tin_tina: (Default)

Ключі Монте Веріта

 

Read more... )

ну от, але це все наразі лише реклама — дуже мені цікаво, чи сподобається усім моїм знайомим українська «Монте Веріта», наскільки знаю, це перший її переклад нашою мовою.

tin_tina: (Default)
 

Дафна дю Мор’є — stillness

Якщо порівнювати між собою написане моєю попередньою Люсі Мод Монтгомері і теперішньою Дафною дю Мор’є, то вийде взаємодоповнення протилежностей, як стосовно фабули, так і мови.

Read more... )

Це, однак, не означає, що труднощів таки зовсім немає, я б охоче кілька запропонувала. (Але прошу бути поблажливими, пам’ятати, що я штурпак і шлапак, до фаховості мені як до Китаю пішки).

Отож: одну з характерних, можна сказати, «іманентних» рис характеру головної героїні Анни оповідач називає словом «stillness», — з уточненням, що іншого слова він підібрати не може. Цю stillness Анна вміє передати всьому довколишньому, зокрема, домові, де вона живе разом із Віктором. Stillness діє на інших мешканців цілюще, допомагаючи їм відпочити, відновлюючи сили. Але вона може згуститися, стати владною, а, як відчувається у підтексті, навіть грізною (коли оповідач вимовляє фатальні слова — він, начебто, не знає, чи шукає чогось).

Якщо перекладати дослівно, то нічого особливого у тій stillness немає — це просто відсутність подразника чи непорушність. Прошу, однак, мати на увазі, що Анна, носій stillness, не є ні малорухливою, ні незворушною, — якраз навпаки; і хоча вона переважно мовчазна, та при нагоді може бути дуже красномовною. Наразі я переклала її як притишеність, але не надто впевнена в цьому слові. Може, хтось знайде краще?

Цитати:

Read more... )
tin_tina: (теж я)
Чого насправді вчить література

(зізнаюся, що твердження «література повинна навчати» дратувало мене з юних літ. Чого насправді вчать «Ромео і Джульєтта» чи «Анна Кареніна» — трішки подумати, перш ніж вкоротити собі віку? А «Гамлет» — спершу добре обдумати річ, а тоді вже діяти не роздумуючи, хоч би трупи падали десятками? А «Іліада» — як мститися за справжні чи уявні кривди? І т.д. і т.п. Отож приводжу відповідну цитату з АС, яка стосується суперечки між жанрами наукової фантастики і її молодшої бідної сестрички-попелюшки, фентезі. Себто: що перша чогось та навчає, а друга — чиста розвага, втеча від дійсності і не вчить нічого)

Read more... )

Мої трішки давніші знайомі не завагаються, вгадуючи, яку саме науку вважаю найважливішою я сама і чому приклад Сапковського був замінений іншим, почерпнутим із нашої літератури. Це щоб «вказати місце нашої мови й літератури серед інших мов і літератур світу». І полегшити взаєморозуміння, аякже.


tin_tina: (Default)

образованье получил…

Вперше спогад про цю пісню трапився мені в романі М.Алданова «Начало конца». Виглядало воно так:

Read more... )

«Методика виховання А. С. Макаренка, з'ясувалося, не для Кіціуса була писана. Після спецшколи здобув середню спеціальну освіту у «малолітці» і нарешті – сходив у дорослу зону. Не знаю, чому саме, але деякі злочинці називають виправну колонію «циганським факультетом». Отам Кіціус і одержав свою кличку та вищу кваліфікацію. Цікаво було б розшукати його «однокурсників»».

(Валерій та Наталя Лапікури, «Комісар Мегре і Кіціус», до речі, хто ще не читав циклу «Інспектор і кава» — київські детективи в стилі ретро, то щиро раджу. Читаючи цього Кіціуса, зокрема, епізод про російськомовного геолога, якого біда змусила вивчити Шевченків «Заповіт», та опис того, як ледь не єдиний раз в житті попався на крадіжці дуже кваліфікований професіонал і за що він одержав кличку Кіціус, я реготалася аж до сліз).

Ну от і все, може, хто знає більше, то прошу не сварити. Заодно запевню, що ніякої ворожнечі до циганів я ніколи не відчувала, а от зміна значення виразу, якщо вона була, вельми цікава.

tin_tina: (Default)

Артурівський міф — імена й традиції

Основна проблема, яку ставить перед перекладачем будь-який твір «артуріани», — це відтворення імен, топонімів і взагалі власних назв. Є на це дві причини.

Перша — артурівська легенда створювалась впродовж віків, людьми, що послугувались різними мовами, — валлійською, ірландською, англійською, французькою, німецькою, італійською... Відповідно, намножилась сила-силенна варіантів, різночитань, перекручень та «чудотворних розмножень», коли з одного персонажа творилося кілька інших.

Друга... українським перекладачам тут взагалі нелегко. Не можна, подібно «латинянам», просто відтворити написання, мусимо ще й довідатися, як вимовляти... А це, повірте, нелегко, особливо ж стосовно мови валлійської. Та й ще одне — брак авторитетної традиції. От, скажімо, підбираючи слово «з античності», завжди можна покликатися на авторитет Борис Тена, А.Содомори, А.Білецького. Натомість артуріана в нашій літературі представлена куди скупіше. Властиво, я тільки два переклади й знаю — «Трістана та Ізольду» Бед’є, перекладену М.Рильським, та «Лицарів Круглого Столу», перекладених В.Коптіловим із французьких «галантних романів». Себто, не з вихідної мови, валлійської, і навіть не з англійської... Французька мова і французька традиція. Її-то й відтворювали перекладачі. Щоб було зрозуміло: це Тінтажель (а не Тінтагель), Галлад (а не Ґалахад), Говейн (а на Гавейн), Бранжена (а не Бранвен). І далі в цьому ж дусі.

І єдине, що залишається, — власний смак та власний вибір. Виходить свого роду коктейль традицій: Тінтагель і Бранвен, але Галаад. От просто тому, що так більше подобається. (Ще й споконвічні клопоти з ґ – «ґавою»).

А питання таке: як найкраще відтворити ім’я першого мужа Артурової матері, королеви Ігерни? Горлойс, Горловс, Ґорлуа (у Коптілова саме так)? Про оригінальне написання і не згадуватиму, бо хто ще знає, що там вважати оригінальним написанням...




tin_tina: (давня історія)

Чого варто читати Юліана Опільського

З ряду причин. Ото вже хто вмів закрутити фабулу! Я нерідко аж з третього-четвертого разу здогадувалася, що там відбувалося і які стосунки пов’язують персонажів.

І пейзажі вмів описати. Ні, не захід сонця на острові Іонійського архіпелагу, таке кожен вміє. А ти опиши понурий сльотний пізньоосінній день і розбиту багнисту дорогу серед волинської пущі так, щоб хотілося перечитувати знову і знову. А саме так починається «Сумерк».

А основне — де ще знайдете таку силу-силенну різних історичних та інших відомостей? От хоча б таку: в тому ж «Сумерку» згадується селище на Перемишельщині, зване Негрибкою. Не просто так згадується, а через народне повстання, яке спалахнуло на Перемишельщині одночасно з так званою Волинською війною (хто на щось інше сподівався, то дарма, дія відбувалася в XV столітті і взагалі автор навіть до ІІ Світової не дожив, що там казати про пізніші події…, хоча певні сторінки «Сумерку» таки виглядають вельми прозорою пересторогою, що й так може бути). Ну, але я про Негрибку:

Read more... )

Звідси висновок: теперішні Негребецькі зовсім не тому так звуться, що їхні предки не хотіли гребти чи мешкати на греблі, а тому, що вони походили з Негрибки! Відповідно мали б зватися «Негрибецькими», дехто, до речі, ще зберіг це правильне написання, а всі інші — неграмотні або самозванці.

Наразі дякую.


tin_tina: (Default)
Пропонована цього разу книга - Докія Гуменна, "Вічні вогні Алберти". Для різноманітності, це не дуже древня історія (матріархат!) і не Україна, а 20-е століття і Канада. Точніше, канадський північний захід, який саме посеред століття стрімко почав розвиватися.
Ну й українська діаспора в цьому закутку світу - очима Гуменної.

Книга напрочуд цікава, повна енергії, "з нервом", оптимістична. Хоча не без думки - "отак ми могли б жити, якби..." (а що якби?)

Історичні фрагменти там порівняно невеликі, а все ж одна історія "з піонерських часів" дуже мене зворушила, аж я не втрималася, щоб поділитися. Спогад однієї піонерки.
 

 

Read more... )
 

А повний текст - отут (http://divczata.org/knyzka/dokiya-gumenna-vichni-vogni-alberti.html)


tin_tina: (Default)
 От завдяки цій леді та частина світу, що розуміє англійську мову (а потім і решта світу) може читати валлійські народні міфи і легенди. Це вона їх року  1849-го переклала з тоді вже майже забутої валлійської мови. Книга називається  "Мабіногіон", леді - Шарлотта Гест.

Read more... )

З цікавих фактів її біографії:
Блакитна кров - належала до аристократичної родини у бозна-якому поколінні. 

Офіційної освіти не здобула (її вітчим був неприхильним до жіночої науки), але якось ще в юності прихитрилася вивчити не лише французьку та італійську мови, але й грецьку, латинь, фарсі та іврит.

Мала безліч поклонників, в тому числі знаменитого пізніше політика Дізраелі.

Вийшла заміж значно за неї старшого власника металургійної компанії і одразу ж включилася в процес управління підприємством. Спершу перекладала техдокументацію (з французької), а, коли чоловік занедужав і згодом помер, повністю перебрала керівництво компанією на себе.

За час першого заміжжя вивчила валлійську мову і переклала вже згаданий "Мабіногіон".

Була учасницею чартистського руху, працювала в народних школах, особливо переймалася бібліотеками.

А ще народила десятеро дітей.




Все інше - загалом типове життя англійської аристократки 19-го віку. Як вони його розуміли. Подорожі Європою, збирання колекцій, благодійність.



tin_tina: (Default)

Спогади Німчука — завершення

Багато про що можна б ще переповісти і багато цікавих фактів описав останній редактор «Діла» у своїх споминах. Для порівняння і підтвердження високого ступеня вірогідності до основного тексту додано також коротенькі спомини Костя Левицького, арештованого кількома днями пізніше, ніж Німчук, теж утримуваного на Луб’янці і приблизно тоді ж — у травні 1941-го року звільненого.

Бо ця епопея, яка мала щонайменше 50% шанси на трагічний кінець, якось завершилася щасливо. Обох ув’язнених галичан, себто Німчука і К.Левицького, зрештою, відпустили з офіційним поясненням «за недостачею доказів вини». Не всім так пощастило, — от, хоча б, не раз уже згадуваному Целевичу та соціал-демократам Старосольському і Квасниці. Властиво, питання часу: запізнення на кілька тижнів уже було б фатальним.

Якою була причина такого рішення? За припущенням самого Німчука:

Read more... )

 

 


tin_tina: (Default)

Про галицький політикум, феміністок та пані Рудницьку

Може видатися дивним, що, обговоривши різні аспекти тюремної біографії мемуариста включно зі списком прочитаних книжок, ми жодним словечком не згадали слідчого процесу. Чого вимагали від нього слідчі, які звинувачення висунули, які свідчення він давав?

Річ у тому, що це — найтуманніша частина всієї справи. Німчук приїхав до Москви зі Львова, не маючи жодної «статті» — і так жодної не сподобився. Слідчі йому дісталися не надто зацікавлені, а значну частину тих 595-ти днів взагалі не було жодного. Якийсь гнилий лібералізм панував на Луб’янці! Не думайте, звісно, що і за цього гнилого режиму не розстрілювали — от же наш знайомий монгол зі складним іменем таки, виявляється, не від голоду помер. Не думайте також, що слідчі не вміли витиснути з допитуваного потрібних їм відомостей, причому не вимушених самообмов типу роботи на грецьку розвідку за склянку кави, а цілком «речових» і змістовних. Прикладом цього є не раз уже згадувані свідчення Целевича, — той надто вже багато розповів, фактично, даючи радянським спецслужбам зброю проти УГКЦ. А от Німчука, якщо йому вірити, питали про усілякі дурниці, інколи про давно покійних людей, на що він давав відповіді загальними фразами, заодно запевняючи, що він у «Ділі» відповідав тільки за антипольські виступи, натомість антирадянськими займалися інші люди (насправді ж, як уже мені підкинули інформацію, областю діяльності Ів. Німчука була насамперед історично-культурна тематика, а ще він залагоджував усі технічні питання. Тих останніх було чимало — «Діло» насправді було не окремою газетою, а потужним видавничим підприємством, де, в числі інших, друкували навіть прокомуністичну газету, фінансовану радянським консульством у Львові).

Чи то спрацювала ця обставина, чи Німчук таки справді вмів талановито викручуватися, чи не все нам розповів — але вже те, що його, зрештою, звільнили, швидше свідчить на його користь. Себто, що він був визнаний нецікавим джерелом. Бо от Целевичу пощастило менше.

З того, про що розпитували Німчука, він згадав питання — хто є найавторитетнішою особою для українців Галичини (згідно з фактичною правдою передбачувано відповів, що митрополит Шептицький) і, чомусь, про жіночі західноукраїнські організації.

Read more... )

Даруйте за цей відступ, він ніби й не має прямого стосунку до розповіді, хоча сам по собі не позбавлений інтересу — як ілюстрація плутаності стосунків у міжвоєнній Галичині.



tin_tina: (Default)
Луб'янська бібліотека

«Великою розвагою для вязнів на Лубянці були книжки. Доставляв їх з вязничої бібліотеки до кожної камери що 10 днів окремий енкаведист бібліотекар, що залишав на кожного вязня одну книжку та одну додатково на всю камеру. Значить: коли в камері сиділо пятьох вязнів, то вони мали на 10 днів 6 книжок, коли 6 вязнів, то 7 книжок і т. д. По 10 днях заходив у камеру той сам бібліотекар, забирав без зайвої балачки книжки і залишав таку саму кількість інших. На увагу, що якась книжка була вже в камері, він брав її мовчки під паху і давав на її місце іншу.

Цікаво, що в тюремній бібліотеці Лубянки не було ніяких книжок на суспільно-політичні чи економічно-господарські теми. Не було теж нічого з ділянки марксизму-ленінізму. За ввесь час мого побуту там не бачив я ані одної книжки Маркса, Леніна, Сталіна, чи взагалі кого-небудь з теоретиків (і практиків) марксизму. Тюремна управа, як видно, не привязувала ніякої ваги до того, щоб перевиховувати слідчих вязнів, а бодай впливати на них, при помочі відповідної лектури, хоч тримала їх у себе такими довгими місяцями.

Read more... )

І ще на одну дуже характеристичну річ зверну тут увагу, бо нічого подібного не можна подибати в ніякій іншій державі поза Совєтським Союзом. Це вирізані у книжках, виданих там навіть у розмірно недавніх часах, прізвища тих їх співавторів, редакторів, співредакторів і навіть коректорів, що в міжчасі попали з якоїсь причини в неласку і їх арештовано. А раз хтось в Советськім Союзі арештований, то його прізвище мусить щезнути з усіх тих праць, до яких він прикладав руку. Таких книжок, в яких вирізано із заголовкової сторінки ножичками надруковані там прізвища співавторів, а передовсім співредакторів, авторів пояснень чи коректорів, попадалось нам у тюрмі чимало. Це був ще один доказ на те, яка непевна в СССР доля людей пера, та на якому небезпечному коні вони їдуть».




tin_tina: (Default)
Повернувшись до основного нашого мемуариста, себто Івана Німчука, то: хай як оцінюй, але радянських людей, з якими він контактував, не назвеш ні примітивними, ні варварами, ні «азіатами» (у принизливому сенсі цього слова). Якщо були між ними менше освічені, то не їхня це провина, тим паче нічим не завинили ті, що не знали світу за межами СРСР. А все ж певна обставина дуже прикро вразила стороннього спостерігача, яким у цьому випадку і був Німчук. Можливо, саме те, що він походив з краю, де різні національні групи «жили мов на вулкані», у постійному протистоянні, це враження і було таким болючим. Мається на увазі імперіалізм та ксенофобія в усіляких її проявах, характерні для багатьох в’язнів Лубянки, не кажучи вже про тюремників. Відповідний розділ спогадів називається «Від інтернаціоналізму до націоналізму й імперіялізму», я ж перефразую вислів одного зі слідчих Німчука:
Ми також інтернаціоналісти
Read more... )

Що ж, невесела тема. Можливо, наступна виявиться приємнішою? Йтиметься про наче дрібну, але цінну деталь, — що саме могли читати в’язні Луб’янки. Людям, для яких читання є одним із найважливіших аспектів життя, це може виявитися цікавим.




tin_tina: (Default)
Тимчасовий відступ від спогадів Німчука або ж

Капелюшки проти хусток

Якщо пригадуєте, саме з цього спостереження ми й почали розбір спогадів львівського журналіста, — як він помітив, вже на другий день після зайняття Львова радянськими військами городяни перестали дбати про свій зовнішній вигляд, а капелюшки на жіночих головах змінилися хустками. Можливо, не буде недоречним згадати про зворотній процес — а його опис знайшовся у спогадах іншого галичанина, Осипа Назарука, званих «Зі Львова до Варшави».

Read more... )

Випереджаючи можливі питання про подальшу долю Назарука і що він робив «під німцями» — майже нічого, бо, діставшись Варшави, занедужав і, ледве встигнувши записати оці спомини, вже й помер на початку 1940-го року. Сумна обставина..., але, завдяки ній «Зі Львова до Варшави» стали рідкісним прикладом мемуарного жанру: фіксацією вражень від початку ІІ Світової без корекції на пізніші події.

 

tin_tina: (Default)

Хто і за що потрапляв на Луб’янку

Можемо припустити, що офіційним звинуваченням проти Рауфа Лакоби була співучасть у троцькістській організації. Його покійний батько начебто допоміг колись утекти цьому постраху Радянської влади до Туреччини, щоправда, сам Рауф тоді ще під стіл пішки ходив, але кому це заважало? Натомість Івана Обреїмова звинувачували у шпигунстві, формальною підставою було те, що він і сам бував за кордоном, і до свого інституту запрошував вчених з-за кордону. Саме такими — себто троцькізм та шпигунство — і були переважно статті, які «шили» в’язням Луб’янки. Але не думайте, що їхні справи були схожими, а слідчий процес монотонним. Цілком навпаки, навіть цих двох мотивів достатньо було для невичерпної розмаїтості світу, а коли ще додати справи рідкісні, «чорних лебедів»… От хоча б три приклади, якщо не зовсім типові, то незабутні.

Монгол Лапсап Шірап

 

Read more... )

Інша справа — з розряду майже літературних. Адже багато хто читав у художній літературі, як доведені до розпачу в’язні, від яких вимагалося «пояснити, за що їх арештували», вигадували вже цілковитий нонсенс. Як той герой Ів.Багряного, що збирався викрасти крейсер «Червона Україна» та перегнати його морем до Вірменії. Але бувало таке і в дійсності…

Греческий шпіон

 

Read more... )

Наступна ж пригода настільки нагадала мені початок модного наприкінці 80-х роману, що не можу назвати оцей фрагмент інакше, як

Діти Арбату

Read more... )

Що вдієш, багато поміченого і описаного Німчуком, в наші дні не те, що не заниділо, а навпаки, — розцвілося пишним цвітом.


tin_tina: (Default)
Ще один в’язень, пам’ять про якого зберіг Ів. Німчук, на вигляд та за віком був цілковитою протилежністю молодого абхазця: чоловіком поважним, дуже опанованим та стриманим, вже в літах, хоча насправді не стільки роки його зістарили, скільки біди. А все-таки одна обставина поєднувала його з Рауфом Лакобою: він теж прожив кілька років в Україні та, як було помітно, любив та шанував її. Це і стало однією з причин того, що відірваний від дому та сім’ї галичанин дуже прихилився до нового знайомого. Але далеко не єдиною: цей Німчуків товариш недолі вирізнявся потужним інтелектом, якого не прибили тяжкі тюремні умови, освіченістю та дуже високою особистою культурою. Його ім’я не забулося досі — був то

Іван Васильович Обреїмов

 

Read more... )

Ми, натомість, більше знаємо про Івана Обреїмова. Варто відразу виправити Німчукову помилку, характерну для гуманітарія: Іван Васильович Обреїмов був не математиком, а фізиком, до України приїхав 1929-го року, на запрошення тодішнього українського уряду — для організації Українського фізико-технологічного інституту, скорочено УФТІ, директором якого пробув кілька років. Як вчений, займався фізикою кристалів, молекулярною фізикою та низькотемпературною спектроскопією. Організував конференцію з теоретичної фізики, учасниками якої були також «Л. Д. Ландау, В. О. Фок, Г. А. Гамов, Я. І. Френкель, І. Є. Тамм, М. І. Мусхешвілі, Б. М. Фінкельштейн, а також В. Гейтлер з Геттінгена і П. Йордан з Гамбурга». (цитую за статтею вікіпедії «Іван Васильович Обреїмов»).

Арештували його в липні 1938-го року у зв’язку з т.зв. «справою УФТІ». Прочитавши список розстріляних учасників тієї справи (арештовано 16, розстріляно 8), можемо зрозуміти, звідки взялася в Івана Васильовича та стриманість і «скрупулянтність», які, можливо, врятували йому життя (досить сказати, що про одного зі звинувачених у відповідній статті вікіпедії написано таке: «Вайсбергу вдалося врятуватися: його видали гестапо у 1940 році» — як уже гестапо виявилося порятунком!)

Причиною привілейованого становища Івана Васильовича Обреїмова були не тільки і не стільки старання його дружини, скільки клопотання колег, особливо ж А.Йоффе та П.Капиці. Дорогоцінний дозвіл працювати у в’язниці за спеціальністю він використав, написавши працю ««Про застосування френелевої дифракції для фізичних і технічних вимірювань», за яку в 1946 р був удостоєний Сталінської премії». (теж цитата з вікіпедії). З огляду на принесену державі користь (формально — за відсутністю складу злочину) в травні 1941-го року був звільнений. Відтоді і аж до кінця життя займався своєю улюбленою фізикою.

(Прочитавши це все, аж за голову берешся — ким же треба було бути, щоб уникнути Молоха репресій: не рятували ні рання юність, ні заслуги перед суспільством, а про таку банальну причину, як цілковита невинуватість у висунутих звинуваченнях, і говорити годі.)

Ну гаразд, приведу ще одну цитату Німчукових спогадів, з якої зрозуміло, що таланти і смаки Івана Васильовича фізикою та взагалі точними науками не обмежувались.

Read more... )






tin_tina: (Default)
Серед осіб, з якими доля звела Німчука у в’язниці, були усілякі: ті, що їхні імена згадуються тепер в енциклопедіях, і ті, що нікому, окрім найближчого оточення невідомі. Ті, кого їхні однокамерники забули (як зізнається сам мемуарист, про багатьох пам’ятає лише прізвище, і ще дивно, як він бодай їх запам’ятав), і ті, кого забути було неможливо. До цих останніх належав певний юнак із Кавказу родом. Вік закарбувався в пам’яті навіть випадкових знайомих через крайню молодість, властиво, майже дитячий вік, небуденну зовнішність та трагічну біографію, незвичайну навіть за мірками Луб’янки чи Бутирки. А при тому ця незвичайна біографія — так розпорядився випадок — була тісно сплетена з Україною. Хтозна, чи ті, що з якихось причин цікавляться історією сім’ї абхазького державного діяча Нестора Лакоби, особливо життєписом його сина, знають про цю обставину.

Лакоба-молодший

Read more... )

Уся сім’я Нестора Лакоби була репресована. Молоденький красень, згадуваний Німчуком, — очевидно син Рауф. Його матір, яку хлопчина не міг згадати без сліз — знаменита як своєю вродою, так і героїчною вдачею Сарія Лакоба. Витерпівши страшні тортури, вона так і не зреклася чоловіка. Померла у тюремній лікарні в травні 1939 року, фактично, була закатована. Рауф не знав, хоча, можливо, відчував, що він уже круглий сирота.

Самого Рауфа розстріляли в 1941 році.




tin_tina: (Default)

Новітня історія та альтісторія

Проголошення новини про «Львівнаш» відбулося за таких обставин: щойно зайшовши до камери №29, Німчук представився (страшенно втішившись, що опинився між людьми — попередню ніч він провів у боксі-одиночці), довідався, що у камері, як на Луб’янці взагалі, сидять лише політичні, зі ще більшою радістю побачив на столі книжки, а коли співв’язні запитали, звідки він, запропонував їм вгадати.

«І ось вони пробували вгадувати, хто я такий, і називали мене то білорусином, то грузином, то вірменином, то татарином, то вкінці поляком, а ніхто з них не впав на думку, що я українець. Про те, що я зі Львова, не могло, очевидно, нікому з них і приснитись, бож Львів належав до чужої держави, а вони, нещасні запроторені, не знали до мого приходу в камеру нічогісько ні про напад Гітлера на Польщу, ні про пакт Рібентропа-Молотова, ні про поділ Польщі поміж Німеччину та СССР і зайняття всієї Західної України враз із Львовом червоною армією. Тож коли я заявив їм, що я українець, та ще й зі Львова, їх здивуванню не було меж.

Read more... )



tin_tina: (Default)

Луб’янка — і «ночи, полные огня»

Ба ні, — це зовсім не про Луб’янку, де-де, а тут не було й сліду «тюремної романтики». Вона розчарувала б і тих, хто, прочитавши «Гетсиманський сад», сподівався на ще один варіант прославлених Ів.Багряним харківських «брехалівок». Пам’ятаєте? Камери, вщерть набиті напівголими або й зовсім голими в’язнями. Сплять вони на підлозі, заповнюючи буквально кожен сантиметр своїми тілами, отож навіть перевернутися з боку на бік можуть лише усі разом, за командою. Я згадала це, читаючи, як то Німчук усю ніч крутився з боку на бік на потертому матраці.

Read more... ) Можете собі уявити, яким дивом виявилася поява у такій камері людини з іще недавно заграничного міста! Зрештою, про те, що «Львів наш», в’язні луб’янської камери довідалися щойно від Німчука.







tin_tina: (Default)

На Москву!

У тюрмі на Лонцького Німчук провів 4 тижні, а 22 жовтня наказали йому збиратися «с вєщамі». Здивовані співкамерники вже гратулювали зі свободою і просили зайти до їхніх рідних, але сталося інакше: його автомобілем завезли до залізниці та запакували у вагон-клітку. Вагон чимось нагадував пересувний звіринець, але навіть безпанські львівські пси мали зручнішу «будку». Зрештою, тварини вже напевне не витримали б спартанських умов пересування: два дні в’язнів не годували і лише тоді, коли поїзд рушив (24 жовтня) дали по шматку хліба та трохи цукру.

Read more... )

Хай там як, повертаємося до нашого героя: він врешті приїхав до Москви, себто, до тюрми-Луб’янки, де й залишався аж до травня 1941 року. Власне кажучи, більша частина цитованих і рекомендованих спогадів саме і стосується луб’янського періоду.

Оскільки ж Луб’янка була дуже особливим закладом, то варто її описати окремо.



tin_tina: (Default)

Повна бочка арештантів

Тюрма на Лонцького була підпорою усіх режимів і ніколи не пустувала, то чого їй було простоювати вже в перші дні радянської влади — у вересні 1939-го року. Щойно заарештований Німчук поповнив собою вже й так чималу компанію, дуже різнорідну.

Поширена думка, наче нова влада принаймні у перші дні зайнялася тими, кого явно оголосила своїми ворогами — себто, представників верхівки експлуататорських класів, — насправді виявилася лише легендою. Схоже, ув’язнення було чистою лотереєю і від виграшу в ній не захищало ніщо — ні соціальне походження, ні майновий стан, ні національна приналежність, ні, тим паче, партій, ні характер дотеперішньої діяльності.

Сам мемуарист втрапив «до цюпи» чи то як редактор «Діла» (цікаво, що інший редактор, той сам Кедрин, відоміший у наш час як брат феміністки Мілени Рудницької, попри безтурботне наставлення ще в серпні, зорієнтувався швидко і встиг утекти), чи то як один із членів УНДО. УНДО, коли хто не знає, то була поважна партія ще з давніми австрійськими засадами, трималася суто легальних засобів діяльності, тому її часто звинувачували в угодовстві. Наскільки обґрунтовано — то вже річ інша. Але він зовсім не був найдивнішою постаттю з числа клієнтів «цюпи». От, будь ласка, кілька далеко мальовничіших.

Народний трибун

 

Read more... )

Троцькіст

 

Read more... )

Поміщик

 

Звичайно, тільки цими трьома постатями все не обмежувалося — була трійка суддів, які довго і вперто ходили у комірцях та краватках, попри те, що тимчасово вільні львів’яни вже таких витребеньок не вдягали («Коли я прибув у камеру, вони сиділи в ній вже три дні, а проте всі три мали на собі тверді ковнірці з краватками, що їх скидали тільки вночі. А що в камері було душно, то їх ковнірці виглядали так, якби їх хто витягнув псові з зубів. Тримали вони «фасон» аж до того моменту, як почули від мене, що вже в неділю 24. 9. багато інтеліґентів-львовян поприходило до церков і костелів без ковнірців і краваток та в старих, витертих убраннях. Після того вони незамітно свої ковнірці поскидали»), двоє робітників-комуністів, — один українець, інший єврей, директор поліції з м. Лодзі Влад. Лозінський, що втік перед німцями до Львова, двоє чи троє польських поліцаїв, один кишеньковий злодій.





Profile

tin_tina: (Default)
tin_tina

May 2017

M T W T F S S
1 2345 67
891011 121314
15 161718 192021
222324 25262728
293031    

Syndicate

RSS Atom

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated 28/06/2017 01:54 am
Powered by Dreamwidth Studios