Не можна сказати, щоб Єлизавета Ярославівна була зовсім-таки обділена увагою вітчизняних письменників та популяризаторів історії. Написаного виявилося достатньо, щоб склався стійкий переказ про те, що була Єлизавета, як усі діти її вітця, князя Ярослава, мудрою, освіченою і, звичайно, прекрасною. Що її прихильності довго добивався її майбутній муж і норвезький король Гаральд, котрий навіть склав пісню, якими то численними вміннями він знаменитий і які подвиги здійснив – а проте руська дівчина, в короні сяюча, відкидає його кохання.  І що, зрештою, Гаральд став мужем князівни і королем норвезьким – і тут Єлизавета зникає з овиду нашої історії. Залишається нам тільки уявляти за усталеними зразками: була, мабуть, мудрою королевою, правила разом з мужем чи, може, й замість мужа. Ще вислуховуємо сказане скоромовкою: повдовіла ... начебто вийшла заміж вдруге... Оце й усе. (Правда, є ще версія І.Кочерги: померла молодою від ностальгії – але це вже чистий апокриф).

Між тим, щоб дізнатися про долю київської княжни у країні вікінгів, досить було сягнути до творів норвезької-таки літератури. Чи то до давньонорвезьких саг, де згадується і Єлизавета-Елісів, а ще більше – її вінценосний чоловік Гаральд Суворий. Чи – для тих, кому саги видаються надто складною лектурою (я сама така) – до роману сучасної норвезької письменниці Вери Генріксен “Королівське дзеркало”. Він, виявляється, ще у 2002 році був перекладений на українську мову і виданий львівським “Літописом”. У якості джерел авторка використовувала як згадані саги – дивовижно реалістичні, так і візантійські та руські тексти. Отож, сповістивши це все і не минувши нагоди подякувати учасникам форуму Могултая: наймудрішим і найдобрішим Наві і Келлу, які мене у свій час консультували і виправляли мої численні помилки, переходжу до другої частини саги про сестер Ярославн:

  

Як вже зрозуміло з історії королеви Анастасії, київський двір Ярослава Мудрого був справжнім притулком для принців із сусідніх країн, яких різні несприятливі обставини вигнали з рідного краю, але які не втратили надії повернутися та ще й зайняти королівський престол, належний їм по праву. Треба сказати, що це право успадкування королівств було в той період у більшості країн Європи вельми плутаним і неясним, крім того, вимагалася ще й підтримка могутніх вельмож, а то й, як у Норвегії, згода державної ради – тінгу. Роки чекання добре було провести під опікою могутнього родича, опанувати під його рукою азбуку правління, познайомитися з мудрими і світлими людьми, просто натішитися молодістю у веселій, багатій і приємній та по-справжньому великосвітській метрополії Східної Європи, якою в той час був Київ.

Знайшлося у руській столиці місце для двох норвежців, родичів дружини князя Ярослава, Інгігерди, в хрещенні – Ірини, Магнуса та Гаральда. Вони доводилися найближчими родичами покійному королю Норвегії Улаву (Олафу) Гаральдсонові, якого згодом канонізували і тому в списках королів він значиться як Улав Святий. Улав загинув у битві біля Нес’яра (в літературі вона називається також битвою під Стіклестадом), а його королівство дісталося Кнуту Могутньому Свейсону, королю Англії та Данії. Ті, хто вважав себе законними спадкоємцями Улава,  вирішили: “що поробиш, мушу жити південніш” і опинилися в Києві.

При старанному дослідженні законність їх претензій викликала певні підозри. Менший з них, Магнус, доводився, правда, королю Улаву рідним сином, однак від неповноправної дружини, просто кажучи – підложниці Альвгільд (сімейне право у тогочасній Норвегії було таким же плутаним, як і спадкове, що й визначить згодом долю нашої героїні). Що стосується Гаральда, то він був братом короля по матері. Звали її Оста Гундбрандсдоттер і була вона жінкою доволі неординарною. Замужем була двічі, першим її мужем і батьком Улава був король Вестфольду Гаральд Гренландець. Гаральд Гренландець був одним із претендентів на руку Сігрід Гордовитої (історія дещо схожа на оповіді про помсту княгині Ольги вбивцям її чоловіка), і тільки-но зібрався розлучитися з Остою, як його й спалили. Вдруге Оста вийшла за ярла Сігюрда Свиню. Цікаві і дуже нелестиві прізвиська мали ці вельможі, от хоч би ще Туре Собака, Ейнстейн Тетерев чи Ейнар Пузотряс! Наш Гаральд, пізніше названий Суворим,  був сином Ости від другого шлюбу. Його претензії на королівський трон базувалися на такому сімейному переказі: якось, коли вінценосний Улав приїхав у гості до матері, малий Гаральд – було йому тоді три роки – шарпнув старшого брата за бороду. Той засміявся і сказав: “Плекаєш, мамо, короля”. Обґрунтування, що й казати, доволі сумнівне, та ще й ніким не підтверджене – з Гаральда сталося б це все й придумати. Це, однак, не завадило амбітному вікінгу вважати себе майбутнім королем та ще й попросити у київського князя руки його дочки. Той, схоже, здивувався, але відповів досить ухильно: життєвий досвід навчив його, що все може трапитися (хто б сподівався, що угорець Андрій виб’ється-таки в королі!). У всякому випадку, про весілля не могло бути й мови, обраниці Гаральда, Єлизаветі, було тоді років десять, навіть за звичаями тої епохи вона була надто юною для подружжя.

Причиною, яка не дала князю Ярославу просто обірвати нахабні претензії бідного родича і пояснити йому, хто він такий порівняно з київською князівною, була та обставина, що Кнут Данський саме помер, а з Норвегії доходили вісті про те, що там не вельми вдоволені правлінням його сина Свейна Альвівусона. Невдовзі у Київ прибули норвезькі посланці, щоб просити вчорашнього вигнанця повернутися додому і зайняти королівський престол. Яким же було розчарування Гаральда, коли виявилося, що йдеться не про нього, а про його племінника Магнуса! Можливо, вельможі-гьовдинги зупинилися на кандидатурі жовторотого юнака, бо сподівалися й при ньому правити країною.

Довелося Гаральдові тимчасово відкласти свої плани – як державницькі, так і матримоніальні, і вирушити в широкий світ здобувати славу та золото. “Широкий світ” для того часу і місця майже неодмінно означав Візантію. Невдовзі вікінг опинився в імператорській гвардії і воював під орудою полководця Георгія Маніяка. До Києва доходили звістки про його численні пригоди. Він начебто здобув якесь місто в Сицилії з використанням трюку з горобцями, колись вжитого Ольгою проти Іскоростеня. “В році 1040 він брав участь у здобутті афінської пристані Пірея і записав своє ім’я норманськими рунами на мармуровім льві, якого в р.1687 венецький полководець Морозіні перевіз до Венеції, де він стоїть і досі” – І.Франко.

Траплялися Гаральдові і пригоди інтимнішого характеру. Про дві розповім, попереджаю – обидві на грані фолу.

Вродливий вікінг начебто впав в око імператриці Зої, жінці вже немолодій, але надзвичайно легковажній. Чоловіків вона міняла вельми часто, і кожного свого обранця зводила на константинопольський престол. А у Гаральда попросила пасмо волосся на пам’ять. Він же запропонував заміну – своє пасмо на її, тільки що з лона. І начебто здобув жаданий приз. Від чоловіка іншої своєї пасії на ім’я Марія йому довелося втікати через діру в підлозі кімнати, яку цнотливі інтерпретатори не завжди відважуються називати вбиральнею.

Але всі ці жінки, а крім візантійок були ж напевно болгарки, сицилійки, грекині, - не зуміли витіснити з його серця київську князівну. Знаком незмінності почуттів Гаральда була складена ним пісня, в якій він і власними подвигами хвалився, і кохану згадав. Перекладів “Пісні про дівчину з Руської країни” є незліченне число, я ж запропоную уривок з перекладу хоч і недосконалого, але історичного, бо це переклад Франка

 

Знаю вісім штук: умію я

Вірші голосні складать,

Їздить на коні прудкому, як змія,

Плавать в пінявих валах,

І на лижвах по снігу шмиглять,

Списом в оленя кидать,

Веслувать, як досвідний гребець,

Мечем, луком воювать.

 

А проте дівчина з руської країни,

Що в короні сяє, мене не приймає.

 

На мій глибокий жаль, мудрі критики начисто розвіяли деякі мої романтичні припущення з приводу цієї пісні, точніше, маннсенга. Насамперед, використаний у ній прийом був, виявляється, не стільки особистісним, скільки формальним, і свідчив не так про почуття автора, як про його схильність до самореклами. “Проспівавши маннсенг, вікінг зобов’язаний одружитися, інакше діва буде зганьблена”.  Ще одним гірким розчаруванням стало те, що хибним виявилося одне моє несміливе припущення щодо зовнішності Єлизавети. В одному з перекладів пісні вона названа “світловолосою дівчиною з руської країни з гривною на шиї”. Так я собі сестер-Ярославн і уявляла: Анастасію – темноволосою, Єлизавету – білявою, третю, Анну. – рудуватою шатенкою. Але насправді “світловолоса” в давньонорвезькій поезії є просто синонімом слів “гарноволоса”, “пишноволоса”. Сліди цієї двозначності збереглися досьогодні в англійській мові у слові “fair”.

І нічого було від Гаральда чекати надмірної романтичності, він, виявляється, вельми дбав про добра світу цього, точніше, про здобич, яку гарбав у здобутих містах і відсилав у Київ до гаданого тестя на збереження. Нарешті новообраний імператор, Костянтин Мономах, засумнівався у тому, чи чесно вікінг ділиться з ним здобутим. Гаральда ув’язнили. З темниці йому з приятелями вдалося втекти, начебто з жіночою допомогою. У пристані втікачі  захопили два кораблі. Залишалася ще одна перешкода – ланцюг, який перегороджував бухту. Щоб прорватися через нього, Гаральд спершу перегнав залогу на корму і наказав з усіх сил гребти на ланцюг, коли ж корабель вперся в ланцюг, всі перейшли на ніс. Так перший корабель виплив на вільні води. Другий корабель не зумів повторити цього маневру і затонув.

Гаральд з’явився в Києві в ореолі військової слави та ще як дуже багата людина. Так що цього разу Ярослав відповів згодою на його сватання. Схоже, що були й деякі супровідні обставини: у Гаральда з’явилися досить реальні перспективи таки здобути жаданий норвезький престол, а, можливо, якусь роль зіграла і думка самої князівни.

Отож, Єлизавета і Гаральд одружилися і ще два роки провели в золотому Києві. Можливо, то були найкращі роки їхнього життя, тут народилася їхня старша донька Марія, незвичайно сильна дочірня любов якої до батька увійшла в легенду.

Та настав, зрештою, час повертатися в Норвегію. Невідомо, як звикала донька Ярослава до своєї нової суворої батьківщини, однак все це було дрібницями порівняно з тим, що ждало її попереду!

Укладаючи союзи то з небожем Магнусом проти данця Свейна, то з Свейном проти Магнуса, а, можливо, і підмащуючи де треба візантійським золотом, Гаральд таки свого добився і був проголошений співкоролем Норвегії, на пару з племінником. Разом вони збиралися у похід проти Данії – і тут раптом Магнус занедужав і, прохворівши кілька годин, помер. Саги пояснюють, що уві сні йому з’явився його святий батько, напророчив, що Магнус або негайно помре і опиниться в раю, або стане могутнім королем, але тоді так нагрішить, що годі й думати про посмертне блаженство, і запропонував сину вибирати. Той нібито відмовився робити вибір і поклався на рішенець батька, тоді Улав заявив: “Краще буде, коли ти негайно підеш зі мною”. Ну що, нам, дітям матеріалістичнішого часу, вільно мати власну думку...

Гаральд став єдиним королем Норвегії, але виявив, що влада його дуже непевна, а трон хитається. Він вирішив поправити становище у дуже оригінальний спосіб: через нове одруження з Турою (Торою) Турбергсдоттер, могутні родичі якої мали підтримати новоявленого свояка. Оригінальність цієї затії полягала в тому, що він і на гадці не мав залишати Єлизавету. Йшлося не лише про її батька і багатющий посаг: схоже, що освічена, вродлива, незалежна киянка надзвичайно йому імпонувала. Вера Гендріксен висунула ще одну гіпотезу: Гаральд, мовляв, вирішив упокорити Єлизавету, бо вона єдина мала відвагу звинуватити його в отруєнні Магнуса.

Як все складалося далі, нам доводиться лише припускати. Достеменно знаємо, що єпископ відмовився вінчати короля при живій першій жоні, але якийсь покірливий священник таки знайшовся. Також знаємо, що Тура народила Гаральду двох синів: Магнуса і Улава. Намагаючись якось розв’язати загадку долі Елісів, як називали Єлизавету в Норвегії, Вера Гендріксен припустила, що король спершу запропонував князівні вдавати, ніби нічого й не сталося, а коли вона навідріз відмовилася, відправив її у вигнання на віддалений острів, але довго обійтися без коханої дружини не міг, тому раз по раз приїжджав до неї, умовляючи змиритися з його вимушеним другим шлюбом. Єлизавета, однак, залишалася непохитною. Доказом того, що саме Елісів була єдиною володаркою серця норвезького короля, стало те, що останній раз у зв’язку з ним Тура згадується у 1062 р. Забезпечивши державу спадкоємцями і зміцнивши свою владу, король, схоже, вислав Туру із двору і повернув Елісів з вигнання. Близько 1063 року в них народилася донька Інгіг’єрд (Інгігерда). Оскільки саме так звали матір Єлизавети (в хрещенні Іриною), а Марія - ім’я для скандинавського світу нетрадиційне, то нам вільно припускати, що саме Єлизавета вибирала імена для своїх дітей. Так само, згадаємо, чинила і її сестра Анастасія.

Однак Гаральд якось умудрився зберегти добрі стосунки з родичами Тури: свою кохану доньку Марію він заручив з братом Тури, Ейнстейном Тетеревом.

Саме Елісів супроводжувала Гаральда у 1066 р. в його черговий похід, як виявилося – останній. Відбулися події, добре відомі всім, хто хоч поверхово знайомий з англійською історією.

Після смерті бездітного англійського короля Едварда Духівника  виявилося, що на англійський престол претендують відразу троє: Гаральд син Гудіни, якого сам Едвард на смертному ложі призначив своїм наступником, Вільгельм герцог Нормандії – тоді його ще звали не Завойовником, а Байстрюком, і наш Гаральд Суворий – у нього в запасі була якась убивча історія типу тієї, з жартівливими словами брата, що дала йому змогу здобути норвезький престол. Гаральд розраховував зіштовхнути супротивників лобами, а потім позмагатися із знесиленим переможцем. Однак вийшло навпаки...

Єлизавета з доньками і нечисленними слугами зосталася чекати звістки про перемогу мужа на Оркнейських островах. Прийшли ж зовсім інші новини: у страшній битві біля Станфордського мосту король, втративши надію на порятунок, бився без лат, двома мечами, які наказав прив’язати йому до рук. Разом з ним загинули найкращі воїни Норвегії.

Як твердять саги, серце люблячої доньки Марії відразу ж відчуло смерть батька і нареченого, який теж знайшов свій кінець у битві біля Станфордського мосту. Не дочекавшись навіть остаточної звістки, вражена дівчина померла, бо у них з Гаральдом було одне життя на двох...  («Сага про оркнейців»)

Другий Гаральд, Гудінасон, недовго тішився перемогою: до берегів Англії наближався флот Вільгельма Нормандського.

Дальші наші відомості про долю героїв цієї оповіді досить плутані. Норвезький престол успадкували сини Гаральда від Тури – Магнус і Улав. Магнус досить швидко, у 1069 році, помер, єдиним королем залишився його брат, якого за мирний характер прозвали Тихим. За час свого правління Улав не воював, зате усіляко сприяв розвитку торгівлі. Достеменно відомо, що зиму після Станфордської битви (він супроводжував батька в його останньому поході, але участі в битві не брав – очолював залогу, яка охороняла кораблі) Улав провів на Оркнеях разом з Елісів і своєю зведеною сестрою Інгігердою. За версією Вери Генріксен, врода і благородна вдача Єлизавети справили на її пасинка надзвичайне враження.

А долі Єлизавети та її колишньої суперниці, Тури, дивовижно переплелись. Якась одна з них вийшла заміж за данського короля Свейна Ульвасона. Як пише Вера Генріксен: “таку послугу їм обом зробив Адам Бременський, який, пишучи про королеву, дружину Свейна, назвав її матір’ю Улава”. Є, однак, вагомі причини припускати, що йшлося саме про Єлизавету: саме тоді дуже покращилися стосунки Свейна з руськими князями, а Саксон Граматик згадує, що у Свейна був син з русинкою, який буцімто оселився пізніше в Київській Русі  і міг бути сином Елісів. Дочка Єлизавети Інгігерда вийшла заміж за сина Свейна, Улава (якщо ми згодимося з версією про те, що саме Єлизавета стала дружиною Свейна, то виходить, що її дочка вийшла за свого зведеного брата: такі шлюби дозволялися, хоч і не дуже схвалювалися). Вдруге ж Інгігерда вийшла за шведського короля Філіпа Гальстейнсона. А про Туру писали також, що вона була жоною шведського короля Гокона.

Можу навіть придумати нехитру гіпотезу, як це в історичних хроніках переплуталися дві жінки, котрі, схоже, за життя не відчували прихильності одна до одної. Можливо, Адам Бременський не дуже розбирався у заплутаних стосунках всередині норвезького королівського дому, а, можливо, Улав вирішив підняти свій статус, натякаючи на спорідненість з можновладними київськими князями: згадаємо, що колись так вчинив і Андрій Угорський.

І остання гіпотеза полягає в тому, що саме Єлизавета, вже як королева Данії, влаштувала шлюб свого небожа, Володимира Мономаха, і осиротілої вигнанки, англійської принцеси Гіти – доньки того самого Гаральда Гудінасона, який колись переміг її першого мужа і дуже ненадовго пережив його.

 

На фото - пейзаж Центральної Норвегії

 



 
From: [identity profile] farnabaz.livejournal.com
" Я , княже, уехал, любви не стяжав,
Уехал безвестный и бедный;
Но ныне к тебе, государь Ярослав,
Вернулся я в славе победной!





Я город Мессину в разор разорил ,
Разграбил поморье Царьграда,
Ладьи жемчугом по края нагрузил,
А тканей и мерить не надо!




Ко древним Афинам, как ворон, молва
Неслась пред ладьями моими,
На мраморной лапе пирейского льва
Мечом я насек мое имя!





Прибрежья, где черный мой стяг прошумел,
Сикилия, Понт и Эллада,
Вовек не забудут Гаральдовых дел,
Набегов Гаральда Гардрада!



Как вихорь обмел я окрайны морей,
Нигде моей славе нет равной!
Согласна ли ныне назваться моей,
Звезда ты моя, Ярославна?"

Profile

tin_tina: (Default)
tin_tina

September 2017

M T W T F S S
     123
45678 910
111213141516 17
18192021222324
252627282930 

Most Popular Tags

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated 20/09/2017 11:26 pm
Powered by Dreamwidth Studios