У зв"язку з таким несподіваним пожвавлення Дріму - всуну-но і я розділ з "Аеція" Парницького, який ("Аецій") саме проходить стадію "відлежування" перед повторним перечитуванням.
А якби раптом хтось запрагнув прочитати повний текст, то голосіться в коментах, вишлю.

Це з четвертого розділу, мій перший рідер його уподобав. Щоб було зрозуміліше - всі поштиві люди знають, що Августин Блаженний помер, коли його єпископську столицю облягали варвари. А що то була за столиця і що за варвари?

Шелест босих ніг біля самого ложа відразу ж збудив Боніфація, який мав напрочуд чуйний та легкий сон. Здивовано сів на постелі: біля ложа стояла Пелагія. Волосся розпущене, нігті не нафарбовані, — одягнена лише в нічну столу, що відкривала усі плечі, шию і верхню половину грудей. Рештки сонності відразу ж покинули Боніфація: воістину, мусило трапитися щось незвичайне, якщо Пелагія прибігла сюди з гінекею такою, як спала, нічого не накинувши і не взувши сандалій!
Його серце сильніше забилося: невже ж, доки він спав, вандали вдерлися до міста? Кинув на дружину питальний неспокійний погляд і раптом відчув, як кров могутньою гарячою хвилею напливає йому до голови: а може? Може прийшла лише для того, щоб бути з ним?… може, тому лише так одягнена?!… Геть забуваючи про вандалів, простяг до неї повні лякливої надії руки: гладенькі, гарної форми, міцні… Невже ж нарешті полагіднішала? Зрозуміла його? Запрагнула помиритися?!
 
Але одразу ж відсахнувся, приголомшений незвичайним виразом її погляду: не лагідність, не розуміння, не бажання миру — горде і зухвале глузування та дивна неспокійна радість сяяли з цих понад усе коханих чорних африканських очей, в яких Боніфацій уже роками звик бачити тільки невблаганну затятість, погордливий сум чи образу та гнів.
Надто добре її знав, щоб не зуміти одразу все збагнути. Тож сталося, о великий Боже? Кров відпливає від обличчя хвилею незрівнянно сильнішою, ніж надпливла. Боніфацій тремтячою рукою кладе знак хреста, схоплюється з постелі і, соромливо закриваючи своє гарне наге тіло, біжить до широкого вікна, звідки відкривається прегарний краєвид на всю головну дільницю Гіппону Царського , від узбережжя аж до базиліки Восьми Мучеників. 
 
На цей п’ятий день перед вересневими календами не припадало жодне свято; вандали, що кілька тижнів облягали місто, не зробили в мурах жодного нового пролому; час був ранній: для гуміліорів робочий, для гонестіорів  — пора ще не перерваного сну; на небі ні хмаринки, на морі ані хвильки — ранкове африканське сонце сліпить тисячею блискіток, катує немилосердним жаром; а все-таки — як бачить Боніфацій, — увесь Гіппон, усі до одного вибігли на вулицю, забувши про пору дня, роботу, відпочинок, спеку… Багатотисячні юрби чоловіків і жінок, старих і дітей, гонестіорів та рабів — з грізним шумом, струмками, потоками, ріками випливають звідусіль на головний форум і зливаються в одне безмірне, сумно гуркітливе море, що безпорадно б’ється сотнями посипаних порохом голів об жовтий мармур Базиліки Миру.
Сонце, здавалося, гасло, затьмарене апокаліптичною ясністю, що била з такої кількості свічок, каганців, ламп і смолоскипів, подібної якій ніколи не бачила навіть найтемніша з темних гіппонська ніч. Перед самим домом, де мешкає Боніфацій, саме проходить натовп, переважно складений з чоловіків у розцвіті сил: рибалок, ремісників, хліборобів, — майже всі плачуть і щохвилини б’ють себе у могутні груди кулаками, великими й тяжкими, як молоти… Обличчя роздряпані нігтями, вимазані болотом або ж щільно закриті разом зі всією головою… Над загальним гомоном і плачем раз-у-раз здіймається чиєсь голосне ридання або повне невимовного розпачу: «Eheu!» або ж: «Христе, Христе, змилуйся!»
 
Якоїсь миті Флавій Боніфацій, dux et comes Africae, гордість римської зброї, безстрашний і незламний, хоч не завше щасливий солдат, — раптом помітив, що по обох його щоках уже давно течуть великі пекучі сльози. Отож поспіхом утер очі та щоки краєм тканини, якою, встаючи з постелі, закрив свою наготу, і відвернувся од вікна, кидаючи пильний погляд на Пелагію: чи бачила?
Бачила. Про це виразно казав її погляд, ще глузливіший та радісніший, тріумфальний, повний гордого почуття сили, свободи та перемоги. Коли б не цей повний життя погляд і коли б не постійне здригання пальців, яким вона зраджувала своє величезне хвилювання, могло б здатися — так нерухомо все стояла біля ложа, — що це не жива істота, а статуя, під якою через багато, багато століть — коли з неї вже зійде поліхромія, а очі разом із зіницями втратять вираз — приб’ють табличку з написом: «Гіпс. Римлянка з Африки в нічній одежі».
Натомість Боніфацій, дивлячись на неї, подумав: «Насичена ненависть», а одразу ж потому: «Христе, чи ж можливо, щоб так уміла ненавидіти жінка, слабке лагідне створіння?! Та ще й кого?!»
 
Швидким кроком наблизився до неї і, беручи за тремтячу руку, сказав голосом, повним невимовної туги:
— Ти перемогла. Визнаю. Але без найменшої власної заслуги, без жодного зусилля — випадково. Так як ручний голуб, на його думку, перемагає вціленого стрілою орла. Будь же принаймні переможницею, гідного свого великого противника, і гідною… свого чоловіка… Підеш скласти йому поклін.
Кілька хвилин вона дивилася на нього, остовпівши: це вперше Боніфацій ставив їй себе як приклад наслідування! Вже… вже мала вибухнути обуренням (чи глузливим сміхом? — ще сама не знала), але ось раптом її обличчя роз’ясняється, а голова схиляється на знак згоди. Гаразд, піде з ним… піде охоче, навіть із радістю, але не для того, щоб скласти поклон, а щоб переможно глянути на застигле навіки обличчя… на заплющені очі, з яких ніколи вже не спалахне блискавка натхненого гніву… а передусім — щоб побачити навіки зціплені вуста, ще недавно такі для неї — зізнається — грізні, а нині такі безсилі…
Боніфацій знизує плечима.
— За свої почуття й думки, — починає говорити повільно, тихо, наче насилу стримуючи гнів, — ти сама відповіси перед Богом на Останньому Суді; боюся, що для тебе то буде Страшний Суд… Але пам’ятай: ти не маєш права не вшанувати болю, розпачу і жалоби оцих тисяч…
І вказав рукою на вікно.
 
У сам полудень раптом загойдався натовп, що облягав із молитовним співом Базиліку Миру. Голосні крики: «Місце… місце… місце для найсвітлішого комеса Флавія Боніфація» на хвилину заглушили гамір молитви і спів — благальний, покутний, жалобний… Людські юрби охоче розступалися, звільнюючи місце для свого земного проводиря та оборонця, що в покритій траурними заслонами колісниці їхав скласти останній поклін їхньому духовному проводиреві та оборонцеві. Адже не одна сотня пар очей помітила в колісниці поруч із Боніфацієм струнку жіночу постать: тоді погляди похмурішали, твердли і наповнювалися гнівом чи ненавистю. Стискалися кулаки, а вуста, ще мить тому повні святих, розпачливо тужних чи заспокійливо лагідних виразів, викидали з себе тихе, напучнявіле ледь стримуваною злістю слово: «Єретичка!»
Вона ж, відчуваючи на собі пекучий жар сотень ненависних поглядів і болючий тягар кинутих як каміння проклять, ставала ще затятішою у своєму тріумфальному глумі та мстивій радості: для них усіх це день поразки і жалоби, для неї ¬— перемоги!
Траурна колісниця комеса Африки зупинилася перед невеликим старим домом навпроти північного крила Базиліки Миру. Натовп, у цьому місці найчисленніший, спершу побачив Боніфація, з головою закутаного в чорну жалобну тогу, потім Пелагію — теж у траурному одязі. В старому домі перистиль, фавцес, атріум, трикліній та всі кубікули  були вщерть наповнені стиснутою масою людських тіл, над якою, мов пальмові крони в африканському гаю, з шумом погойдувалися сотні голів, переважно чорних, кучерявих, блискучих, рідше сивих чи лисих, — всі з розкуйовдженим волоссям, густо посипаним порохом чи попелом. Здавалося, що вже долоні ніде втиснути у жодній з кімнат, а все-таки тільки-но висока постать Боніфація замаячила біля входу до перистилю, одразу через всі кімнати наскрізь помчав до перистилю вільний прохід у три стопи завширшки, на протилежному кінці якого сяйнула сліпуча, наче неземна ясність.
 
Тоді комес Африки взяв дружину за руку, як беруть дитя, і під вогнем сотень пар блискучих очей швидко повів її через довгий ряд затоплених напівтемрявою кімнат. Пелагія відразу помітила, що, чим більше вони наближалися до цієї ясності, тим менше уваги звертали на них усе тісніше з’юрмлені люди; всі обличчя, зосереджені, заглиблені в молитву, заплакані, дивилися в одну точку: в низькі двері, з-поза яких спливала на занурені в темряві голови та дивна ясність. На порозі цих дверей Боніфацій на мить зупинився: швидким рухом руки зсунув з голови чорну тогу, а тоді, вигорнувши зі жмені старого, що стояв обіч, чималу жменю пороху, посипав нею своє темне, але гладеньке — не кучеряве — волосся і, шепнувши Пелагії: «Зостанься тут», рішучим, пружним, солдатським кроком рушив у світлість…
 
 

Profile

tin_tina: (Default)
tin_tina

May 2017

M T W T F S S
1 2345 67
891011 121314
15 161718 192021
222324 25262728
293031    

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated 28/06/2017 01:59 am
Powered by Dreamwidth Studios