tin_tina: (Default)

Прихватизована Темза

I wander thro' each charter'd street,
Near where the charter'd Thames does flow.

Слову charter'd пощастило — як тільки його не переклали! Аж складно здогадатися, що це те саме слово оригіналу: і пишна (вулиця й Темза), і вільна, і така, що там «панує знать», і спонукає до «роздумів про права», і «сковано», і «нанесено на креслення» — і ще бозна-що, і це при зрозумілому навіть і неспецу корені «charter». Колись воно більше на якусь хартію натякало, а тепер на літаки (і чартерні рейси)!

Read more... )

Чи це занадто грубо вийде? Зате точно. Або й загадково, кому як. Можливо, років через двісті це слівце (нарешті!) вийде з ужитку?



tin_tina: (Default)
Дуже перепрошую всіх, хто настроївся на Блейка, а я несподівано переключилася на Монтгомері! Так якось збіглося. Але, нагадавши, що «Альпійська стежина» — автобіографічний нарис літературної матері «Енн…» та інших прецікавих дівчаток, міститься отут.

 

Ми ж повертаємось до «Лондону» (якби до міста, то до Лондона, але це назва твору) і маємо розібратися з питанням:

Прокляття блудниці

Про неї йдеться в 4-ому катрені:

 

Read more... )

Ну що ж…, значення дійсно туманне, підставити можна багато чого, а все ж цей катрен легший за «хартійну Темзу».



tin_tina: (Default)

Плач маленьких сажотрусів

З сажотрусами практично всі зацікавлені особи впоралися вдало, я лише узагальню.

Read more... )
tin_tina: (Default)

Повії, Темза, сажотруси

За своє життя я допустилася кількох перекладацьких гріхів, але в одному досі не завинила — за англійську поезію не бралася. Ну бо й куди…, — не кажучи вже про віршувальну техніку, я б часто не вміла і підрядника скласти. Слова багатозначні і хтозна, чого автор вживає якесь дуже чудернацьке? Може, то словесна гра, може, 15-е за місцем у словнику значення, може, за розміром підійшло… А, може, просто помилка друку, оно як колись отой Пальмовий день…Темна воно річ, а відомо ж — те, що губиться у перекладі, це і є поезія.

Так, принаймні, запевняють перекладачі старшої дати. Вони ще не знають, що виросле нове покоління читачів, яке впевнено запевняє: нічого подібного! Якщо ми чогось в тексті не розуміємо, то це переважно тому, що описувані автором реалії давно відійшли в минуле. Виявляється, навіть сучасним англомовним англійцям потрібні пояснення не кажу вже Шекспіра, а поезії, написаної на межі 18-го-19-го століть. Детальні такі пояснення, кожен рядок окремо.

Шкода тільки, що в різних підручниках ці пояснення різні…

Отакі хаотичні думки з’явилися в моїй бідній голові, коли я прочитала певну перекладацьку дискусію. Втрапила на неї геть випадково. Даруйте за інтимну подробицю, шукала книгу для читання у ванні, знайшла журнал «Всесвіт», №5-6 за 2011 рік, де акурат один читач не згоден був з друкованими раніше перекладами поезії «Лондон» англійського класика Вільяма Блейка, ну й пішло… До дискусії підключилися інші люди (в тому числі, викладач англійської літератури в одному з кращих американських вузів).

Не знаю, чим все завершилося, бо дискусія успішно дотягла до кінця 2011 року, не схоже, щоб сперечальники згодилися, а більше номерів у мене немає.

Щоб з’ясувати, про що йдеться, то от оригінал

Read more... )

Тут в читача, боюся, голова піде обертом. Про що ж, холера, йдеться в цьому вірші? Ну, крім загального означення: автор блукає Лондоном і описує свої враження.

Сформулюю-но я три питання. Зарані попереджаю, що точної відповіді на всі три не знаю. Просте, складніше, найскладніше.

1. Що то за сажотруси (Chimney-sweepers) такі, чого вони кричать (плачуть) в церкві? Можна їх, якщо не влазять у розмір, замінити кимось іншим, — каменярами (як у № 2), мулярами, штукатурами? Це, повторю, найпростіше питання, недаремно сажотрусів переважно так і залишають сажотрусами, але от чого вони кричать, від повноти життя чи що?

2. Кого і за що клене «повія юна» (youthful Harlots curse)? Чужі «подружні катафалки»? Образ дійсно сильний, але їй-то що, хіба вона заміжня? А що то за невинне немовля і воно тут до чого? І чиє?

3. Питання найгірше. Яка там ця Темза з вулицями? Пишна? Вільна? Хартійна (що це таке?) Схиляє до роздумів про права? Буває, звісно, мене от ходіння вздовж залізниці схиляє до роздумів. А «уличный чертеж» — що воно таке і, знову ж, чому цей сам епітет (charterd) автор вживає і щодо Темзи? Вона теж схиляє до роздумів чи прокреслена? А, може, ці всі люди неправі і мається на увазі щось зовсім інше? Щось таке — сучасникам автора («Лондон» написаний, принаймні, опублікований 1794-го року) воно видавалося очевидним, а нам — ну ніяк?

Прошу відважно писати. Все приймається!


tin_tina: (ромашка)

Хохли образовані і необразовані

Перепрошую тих, хто чекав на кресових українців, натомість знаходив Короткевича – все мені який «скок в бок» трапляється. Але, що стосується воронезьких хохлів, то тут вже небагато залишилося – спостереження Б.Познанського, які стосувалися розвитку освіти в цій групі населення, а також як воно те вийшло, що саме школа стала найдійовішим чинником їхньої асиміляції.

Read more... )

Так! ці хохли втратили усвідомлення себе, своєї національності, і не доросли ще до розпізнавання її в інших».

tin_tina: (Default)

Модель асиміляції – інша чи та сама?

Закінчили ми, нагадаю, тим, що в часи Познанського (60-70-і роки 19 ст.) практично вся торгівля півдня Воронежчини була зосереджена в руках «хохлів» - вони виграли культурну й економічну війну зі своїми сусідами, як росіянами, так і греками. Але далеко не все було так рожево...


Обрусіли, але не за місцевим зразком )

От такими шляхами приходила цивілізація й асиміляція у хохлацькі слободи Воронежчини, тим не менше, вони зуміли дати українській культурі і Плужника, і Пономаріва. Як не раз підкреслював Познанський, ця асиміляція проходила не під впливом найближчих сусідів, на яких «хохли» дивилися зверхньо. «Завинили» в даному випадку мода, земство, армія, не в останню чергу також школа. Тему розвитку освіти в українській Воронежчині я залишилу собі на опісля, а поки що не втримаюся від одного «сужета».

Чи не здається вам, що між воронізькими хохлами і житомирськими поляками є дещо спільне? І ті, й інші асимілювалися (чи реасимілювалися, в даному випадку неістотно) не за місцевим зразком, оскільки за культурним рівнем його перевершували, а за майнстрімівським, столичним. (В дитинстві трапилося мені провести кілька тижнів у сільській Житомирщині і досі пам’ятаю, як страшенно дивували мене й різали вухо всі ці «мона» замість можна і «дома» замість дім). Житомирські поляки засвоїли літературну українську мову, воронізькі хохли, хоч і не на протязі життя одного покоління – «московську російську». Звичайно, повних аналогій не буває, отож за житомирськими поляками не водилося ні «мотивирования за бороду», ні висловлювання про своїх же єдинокровних братів фразами типу «хохла необразована» (тут би мало бути мазура непросвіщенна чи що?) Тим не менше...

tin_tina: (Default)

Воронезькі хохли – загальний вигляд і спосіб життя

Воронезький хохол не схожий на українця: вони жвавіші, повороткіші, нема в них української недовірливості, похмурості, не дивляться вони з-під лоба, як подніпровці. Тутешній донський хохол – колоніст, що цілковито втратив традицію і повністю зайнявся облаштуванням на новому місці. Далекі його предки, помираючи у первісно зайнятих ними, найближчих до їх батьківщини степах теперішньої Харківщини, забрали в могилу їх історію, їх минуле; а вони, тутешні теперішні хохли, не знають навіть, звідки прийшли їх батьки, я вже не кажу про те, що не знають, ким були їх батьки. Зіткнувшись тут, навіть не на порубіжжі, а в нейтральному, покинутому ордою степу, з великоруськими поселенцями, під суворою, а все-таки регламентуючою владою, хохли не воювали з сусідами мечем, однак не уникнули війни економічної та культурної. З цієї війни з колоністом-співпоселенцем хохли вийшли переможцями, але самі були переможені культурою метрополії. Тут в південних повітах Воронезької губернії вся торгівля і вся промисловість в руках хохлів. Великорос переважно хлібороб. Це виразно проявляється в тому, що тут на півдні торгово-промислових великоруських сіл нема, а торгують хохлацькі слободи, - звісно, не всі, є й хохли-хлібороби, але торгових російських сіл в південних повітах Воронезької губернії нема зовсім.


як вони дійшли "до жизни такой" )
tin_tina: (Default)


Продовження історії Білогорської обителі
(попередня частина, якщо хто забув, закінчилася тим, що першозасновниця обителі, Марія, так і померла, не дочекавшись офіційного визнання монастиря. Причиною тому була і її власна нетерпеливість, і бюрократична тяганина)

Краще пішла справа в Маріїного помічника, Івана Тищенка – до нього пристало кілька старців і разом вони утворили свою невеличку обитель-монастирок, де були на правах братчиків (себто вели монаший спосіб життя, хоч не приймали чернечих обітниць).  Братчики вели життя достойне і добре ладнали з сусідами, які не жаліли для них пожертв, а кожна селянка навіть спеціально призначала на своєму городі одну   з грядок овочів – капусти чи картоплі – на потреби монастиря. Натомість божі старці лагідно й гостинно приймали в себе і багатих, і убогих богомольців, ніким не гордували, всім нужденним давали притулок і просили до трапези. Словом, в обителі панував дух істинного християнства – щирої і добросердечної релігійності. Керував обителлю в ті часи Андрій Миколайович Васильченко (пізніше в монашестві прийняв ім’я Антоній).


Що було далі )

Сякий-такий порядок в розгуляному монастирі навів лише новий настоятель, отець Петро. Але тоді вже й тіні не залишилося від давньої святої обителі – вона перетворилася у кращому випадку на добре організоване господарство. Крім печерної, добудували ще дві церкви, під одною з них поховані першозасновники обителі – Іван та Марія, там же біля входу в склеп на стіні висять їх портрети. Марія на цьому портреті написана одягненою в білу свитку, яку й тоді ще носили селянки-«хохлушки», і в намітці, пов’язаній по очіпку.

tin_tina: (Default)

Історія Білогорської обителі

Ця обитель існує й досі і має репутацію цілком поважаного святого місця, легко знайти інформацію про неї в інтернеті. Однак ця інформація дещо неповна, от як виглядало все у викладі Познанського, - а він був живим очевидцем чималої її частини.


Read more... )
tin_tina: (Default)

Познанський – чужина, хохли і хохлуші, богомілля

Щоб я мимоволі не збила читачів з пантелику: розлогу цитату з Шевчука я помістила тому, що там згадувався Борис Познанський, а ще тому, що там приводився цікавий приклад міжетнічної інтерференції. Так-то між В.Ш. і Б.П. нема особливого зв’язку (хіба що оте гіпотетичне частково-польське-походження і безперечна приналежність до українського культурного поля). Шевчук – наш сучасник, Познанський жив у 19-у столітті. Шевчук з Житомира, Познанський – з Стародубщини (отож, теж кресовий українець, подібно до героїв свого нарису). Ну і не останнє: Шевчук, кажучи мовою 19-го століття, різночинець, Познанський – хоч з дрібного, але дворянства. Біографія в нього хоч і не така, щоб тиражувалася мільйонами, а все ж нерідкісна для його часу й оточення: Київський університет (часів «Основи»), хлопоманство, участь в «Старій громаді», вчителювання на Київщині і в Катеринославі, заслання з забороною жити на Україні. Дещо випереджаючи події – до рідного краю він так і не повернувся,   жив спершу на Воронежчині, пізніше – на Північному Кавказі.

Час дії «Воронезьких хохлів» - саме перші часи, а навіть перші дні заслання (літо 1866 року). Період невеселий і нелегкий, нічого дивного, що вигнанець не міг щиро милуватися красою тихого Дону і містечка Павловська, що й був місцем його «водворения». Ніби й недалеко від’їхав, а все виглядало йому чужиною, навіть російська мова, до якої він звик з дитинства, звучала якось незнайомо. Не стільки рідної природи бракувало, скільки рідних людей...

Першою примітною подією на новому місці проживання, яка й вивела молодого засланця (було йому тоді 24 роки) з апатії, став хресний хід до ріки з нагоди свята Макавеїв. Уточню тут, що, не надто переймаючись славою іудейських войовників-Макабеїв, народ і тоді, і тепер переважно шанував «маковія» як перший празник періоду збору урожаю, і в’язався він не стільки з героїчними братами, скільки з маком, медом, яблуками, шуликами і щедрим серпнем. Хто ж міг встояти проти подібного свята? У всякому випадку, не природжений етнограф!


Read more... )


Треба відмітити, що подібні особи не були рідкістю поблизу святого монастирка, бо й сам цей монастирок був місцем непевним. Щоб розповісти про нього докладніше (нікуди я не дінуся від теми низової, народної та офіційної релігійності і їхніх, часто плутаних, стосунків), доведеться мені розпочати новий розділ. Повірте – цікавий! Буде там і «жінка святого життя», і достойні братчики, і черці-розбійники.

tin_tina: (Default)

вірніше – про австро-угорський міф. Продовження однієї давньої розмови, про яку згадувати не хочеться – от здуру поексцитувалася, що мені тепер нерідко трапляється. У спокійному стані мала б написати таке.

Трапляється думка, що теперішній «австро-угорський міф» в українській літературі (хоч би в Андруховича) – явище мало того, що цілковито реакційне – бо при житті Дунайської імперії її гарячими сторонниками були зовсім не ті, кого тоді називали прогресивними, тим більше революційними, - а й навіть безприкладне, цілковито незнайоме жодному постімперському народові. Ні угорці, ні чехи, ні поляки, ні австрійські німці, згідно з цією версією, жодних симпатій до покійної держави не мають і мати не можуть, адже вони у свій час приклали абсолютно всі зусилля, щоб її розвалити – і це останнє успішно повелося.


Read more... )

Не вдаваймося зараз до докладного аналізу цих останніх десятиліть. Було там усяке, чимало й гіркого. Але було і досить доброго, щоб побажати покійній імперії – спочинь з миром! Ми так і не спромоглися тебе забути, ти могла б стати кращою альтернативою.

tin_tina: (Default)
 
Дуже перепрошую всіх, хто даремно заглядав до мене весь цей тиждень. Я лінувалася. Потроху через вже згадувані прескрипції на дефекти, а потроху – щоб оновити гостроту сприймання. Чи то пак, писання.
 
Чи це останнє мені вдалося, покаже майбутнє, але певна користь таки була. Завдяки своїй, хоч якій неповній, вбудованій статистиці, я з неабияким здивуванням довідалася, що певний, досить давно написаний пост, все ще читають. Може, не аж надто багато людей, а все-таки хоч двоє-троє за тиждень.
 
Його героїня, Дарія Віконська, і за життя не була надто відомою, тим паче після своєї трагічної смерти. Була вона з природи аристократично скромною, та й жодна політична сила якось не бачила потреби піднімати її на щит. А все ж - невже ж у нашій культурі аж надто багато таких – останніх представників древнього роду, критиків європейського штибу?
 
Тому всім читачам «Дарії Віконської» я приготувала миколайковий подарунок.

Read more... )
 
tin_tina: (Default)
Спробую я цього разу поєднати дві свої пристрасті: гребання в старих журналах і роздавання подарунків. Найбільш морському серед моїх френдів [livejournal.com profile] barcaroly  – морська поема.
Сен-Жон Перс
Орієнтири

(переклад з французької Михайла Москаленка)
Read more... )

(повністю тут )
tin_tina: (Default)
     Раз вже в нас, хоч і контрабандою, з’явилася кримська тема, то от її продовження: стаття Валерія Возгрина «Сицилія і Крим – два осередки передвідродження» («Всесвіт», №7, 1998 рік).
    Прецікава стаття, правда. Автор з великою любов’ю і неабияким талантом описує дві райські країни – Крим і Сицилію 14-16 століть. Лагідний клімат, незрівнянної краси природа, культури, що стали сполучною ланкою між античністю, арабсько-мусульманським світом і вже жевріючим Ренесансом. «Культури», хоча можна було обійтися й одниною, настільки багато в них, виявляється, спільного. І не випадково, бо у кримській культурі навіть пізнішого часу все ще прочитувався італійський слід.
 Read more... )
tin_tina: (ромашка)
     Продовжуючи тему гребання у старих журналах – у №7 «Всесвіту» за 1997 рік наткнулася я на цікавий сюжет, герой якого, як твердять перекладачі, вони ж автори супровідної статті В.Калашников і Ю.Мицик (знаю, що Мицик колись облажався з султанами і гетьманами, але не все ж йому помилятися!), - людина видатна і широко знана. Правда, я вперше довідалася про капітана Джона Сміта (1580-1631), але як написано в тій же статті, «ім’я капітана Джона Сміта відоме кожному школяреві у США»: один з батьків-пілігримів американської нації, один з засновників Віргінії, хрещений батько Нової Англії, перший англомовний письменник на території США, прабатько американської літератури та історіографії. Звучить солідно, але й до Америки його життя виглядало не убого, досить сказати, що окремі епізоди його автобіографічного твору «Достовірні записки про подорожі й пригоди капітана Сміта у Європі, Африці та Америці» використав Шекспір у п’єсі «Буря». А нам може бути цікавим, що відважного Сміта заносило і в наші Палестини і він навіть знався з нашими далекими предками.


    Виглядало воно так. Сміт рано осиротів, опікуни, як водиться, обібрали його до нитки і у 16 років, прихопивши 10 шилінгів – єдине, що виділили йому з бáтьківщини, хлопець вирушив шукати пригод та, як колись казали, хліба козацького. Інакше кажучи, подався в найманці. Звивистий вояцький шлях привів його спершу – в Голландію (саме під час революції), звідти – у Францію (війна проти Гізів), ще далі – до Фердинанда Австрійського, від нього – до Жигмонта Баторі і Михая Хороброго, що саме потребував допомоги у битвах проти турків. Цього останнього володаря мої читачі вже могли б пам’ятати (за «Сімома князями на один престол» ), це вже недалеко від нас. І справді, капітан Сміт не оминув України, але втрапив туди кружною дорогою.

Життя і пригоди Джона Сміта )
    На цій ноті – доволі дивній як для батька-засновника майбутньої республіки, я й закінчу.
tin_tina: (Default)
       Чеське парі
   Read more... )

Всесвіт, № 5-6 за 1996 рік
tin_tina: (Default)
 Перечитала попередній пост на предмет виловлення бліх – і таким він видався мінорним... Насправді ж це не планувалося, я хотіла вияснити деякі цікаві (особисто мені :-) ) питання, от хоч би відносно родини Федоровичів. А заодно ще й знайти контраргументи по відношенню до дуже поширеного уявлення про українську культуру як замкнену на суто внутрішніх проблемах і неаристократичну. А, раз неаристократичну, то й незакорінену, без своєї давньої традиції.
Що, звичайно, неправда, інша справа, що і ми самі часто про ті традиції не здогадуємося і дізнаємося про них, сказати б, з других рук. От хоч би з виступу італійського славіста Санте Грачотті, який (виступ) я випорпала в тому ж 3-4 номері «Всесвіту» за 1995 рік.
Read more... )
tin_tina: (Default)
     Вже котрий рік підряд вислів: «літо – час відпочинку» викликає в мене хіба що легку усмішку. Який там відпочинок, коли на мене з завидною регулярністю валяться все нові й нові роботи. Звичайно, під претекстом: «На канікулах і так робити нічого». І спробуй поясни, що в мене тих канікул всього 28 днів, а реально – добре, коли половина з того.
    Це літо теж не стало винятком, замовлення, від якого я через слабкість характеру і хронічний брак коштів не відмовилася, доволі велике, замовники мешкають досить далеко (пейзажі надзвичайні і більше схожі на За-, ніж Передкарпаття, але дорога...). Отож на власну тему я бозна-коли зберуся, а поки що перепощуватиму знайдені у старих журналах цікавинки.
    Будь ласка, не смійтеся з цієї моєї манії, себто з любові до старих журналів. Там часто трапляються речі, яких і в сучасному інфосвіті не знайдеш, от хоч би у «Всесвіті» №3-4 за 1995 рік є таких аж три. Доволі велика стаття про кіно Фасбіндера (я час від часу потрапляю в наркотичну залежність від його стрічок), текст виступу італійського славіста Санте Грачотті «Українська культура XVII ст. і Європа» - про зарубіжну україністику і українське бароко. І кілька сторінок, присвячених Дарії Віконській.
Read more... )
    Я б хотіла написати про це інакше... Про Джойса, «Райську яблінку», «За державну бронзу» пера Дарії Віконської. Але вийшло таке. Вибачте.

Profile

tin_tina: (Default)
tin_tina

May 2017

M T W T F S S
1 2345 67
891011 121314
15 161718 192021
222324 25262728
293031    

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated 24/06/2017 06:54 am
Powered by Dreamwidth Studios