Оскільки вони ще цікавіші і прикметніші, ніж перші, то викладу я і з них кілька фрагментів.

tin_tina: (Default)

Полонені  заповнили всі дороги, всі міста…

Тепер нам може видатися дивним, чому Самчук ніпівсловом не згадав про липневий погром у Львові і його жертв. Не бачивши його на власні очі, він, напевно, щось-таки чув.

Як мені здається, одною з причин було те, що тоді ж на його очах проходила значно масштабніша трагедія полонених з Червоної Армії. От про це він писав дуже багато і його жахала масова загибель сотень тисяч молодих та здорових людей. Особливо ж за контрастом з 1 Світовою, коли ставлення до полонених було зовсім іншим.


Read more... )

tin_tina: (Default)

Розважання «зцєнтей глови»

З іншими сусідами справа складається доволі невесело, і це при тому, що « «нова Європа» набирала розгону.


Read more... )

(Зважуся на маленький коментар: попри всі взаємні кривди і образи, важко заперечити, що з обох сторін були також люди з доброю волею, згодні і готові на співпрацю – хоч би той начальник залізниць. Тому становище в 1941 році виглядало не так аж фатально, як пізніше – про що Самчук теж писав і до чого я також планую добратися. Разом з тим, у пригоді з ревіндикованою церквою Самчук об’єктивно теж зіграв за правилами «гарненької секретарки», добившись мети за допомогою особистих зв’язків. Не виключаю, що другою стороною конфлвкту це могло бути сприйняте як використання чуми у боротьбі проти холери).

tin_tina: (Default)

Чеське село Молодава

(Ibid, ст.46-47)

«Це було колись, як і всі чеські «колонії», багате, впорядковане село, до якого тепер помітно торкнувся дух колективізаційного мору. Шукаємо якогось начальства і знаходимо старосту, десь аж на краю села, чи не єдину українську родину, і той призначає нам нічліг. Чеські «седлаці», які живуть тут у третьому поколінні, все ще говорять між собою виключно чеською мовою, з місцевим населенням не мішаються, дуже горді своїм походженням і своєю культурою і так само, як і їх предки в Чехії, дуже відрізняються від решти слов’ян своєю поведінкою. Мій покійний батько жив по сусідству з ними і мав ділові контакти, поважав їх за розум, такт, поведінку, цінував їх як добрих господарів і радив іншим брати з них приклад. І треба визнати, що вони багато спричинилися для піднесення господарської культури цього краю. Уявляю, як нелегко було їм давати раду з більшовицькою голотою, хоча треба й те сказати, що за минулих революцій, коли «влади» мінялися мало не кожного місяця, від чого населення мало завжди багато клопотів, чехи умудрялися найменше потерпіти, що треба завдячувати їх політичному тактові і культурі поведінки. Але на цей раз, видно, найменше їм пощастило, бо село почало виразно занепадати.


Read more... )

Фразу про те, що чехи намагалися не мішатися з місцевим населенням, не треба розуміти аж надто дослівно, бо «в скорому часі» виявиться, що братова Самчука, Люба, з якою він тільки тепер зумів познайомитися, - чеського роду.

 Не стану приховувати також того, що, коли мова заходить про інших братів-слов’ян, тон її змінюються.

tin_tina: (Default)

Отаман Бульба

Так, саме Київ був головною метою «мандрівників на Схід», але поки що він був недоступним. Тим часом: «перебування у цьому, без сумніву, патріотичному й чесному товаристві, більше романтичному, ніж діловому, починало мене смертельно нудити». А рідна Волинь – на відстані простягнутої руки, тобто кількох годин доброї їзди. Отже – «моє рішення їхати на Волинь тверде, як діямант, і невмолиме, як фатум».

Гаразд, але як же туди добратися? Отут і трапився випадок, правильніше – зустріч із ще однією прикметною для свого часу  людиною. Тепер-то ми його ім’я добре знаємо, але ще років 20 тому воно мало кому і мало про що говорило. (Ibid, ст.41)


Отаман сонарно, оптично, для шарму )

Як показало майбутнє, бойові якості  тритонової тягарівки були, як висловлюються наші західні сусіди, «моцно пшерекламоване». «На Волинь» вдалося добратися далеко не з першого заходу і не всіх своїх численних пасажирів вона зуміла дотягти до кінця – половину довелося висадити через чергове нездужання машини і вони вже справлялися, як самі зуміли. В підсумку, однак, виявилося, що ці ізгої добралися до мети навіть швидше, аніж решта пасажирів «добрячої беззубої бабці ЗІС».  Зрештою, з великими труднощами доїхали до відомого міста Дубно, а там, вже в Самчукових краях, змушені були зупинитися біля села з романтичною назвою Молодава. Оскільки ж це село населене було переважно чехами, яких тоді чимало мешкало на Волині, то в нас з’являється можливість ще раз поговорити про різні особливості різних західних слов’ян і їх стосунки зі східними братами.

tin_tina: (Default)

Шептицький і Ленкавський

«Я не був ані католиком, ані клерикалом (…), але <довголітньо співробітничав> з нашим католицьким середовищем взагалі, де я знайшов чимало приятелів і прихильників, включаючи сюди і самого великого князя нашої церкви, незабутнього митрополита Андрія».


Князь церкви )

Зовсім інакше виглядала зустріч з тими, кого Самчук іронічно називав «нашими чудовими противниками». Пропущу «винятково скандальну і дуже своєрідну» сцену, влаштовану юними бандерівцями прибульцям із заходу з нагоди спільного виступу в товаристві письменників та журналістів. Про це писали чимало. А от як виглядала «вилазка на ворожу територію», себто у штаб бандерівців на вулиці Руській.


Рамзес ІІ )

(Заувага – як відомо нам, обом відвідувачам довелося побоюватися зовсім не бандерівців. Тим не менше, варто цю сцену запам’ятати. На моє глибоке переконання, саме ці докори юних бандерівців – ви, мовляв, сиділи по кав’ярнях, коли нас тут вивозили на Сибір і вистрілювали – і змусили Олену прийняти фатальне рішення залишитися в Києві зимою 41-42 року).

tin_tina: (Default)

 Львів у цей бентежний час був мішаниною

Ці перші дні у Львові мали у спогадах Самчука один неприємний акцент – дуже неприязні стосунки між бандерівцями і мельниківцями (сам письменник, нагадаю, належав до останніх, хоча був з натури людиною дуже толерантною і особливо такими справами не переймався). Але це саме неприязні стосунки, а не, скажімо, взаємна різанина, як воно виглядає в деяких сучасних викладах.

(продовжую цитувати «На білому коні», ж.»Дзвін», №2-3 за 1993 рік, ст. 30)


Read more... )

Далі йде виклад, сказати б, роману між письменником і містом, який тривав щонайменше від 1926 року. Для волиняна, ще й родом з села, Львів був не просто великим містом, а справжньою інтелектуальною й культурною Меккою. Звичайно, цікавив його насамперед український Львів –


Read more... )

tin_tina: (Default)

Діяти з почуттям такту і любови

Невелике вступне пояснення – до Львова Самчук дістався в компанії Олени Теліги. Разом вони вирушили з Варшави, разом перейшли Сян, а потім де пішки, де на селянських підводах здолали решту шляху. Вже десь на останньому відрізку шляху, за Городком, їх обох підібрала попутна машина з німецькими вояками. Зав’язується розмова, військовики настроєні досить по-товариськи, певний лейтенант навіть переконаний, що «Україна дістане незалежність як Словаччина чи Хорватія». Самчук, маючи вже за плечима досвід Карпатської України, настроєний зовсім не так оптимістично. Тим часом («Дзвін», №2-3 за 1993 р., ст. 28-29)...


Read more... )

tin_tina: (Default)

В історичній серії тимчасово робиться перерва (мабуть, я й так всіх вже занудила Рославцями і 18 століттям). На прохання спільноти [livejournal.com profile] ua_shtab, викладаються фрагменти з мемуарів письменника Уласа Самчук «На білому коні» та «На коні вороному». Перша частина публікувалася в журналі «Дзвін», №1 та 2-3 за 1993 р.

Спершу пояснення, нащо це потрібно Ми спільними силами намагаємося розібратися, що саме відбувалося на заході України влітку 1941 року, а також у «суміжні» періоди, особливо цікавими були б описи Львова і Волині. За місцем дії спогади Самчука підходять нам як не можна краще, з часом трохи гірше – він опинився у Львові 18 липня 1941 року (якщо хтось пам’ятає з біографії Олени Теліги перехід через Сян, то це вони разом і переходили). Отож, відомостей про те, чи відбувся на початку липня у Львові антиєврейський погром і хто саме його організував, ми в Самчука не знайдемо. Однак і з пізніших подій, сподіваюся, дещо вивести вдасться.

Ще одна причина, з якої мемуаристика Самчука варта уваги – виразна нейтральність його фігури. він член ОУН, але не бандерівець, а мельниківець, при тому не трактує ідеологічні розбіжності надто всерйоз, і взагалі має спокійну витриману натуру. Як і годиться волинянину, бо родом він з околиць Дермані. Ще краще виглядає картина з «міжнаціонального» боку: у нього з усіма добрі стосунки. Початкову освіту Самчук взагалі здобув російською мовою, кільканадцять років прожив у Празі, мав силу-силенну приятелів не тільки  серед українців (етнічних чи політичних, західних та східних), а й серед поляків (при тому, що колись дезертирував з польської армії), німців (і втік до Бреслау, де дуже швидко ввійшов до тамтешнього «вищого світу»), чехів (і завдяки Празі, а також тому, що серед його свояків були волинські чехи), росіян (теж етнічних і політичних), а пізніше опинився аж у Північній Америці.

Давайте я для вступу приведу фрагмент, який стосувався б «порівняльної характеристики» різноплемінних західних слов’ян.

«На білому коні», (ж.Дзвін, №1 за 1993 р., ст.39)


Read more... )

Profile

tin_tina: (Default)
tin_tina

August 2017

M T W T F S S
 123456
78910111213
14 15 1617 1819 20
21222324252627
28293031   

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated 23/08/2017 11:45 am
Powered by Dreamwidth Studios