tin_tina: (Default)

     Схоже, що життя в епоху Бароко було вже доволі спеціалізованим у професійному сенсі. От який довгий перелік всеможливих ремесел значиться у Климентія Зіновіїва .

 

Read more... )

 


Виробництво мила брат Климентій не вельми схвалював

Ω ми́лника(х), що ми́ла роблятъ ба(р)скіε добрыε: и простыε по(д)лыε
Read more... )


Але сподіваймося, що наші предки не вельми тим переймалися і таки вмивалися з милом.

tin_tina: (17 століття)

Вже не раз згадуваний Данило Мордовець (Мордовцев) писав повісті не тільки з російської, а й з української історії. Та, власне кажучи, саме завдяки цим останнім ми його й знаємо. Не знаю, чи перевидавали їх у трохи новіші часи, я ж знайшла вельми старосвітське видання ще з 1966 року і містило воно три твори: «Палій», «Кримська неволя» і «Сагайдачний». Недавно я цю книжку вигребла і перечитала – не без приємності, але помітивши незліченне число всяких анахронізмів. Деякі з них, схоже, навмисні: в одному з епізодів повісті «Сагайдачний», дія якого відбувається у 1614 році, фігурує князь Ярема Вишневецький, щойно одружений можний пан. Між тим, автор не міг не знати, що історичному Яремі було тоді всього 2 роки, йому ще під стіл пішки ходити, а не князівством правити. Дружина Сагайдачного, скандалістка Настя Повчанська, ототожнюється з героїнею думи про козака Голоту, Настею Горовою, сам Сагайдачний – якраз з Голотою (що мало відповідало і характеру, і діяльності славного гетьмана). Але деякі промахи таки спричинялися не досить добрим знанням тодішніх реалій. У повісті «Палій» причиною сварки між фастівським полковником і гетьманом Мазепою (не єдиною причиною, але все ж…) стає грубий жарт, який начебто дозволив собі Мазепа на адресу співрозмовника: він, мовляв, на відміну від Палія, не любить торішнього меду з червою. Це було натяком на те, що Семен Палій  одружений з вдовою, яка ще й мала дитину від попереднього шлюбу. А трапилася  перемовка прилюдно, на хрестинах маленької донечки подружжя Кочубеїв, названої Мотренькою.
Про різні жіночі типи )


            «Уж и баба! Лихач-баба! Чисто воровской атаман с Волги, сам Стенька Разин! Н-ну! Ин влетели!»

tin_tina: (17 століття)

А це подарунок моєму любому френду [livejournal.com profile] blacklack -у, взятий із праці Ол.Оглоблина «Гетьман Іван Мазепа та його доба» і стосується подвійного імені батька гетьмана. Наскільки пам’ятаю, саме в ході затятої суперечки навколо цього подвійного імені ми й познайомилися, хоча тепер я зовсім не уявляю собі, як могла існувати в мережі, не спілкуючись з [livejournal.com profile] blacklack -ом (чесно-чесно!). Це подвійне ім’я багато кого інтригувало, Оглоблин же з цього приводу пише таке:
          Read more... )



tin_tina: (17 століття)

Щось мене владні мужі (та жони) і їхні чвари втомили, спробую я, через попередній сюжет, повернутися у звичніші сфери – до простолюду та перелюбників. Оскільки ж літературне ілюстрування триває, то тепер за джерело мені правитиме книжка Валерія Шевчука «Срібне молоко». Нагадав про неї мій любий приятель Яструб у зв’язку з судовими казусами, знайденими і описаними Ор.Левицьким. Знайшовши ж книжечку Шевчука (2002 рік, львівське видавництво «Кальварія») згоджуся: навіть не наполовину, а ще більше «Срібне молоко» використовує матеріал Левицького. Саме ту його частину, де йдеться про перелюб і перелюбників.
    Read more... )


                Любов – то завжди є нещастя. Ось коханець
                Без слави й без відваги, в плачу й викривлянню,
            І день, і ніч біжит від псів оскаженілих,
            І день, і ніч в утечі. А ті пси – то з нього.
           Юрій Липа. Вірую (Львів, 1938)

tin_tina: (17 століття)

Інший твір, в якому згадується Брюховецький – «За чьи грехи?» і «Великий раскол» Д.Л.Мордовцева (він же Данило Мордовець). Як видно з самої назви, основною темою там є релігійна реформа і викликаний нею церковний розкол, тому місце дії – переважно Москва. Тим не менше, згадується також Брюховецький – його приїзд до Москви, сватання до московської панночки (в романі вона названа Оленою Дмитрівною, дочкою Дмитрія Долгорукова) і пізніша страшна загибель. На щастя, ця остання не описана безпосередньо, нам її показують очима невтішної вдови, якій привозять мертве тіло мужа зі слідами побоїв. Але і ця сцена, і більшість інших у романі такі садистськи понурі, що я для ілюстрації вибрала трохи веселіший фрагмент: про життя вдови Брюховецького в домі Дорошенка (Мордовцев розділяв загальну симпатію белетристів 19-го століття до Петра Дорофійовича). З’являється в романі і наша давня приятелька, шалапутна Пріся, а пізніше і Мазепа (як сказано в передмові, «по семейному преданию, прадед Мордовцева был какими-то тайными нитями связан с мятежным гетманом Мазепой и долго хранил архив с секретными документами казачьего войска»). 

           
VIII Московка на Украине
Read more... )


         
            Отак
воно виглядало в Данила Мордовця. Можна було б докорити малому Грицеві, посваривши його за неповагу до матері й материнської мови. Якби не та обставина, що все це фікція, бо, як вважається зараз, вдова Брюховецького, яку звали не Оленою, а Дарією, і Долгорукову вона доводилася не дочкою, а падчеркою, народила не сина, а доньку. І не прожила вона п’яти років в домі Дорошенка, померла, як не пройшло ще й року після смерті чоловіка. На щастя, її донька-дівчинка, на відміну від вигаданого Грицика, не померла малою, а виросла – але про цю історію вже була мова.

tin_tina: (17 століття)

На початок – Старицький, в нього про описуваний період є два грубенькі романи, власне, дилогія: «Молодість Мазепи» і «Руїна». Перший з них навіть є в мережі, можна його почитати хоч би тут. Там також інші твори Старицького є, я, може, вибрала б інші, але – дарованому коневі…
            Як звичайно у Старицького, правда вибагливо переплетана з вигадкою, анахронізмів аж кишить. «Романтичною», сказати б, основою книги є стосунки Мазепи з двома героїнями, з одною він після страшенно заплутаних перипетій одружиться, друга трагічно загине. Отож ця перша, звана Галею (хто читав «Богдана Хмельницького» того ж автора і пам’ятає таку закохану пару – Олексу Морозенка й Оксану, так вона їх донька), внаслідок однієї пригоди, яких у її житті не бракувало, здобуває прізвище Фридрикевич. Хоча її шлюб з цим Фридрикевичем навіть не можна вважати справжнім – він був наслідком обману, і вінчання там було неканонічним, та й цього Фридрикевича вона потім навіть ніколи не бачила, то заміж за Мазепу Галя виходить таки як вдова. А цей останній факт відповідає історичній правді. Скільки б там романтичних захоплень не було у гетьмана-серцеїда, але одружився він тільки раз, з вдовою Ганною Фридрикевич, уродженою Половець. Перший шлюб Ганни був найсправжнісіньким, від нього в неї було двоє дітей.
             Друга ж героїня, Мар’яна Гостра – дочка полковника Гострого (цей полковник історична особа), гине вона на вогнищі, звинувачена у відьмуванні – і це, видно, мусить бути натяком на теж реальний факт: страту дружини гадяцького полковника за звинуваченням у насиланні «причини» на гетьмана Брюховецького і його дружину. Правда, Старицький ініціатором такого нелюдського присуду називає іншого гетьмана, Самойловича. Хоча і Брю(у)ховецький зовсім не викликає у письменника симпатії, як видно з далі приведеного уривку роману
             Кінець Брюховецького

Read more... )



Після загибелі Брюховецького відбулася загальна козацька рада, на якій Дорошенко був обраний гетьманом і Лівобережної, і Правобережної України. Можливо, то був шанс вибратися з Руїни. Та ба! Як пишуть серйозні історики, агресія з боку Польщі змусила Дорошенка повернутися на правобережжя (а менш серйозні натякнуть на пригоди гетьманської дружини, шалавіли Прісі). Тим часом з’явилася якась третя партія, гетьманом обрали Дем’яна Многогрішного, ну й пішло все шкереберть…

tin_tina: (17 століття)

Автор раніше цитованої епітафії Брюховецькому – наш добрий знайомий Лазар Баранович. Повністю вона звучить так:
            ЕПІТАФІОН ГЕТЬМАНОВІ ІВАНУ БРЮХОВЕЦЬКОМУ
              
Read more... )


          Оплакування нещасть зруйнованої вітчизни і опис жахіть війни – доволі часта тема творів всечесного отця Лазаря. Але інколи і веселіші нотки в нього з’являються. Дуже мені подобається вірш про русина і поляка, як то вони шукають спільну мову – в прямому значенні слова. Однак вибрала я трохи інший
                ЛИСОМУ МУДРЕЦЕВІ
              
Read more... )
              Джерело текстів – сайт
litopys.org.ua

 

tin_tina: (17 століття)

"Маруся" - закінчення
                 Мехтодіївна
Read more... )



tin_tina: (17 століття)

Маруся - 2
             Однак це все – тільки зовнішня загадка «Марусі», там вистачає внутрітекстових. Її фабула і конфлікти непрояснені, сюжет далеко не на поверхні лежить, взаємини і конфлікти між героями не так легко зрозуміти. Не знаю, чи це був свідомий задум авторки, чи побічний ефект того, що повість мала бути тільки уривком з більшого твору «з часів лихоліття, яку цензура, мабуть, не пропустить» (з листа Марко Вовчок до редактора журналу «Киевская старина» В.П.Науменка у 1901 році, словом «лихоліття», мабуть, називається період Руїни, що цікаво – саме так, «лихоліття»,  Олена Пчілка пропонувала перекладати російське «Смута»). Отож, можемо тільки здогадуватися, коли більш-менш точно відбулася дія «Марусі», хто такі «сьогобічний» і «тогобічний» (гетьмани), чому маленька, найбільше 12-літня дівчинка покинула дім і стала супутницею (фігурою прикриття?) таємничого січовика, як батьки відпустили її в небезпечну – смертельно небезпечну – подорож. А, найголовніше, - з якою ж то місією йдуть вони обоє – козак і дівчинка, що вони мають розказати тим, хто вітається з ними заздалегідь умовленими фразами і пізнає їх по вінку чи червоній хустці? Такій самій, як та, що стала причиною смерті героїні?
Read more... )



tin_tina: (17 століття)

Мабуть, всі, що мають сяке-таке уявлення про українську літературу другої половини 19-го століття, чули про запеклу суперечку: хто ж є справжнім автором творів, підписаних псевдонімом Марко Вовчок – офіційний носій псевдоніма, Марія Маркович-Вілінська, її чоловік, Опанас Маркович, Пантелеймон Куліш чи ще хтось інший. Як почалася ця суперечка після появи «Народних оповідань», так і досі триває. Люди такого формату були в неї втягнуті, що самовпевненістю з мого боку було б вибудовувати якісь власні гіпотези. Скажу лиш, що є у Марко Вовчок певна повість написана якраз тоді, коли ніхто з інших можливих претендентів на авторство не міг підмінити Марію Вілінську – з одними вона розсварилася, інші були надто далеко. Між тим, мені саме ця повість подобається найбільше з усієї її творчості, будь моя воля, я б саме її включила навіть у шкільну програму. Щоб школярі знали напевно: основною ідеєю української літератури є не оплакування незліченних бід, а пристрасна і жертовна любов до батьківщини.
             Мова про «Марусю».
             Маруся - 1
Read more... )



tin_tina: (17 століття)

Степан Снітка, тесть невольника Микити
           Трапилося це у січні 1696 року під час вже згаданого нападу татар на територію південних сотень Полтавського полку. Місцевим мешканцям, які не встигли сховатися за міські укріплення, довелося дуже скрутно. Їм ще пощастило, що зима того року видалася м’якою, татари боялися відлиги і розтані, тому до кінця січня повернулися до себе, хто в Білгород, хто в Крим. Ці останні переправлялися через Ворсклу біля села Петрівці і встигли ще похапати багатьох місцевих мешканців у ясир.
Read more... )


           Хотілося б ще дізнатися, чи зумів великодушний Снітка знайти і викупити своїх дітей – доньку з зятем, - але про це вже можемо тільки здогадуватися…

tin_tina: (17 століття)

На прикладі попередньої судової справи Ор.Левицький ілюструє одну з характеристичних рис судочинства Гетьманщини: розгляд навіть тяжких карних злочинів (в т.ч. вбивства), не кажучи вже про перелюб, як приватної справи між стороною акторською (позивачами) та відповідачами. Якщо обидві сторони доходили до взаєморозуміння, то суд обмежувався накладанням на винних грошової кари – все тих же «вини панської та врядової». А в такий спосіб судові процеси закінчувалися дуже часто. Другою ж особливістю було постійне врахування норм «звичаєвого права». В.Горобець з цього приводу пише таке:

Read more... )


           Осмілюся припустити, що цікавили, але вони виходили з трохи інших засад: для них і справді майбутній добробут жертви злочину чи (у випадку вбивства) її найближчих родичів означав більше, ніж абстрактне торжество закону при страті злочинця. Страт вони взагалі по змозі уникали (за теперішніми міжнародними стандартами це говорить на їх користь), може, також тому, що бурхливі й неспокійні часи змушували цінувати кожне, навіть грішне людське життя. Ще далеко не закінчився період тяжких і виснажливих воєн, будь-який значний старшина – полковник чи гетьман – з високою ймовірністю міг опинитися в Сибіру, будь-який вчорашній вільний громадянин в одну мить міг стати невільником. Подібне часто траплялося у 1696 році, коли Петрик Іваненко в черговий раз привів орду на Полтавщину, тоді татари спалили Кишінку (де трапилася справа з Вуцьчиним намистом), Китайгород та Келеберду, і похапали в ясир багатьох мешканців села Петрівці (це біля Петрівців отець Іван Терпило побив Процикового сина). Що цікаво, цей сам Терпило виявився причетним – правда, як цілком посторонній свідок – до одної судової справи, що тоді виникла. Про неї далі.

tin_tina: (17 століття)

Чи поблажливість чоловіків двох Євдокій – Вуцьки і Явдохи – до походеньок їхніх дружин була звичною справою чи відхиленням від негласної норми? Схоже, що таки першим, бо подібні випадки траплялися частіше. Один з них виглядає настільки промовистим, що я навіть не поміняю наданого Ор.Левицьким заголовку оповідання, яке цей випадок описує:
                Судова ідилія

Read more... )


           Що саме продемонстрували невинні, отже, згідно з тодішніми поняттями, покривджені члени обох подружніх пар: милосердя чи слабкість характеру? Маємо право вирішувати самі, однак зізнаюся, що подібне вирішення справи імпонує мені далеко більше, аніж риторика в дусі «закон суворий, але закон», «невмолимий меч правосуддя» чи інших подібних фраз.

tin_tina: (17 століття)

Справа про жіночу ворожнечу
           (за оповіданням Ор.Левицького «Явдоха-паламарка»)

           

Read more... )
tin_tina: (17 століття)

«Ви філософ, пане дяче»!

(В.Шевчук)

Раз у нас, хоч і дещо контрабандою, з’явився такий характерний для Гетьманщини типаж, як дяк – осілий чи мандрівний, то час і йому присвятити хоч кілька рядків. Правда, про дяків вже стільки всього написано, що кожен має про них сяке-таке уявлення, але, може, знайдеться щось нового у творі Дмитра Багалія «Історія Слобідської України»? (Знаю, знаю, що Слобожанщина – то не Гетьманщина, але єдність часу і місця ніколи мені не вдавалася, а в майбутньому я збираюся забратися і на Поділля, і далі на захід. Виправдаюся тим, що всі ці краї, безперечно, становили собою культурну єдність, мене, наприклад, страшенно дивувало, коли в автентичних документах Гетьманщини траплялися слова (нім, запусти, плец, бігме), концепції і поняття (хоч би ратуша), які я чомусь вважала питомо галицькими, а вони, схоже, в Галичині просто довше збереглися). Ну, гаразд. Отже – Дм.Багалій, розділ «Освіта»
            Любов до освіти у слобожан.

           Read more... )


            Мандровані учителі.

          Read more... )
            Шкільна наука.

         Read more... )
           Число шкіл у Слободській Україні у 1732 році
           Read more... )

tin_tina: (17 століття)
Україна у нас одна

Зізнаюся, що полюбити Гетьманщину мене змусило не тільки захоплення тодішньою офіційною й неофіційною мовою, але й щира симпатія до енергійного, життєрадісного і бідового жіноцтва того періоду, яке так яскраво заявило про себе в художній літературі (героїні Гоголя, звичайно, але богині і смертні жінки з «Енеїди» видаються мені ближчими до оригіналу). А, оскільки я незмінно западаю на більш-менш симпатичних чортових синів та бісових  дочок, то й «помененая Вуцька» не могла собі не заскарбити моєї прихильності (на всякий випадок упімнуся, що сама я належу до зовсім іншого типажу).

Read more... )

tin_tina: (17 століття)

Нам ще не раз доведеться помітити, що судочинство Гетьманщини всіляко намагалося пом’якшувати суворі закони, передбачені Литовським Статутом і Магдебурзьким (Майбурзьким) правом, які продовжували діяти і в новій історичній епосі. Керуючись не стільки буквою, скільки духом Статуту, тодішні судді дуже рідко виносили смертні вироки, обмежуючись грошовими штрафами чи адміністративним покаранням (ставленням біля ганебного стовпа, вигнанням з міста). Винятком став наступний судовий казус, що трапився в сотенному місті Кишінці біля Полтави в час, коли гетьманував Іван Мазепа, полтавським полковником був Павло Герцик, невдовзі після того, як бунтівник Петрик Іванченко намагався повоювати Полтаву, а точніше – в липні 1693 року. Як і в більшості сюжетів цього циклу, можні особи, що здійснювали вчинки, відмічені істориками, з’являтимуться у нас вкрай рідко, хіба як часові орієнтири, головними героями будуть звичайнісінькі люди, а описана справа може взагалі вважатися дрібною, бо почалася вона як
            Справа про зникле намисто

            (за оповіданням Ор.Левицького «Кишінський Дон Жуан»)
Read more... )



tin_tina: (17 століття)

Рекомендована раніше книжка Віктора Горобця може видатися вельми цікавою любителям історичних анекдотів. При тому більша частина її присвячена цілком серйозним питанням: обговоренню соціальної структури Гетьманщини, повноважень різних гілок влади і їх взаємодії, економіки, самоврядування…. І так триває, аж доки не доходить до розділів 7 і 8, «Антропологічний вимір судочинства Гетьманату» і «Судове полагодження конфліктів як спосіб заробітку: «зарука», «змирщина», «викидщина». Тут теж нібито все починається благопристойно: поясненням, що таке ратушні міста і чим вони відрізнялися від магдебурзьких, що таке «вина панська» і «вина врядова», але потім доходить до опису конкретних судових справ – і тут вже хоч святих винось! Щоб далеко не ходити – дослівна цитата з розділу 7.
             
   Справа про нетрадиційний секс
Ще раз нагадаю про можливі дражливі деталі :-) )



tin_tina: (17 століття)

Обіцяні приклади несподіваного слововжитку, викопані з книжки Віктора Горобця «Влада та соціум Гетьманату» (всім зацікавленим дуже її рекомендую, вона є в мережі):
           Read more... )



          Якщо додати до приведених вище «коррупцій» і «респектів» з «контроверсіями» ще й «казуси», «ексцеси», «дишкурси», то втрапимо зовсім у постмодернізм! Взагалі тодішня ділова мова і змусила мене змінити свою підсвідому нехіть до Гетьманщини на гарячу симпатію.
         А от ще одна перлина – вислів «сторона акторская». Себто позивачі.

Profile

tin_tina: (Default)
tin_tina

May 2017

M T W T F S S
1 2345 67
891011 121314
15 161718 192021
222324 25262728
293031    

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated 28/06/2017 01:52 am
Powered by Dreamwidth Studios